Ерув у Львові

У ранньомодерний час євреї Львова мешкали в окремому кварталі, що почало змінюватися лише з емансипацією в середині ХІХ століття. Втім, межі єврейського простору могли визначати не лише міські закони, але й правила юдаїзму. Зокрема таким явищем для релігійних євреїв став ерув — межа на означення приватного простору, в межах якого можна було переносити речі в Шабат.

Втілення еруву змінювалося, адже єврейська спільнота використовувала для цієї мети міські ресурси, наприклад міські мури, а згодом — телеграфні і телефонні проводи. Вирішення проблеми еруву у Львові ХІХ-ХХ століть показує специфіку модернізації спільноти і її взаємодії з міською владою. 

Ерув (з івриту "змішання") — це лінія, яка символічно об'єднувала приватні будинки і визначала межі, за які релігійні євреї не могли виходити під час Шабату, в день, коли діяли обмеження щодо різних видів діяльності. Ерув творив новий приватний простір, в межах якого можна було вільно пересуватися, бо не діяла заборона, прописана в Торі щодо винесення речей за межі свого власного будинку у Шабат (Behhofer, 2017, 199).  Практика еруву розвинулася в талмудичну епоху (I-VII століття). Ми не дуже багато знаємо, як вирішувалося питання з ерувом у середньовічних та ранньомодерних містах Європи, але пізніші джерела згадують, що ерув проходив міськими мурами. Важливою вимогою була безперервність муру і у випадку, коли в стіні були прогалини, їх забудовували. За відсутності муру, ерув замінювали шнури або дроти. 

Про те, що ця практика існувала в Речі Посполитій, дізнаємося з розпоряджень адміністрації Габсбургів, яка, встановивши контроль над територією, дозволяла практику надалі указами 1790 і 1791 років. Втім, існували умови — шнури не мали перешкоджати вуличному руху. У 1869 році Міністерство релігії і освіти також уточнило, що в разі того коли шнури проходили над територією, де мешкали християни, потрібен був їх додатковий дозвіл (Śliż, 2004, 123). Це, мабуть, було зумовлено тим, що після Конституції 1867 року євреї мали право мешкати поза межами своїх дільниць і питання окремого єврейського простору ускладнилося. Також цей закон дозволяє зрозуміти, що неєврейські будинки могли входити в ерув і ставати частиною єврейського сакрального простору. Можна провести аналогію з Королівством Польським, де в другій половині ХІХ століття ерув все ще існував у більшості міст, а зі скасуванням обмежень на проживання євреїв, ним могли обводити навіть цілі міста, як у випадку Клодави і Турека (Bergman, 2002, 94). Власне в цей період стає більш відомо про дискусії щодо еруву, який міг перешкоджати уявленням міських урядників про впорядкований міський простір або викликати ворожість, як надто видимий вияв єврейської релігії (Bergman, 2002, 90). 

Приклад вирішення питання з ерувом у модерний час демонструє, як технічні інновації ставали на службу релігійним нормам і наскільки єврейські спільноти були готові гнучко підходити до вирішення проблем. З появою у містах ХІХ століття телеграфу, його дроти починали використовувати, щоб позначити ерув і заповнювати дротом прогалини. У Львові також існувала така практика, яку дозволив рабин Йозеф Сауль Натансон (Joseph Saul Nathansohn (1808-1875) — головний рабин міста у 1857-1873 роках. Втім у равіністичному середовищі виникла дискусія щодо допустимості використання телеграфних стовпів і проводів як еруву. Рабин Шнаєр Залман Фрадкін (Shneur Zalman Fradkin) (1830-1902) з Любліна написав у відповідь львівському рабину респонсу — спеціальний документ, який давав відповіді на дискусійні питання щодо практик юдаїзму (1883), у якій заперечив можливість такого використання.  Його підтримав рабин Абрагам Файнґольд (Abraham Feingold) (1891) (Mintz, 2011, 154). Дискусія розгорілася щодо того чи можна використовувати стовпи, призначені для іншої мети. Втім, у межах міста складно було встановлювати конструкції без погодження з міською владою і простіше було використати уже існуючі.  Контролювала безперервність еруву єврейська громада, при якій утворилася організація "хевра ерувін" (товариство еруву). Його члени мали перевіряти неушкодженість еруву перед кожним Шабатом і, у випадку ушкоджень, повідомляти про це громаду, щоб ніхто не носив з собою в Шабат речей. 

У кожному місті питання еруву вирішували індивідуально і з львівським ерувом пов'язана історія, яка показує взаємодію єврейської громади, міста та приватних фірм. У 1894 році під час будівництва трамваю один з інженерів помітив дріт незрозумілого призначення, який провели на висоті 4,5 метрів і кінці якого разом з телефонним дзвінком знаходилися у центрі міста. Цю історію знайшла в архіві і дослідила єврейська етнографиня Ґіза Френкель (Френкльова) (Giza Frenkel/Fraenklowa), прослідкувавши творення еруву-дрота в документах єврейської громади. Ініціатором нового еруву став у 1890 році рабин Ісаак Еттінгер (Isaak Ettinger) (1827-1891). На той момент телеграфічні проводи не могли виконувати цієї функції, оскільки їх перемістили під землю, забравши стовпи. Тому рабин звернувся до директора львівської телефонної компанії Соломона Бардаха (Solomon Bardach), щоб той допоміг провести ерув телефонними проводами, оскільки він до цього здійснив таку операцію у Празі та Чернівцях. Рабин запропонував громаді внести у свій бюджет щорічні кошти утримання такої лінії. Телефонна фірма надала 140 своїх стовпів без вимоги додаткової оплати (Fraenklowa, 1932, 5). 

Уже після смерті рабина Еттінгера з'явилася додаткова пропозиція від громади спорядити дроти телефонним дзвінком, щоб можна було перевіряти його цілісність. Громада і телефонна компанія підписали договір і встановили телефонний апарат у канцелярії громади. Кожної п'ятниці комісія мала перевіряти телефонним дзвінком цілісність дроту — у випадку ушкодження  телефонний апарат не працював би (Fraenklowa, 1932, 5). Технологічність еруву могла робити його небезпечним. В 1903 році провід еруву обірвався і став причиною трагічної смерті чоловіка, який заплутався у ньому і був уражений струмом (Kurjer Lwowski, 1903, Nr. 189, 4). Попри те, що шнур, який позначав ерув, висів уже декілька років, редакція газети, яка писала про подію, не знала його історії. 

Львівське вирішення проблеми еруву стало прецедентом для інших громад. У 1909 році з'їзд рабинів у Варшаві подав прохання до Генерал Губернатора дозволити обведення міст дротами (що заборонили в Королівстві Польському сорок років до того), покликаючись на львівський випадок, де ерув створило Товариство телефонів (Słowo, 1909, 2). Важливо, що звичай обплітання ерувом міст на початку ХХ століття уже занепав у великих містах Західної Європи, наприклад у Німеччині, причиною для чого, зокрема було невдоволення християнської частини громади (Levy, 69).  

Під час І Світової війни телефонні проводи, які використовували як ерув, могли становити небезпеку для єврейських громад Польщі, оскільки російська армія вважала, що це — таємні телефонні проводи для шпигунського зв'язку через які євреїв повідомляють австрійцям інформацію (Der Morgen zshurnal, 1914, Nr. 4006, 1). Це було частиною шпигуноманії і звинувачення армією Російської імперії євреїв у співпраці з ворогом.

У міжвоєнний період ерув, разом з іншими атрибутами ортодоксальних євреїв — кошерним м'ясом, миквою — став предметом дискусії у єврейській громаді Львова. Частина членів правління вважала, що в час економічної кризи недоцільно витрачати високі кошти на зарплати наглядачам над кошерністю їжі чи ерувом. Більш нагальними проблемами виглядали утримання госпіталя, догляд за матеріальними пам'ятками, зокрема кладовищем і навіть пожертви на користь сіоністського руху (Chwila, 1933, Nr. 5278, 9). Але для ортодоксальних євреїв питання еруву залишалося далі доцільним. У 1925 році дирекція публічних робіт львівського воєводства звернулася до громади з запитанням про те чи ерув зумовлений ритуалом чи лише звичаєм, оскільки отримували численні прохання з тернопільського, станіславівського і львівського воєводства на облаштування еруву. Представники львівської громади відповіли, що це зумовлене ритуалом, а значить є необхідним (Chwila, 1932, Nr. 4814, 6). Поляризація єврейського суспільства і посилення радикальніших тенденцій зумовлювали актуалізацію певних ритуальних питань. 

В сучасних ортодоксальних спільнотах проблема еруву досі залишається актуальною й еруви існують у деяких містах. Один з найвідоміших ерувів, що існує понад сто років, охоплює майже весь Мангеттен і його цілісність перевіряють щочетверга (Inscoe, 2017). Оскільки міста збільшуються і в просторі з'являються нові елементи, то дискусії щодо форми і видів еруву продовжуються. 

• Ґіза Френкель (Giza Frenkel/Giza Fraenklowa) 1895-1984 – етнографка, дослідниця єврейської культури і мистецтва, в міжвоєнний період працювала в Інституті Етнографії у Львові
• Ісаак Еттінгер (Isaak Ettinger) 1827-1891 – галицький рабин, з 1888 року головний рабин Львова
• Йозеф Сауль Натансон (Joseph Saul Nathansohn) 1808-1875 – галицький рабин, з 1857 року головний рабин Львова

1. Giza Fraenklowa, "Pierwszy tramwaj we Lwowie i Ejruw", Chwila, 1932, Nr. 4814, s. 5.
2. Giza Fraenklowa, "Pierwszy tramwaj we Lwowie i Ejruw (Dokończenie)",  Chwila, 1932, Nr. 4815, s. 5.
3. "Kronika miejscowa", Słowo, 1909, R. 28, s. 2.
4. "Rada Gminy żyd. Stwierdziła, że skończyła swe urzędowanie", Chwila, 1933, Nr. 5278, s. 9.
5. "Zabity prądem elektrycznym", Kurjer Lwowski, 1903, Nr. 189, s. 4.
6. Robert Y. Behhofer, "The Non-Territoriality of an Eruv: Ritual Bearings in Jewish Urban Life", Journal of Architecture and Urbanism, 2017, Vol. 41, Nr. 3, 199–209.
7. Eleonora Bergman "The Rewir or Jewish district and the Eyruv", Studia Judaica, 2002, Vol. 5, Nr. 1(9), 85-97.
8. Michael Inscoe,  "The wire that transforms much of Manhattan into one big, symbolic home" , 2017.
9. Miriam Levy, Encounter with the Eruv: A Project Towards the City of Open Enclosure, MA thesis (MIT, 2000).
10. Adam Mintz, Halakhah in America: The History of City Eruvin, 1894-1962 (New York University ProQuest Dissertations Publishing, 2011).
11. "Polyakn mesorn az der eruv vert benutst als telefon tsu ferraten rusland tsum keyzer" Der Morgen zshurnal, 1914, Nr. 4006.
12. Małgorzata Śliż, Galicyjscy Żydzi na drodze do równouprawnienia 1848-1914. Aspekt prawny procesu emancypacji ludności żydowskiej na terenie Galicji, Rozprawa doktorska (Uniwersytet Jagielloński, 2004).