Мартін Бубер
Один з найвпливовіших мислителів-гуманістів ХХ століття Мартін (Мордехай) Бубер народився 8 лютого 1878 року у Відні в єврейській німецькомовній сім'ї, утім, дитинство й юність він провів у Львові. Коли малому Мартіну ще не виповнилося чотирьох, батьки, мати Еліза (з дому Вургаст) та батько Карл, розлучились, а його до себе забрали дідусь з бабусею, які мешкали у Львові.
У автобіографії Мартін Бубер зафіксував один із найперших спогадів дитинства у Львові — це був момент усвідомлення втрати матері. Стоячи на внутрішньому балконі будинку, в якому мешкали його дідусь з бабусею, значно старша за Мартіна донька сусіда сказала: "Ні. Вона ніколи не повернеться". Хоча Мартін нічого не говорив про свою матір, але інтуїтивно знав, що дівчина, яка за ним доглядала, мала на увазі її. В ту мить він не мав жодного сумніву щодо правдивості слів дівчини. Пізніше цей спогад у філософії Бубера знайде відповідне слово — "відчуження" (Vergegnung), яким означить відсутність справжньої зустрічі між людьми. Вже у зрілому віці він зустрінеться зі своєю матір'ю, але справжня зустріч, духовна близькість між ними не постане; він залишиться у стані "відчуження". Натомість з батьком, агрономом за фахом, у Мартіна склались зовсім інші стосунки. Мартін любив й цінував тата за простоту поводження і людяність: Карл Бубер міг зупинити воза посеред сільської дороги, щоб погладити коня або вклонитися колоссю.
Дідусь, Соломон Бубер, був відомим у тогочасному єврейському світі літературним дослідником та видавцем мідрашів, збірок тлумачень до текстів Святого Письма морально-етичного змісту. У Львові Соломон Бубер також був шанованою особою не лише у єврейській громаді, адже поряд з виконанням службових обов'язків члена наглядової ради австро-угорського та національного банків, Галицької каси ощадності він займався доброчинністю. Господарство та побут родини Буберів у Львові провадила бабуся Аделя. Вона також займалася домашньою освітою онука, потай читаючи з ним Фрідріха Шиллера та німецьких романтиків. Мартін до десяти років навчався вдома. Крім загальноосвітніх предметів, він вивчав з приватним вчителем кілька мов, а з дідусем — юдейську духовну спадщину.
Серед будинків у Львові, що належали родині Буберів, була кам'яниця на розі вулиць Карної, 2 (сучасній Данилишина) та Казмєжовської, 22 (тепер — початок Городоцької до церкви св. Анни) у Краківському передмісті Львова. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. на вулицях Казмєжовській, Яґеллонській (сучасна Гнатюка), Гетьманській (проспект Свободи) та Бриґідській (з 1885 — Колонтая, сучасній Менцинського) проживали найзаможніші представники львівського єврейства. Згідно адміністративного поділу від 1871 року Львів складався з п'яти частин: Середмістя та Галицького, Краківського, Жовківського і Личаківського передмість. Більшість львівських євреїв мешкали у Жовківському передмісті, тоді як найзаможніші — у Середмісті та Краківському передмісті. Єврейська біднота говорила на їдиш та частково сповідувала хасидизм, тоді як заможні євреї йшли шляхом гаскали, просвітницького руху серед євреїв спрямованого на осучаснення юдейського віровчення та засвоєння німецької, частково польської традицій. Згідно перепису населення від 31 грудня 1880 року у Львові налічувалось 103 422 мешканці, з яких 54% становили представники римо-католицького, 29.4% — ізраїльського (тобто євреї), 14,4% — греко-католицького (тобто українці), 2% — іншого віровизнання. Мультикультурний Львів та традиція євреїв Східної Галичина стали тим життєдайним ґрунтом, на якому формувався світоглядна позиція юного Мартіна Бубера як майбутнього філософа. Водночас нав'язування будь-якої релігійної чи культурної традиції сприймалось ним болісно ще в ранньому віці. Один з таких яскравих моментів, що вплинув на життєву та філософську позицію Мартіна Бубера, був пов'язаний із його навчанням у гімназії Франца-Йосифа, що діяла на вулиці Баторія, 5 (сучасна Князя Романа). У гімназії домінувала польська римо-католицька культура, хоча тут навчалися також діти із заможних єврейських та русинських (українських) родин. Як зауважує Мартін Бубер, у гімназії не було упередженого ставлення до дітей з-поза римо-католицької релігійної спільноти, але обов'язкова ранкова молитва перед розп'яттям Христа була для нього нестерпною. Ця "чужа" молитва упродовж восьми років навчання, в якій, за словами Бубера, жодна частина його особистості не хотіла і не могла брати участь, викликала в ньому спротив проти будь-якої форми месіанства чи проповідництва. У зрілому віці Бубер не відвідував синагоги, а його ставлення до Бога ґрунтувалося на біблійному гуманізмі, а не на формальному дотриманні релігійних догматів.
Ще у гімназії Бубер зацікавився філософією. У п'ятнадцять років він захоплювався ідеями Платона та Іммануїла Канта. Питання "Що таке людина?", яке Кант визначив як основне для філософії, його "формула персональності", тобто поваги до унікальності окремої людини й її гідності, коли до кожної людини слід ставитись як до цілі, а не як до знаряддя, знайшли відгук у серці юного Мартіна. Твердження Канта про те, що вірити в Бога і думати про Бога є одне й те саме, також було близьким для Мартіна Бубера вже як зрілого мислителя. У юнацькі роки, як зазначав сам Мартін Бубер, ним "заволоділа" на цілих два роки книга Фрідріха Ніцше "Так казав Заратустра" (1882-1885), втім, з часом Бубер, як і його захоплення ніцшеанським образом самостверджуючої людини, змінився. Вісімнадцятирічний Бубер покидає Львів і проводить зимовий семестр на філософському факультеті Віденського університету. У 1897 продовжує навчання в Лейпцигу, далі в Цюриху та Берліні, де захоплюється сіоністським рухом, спрямованим на створення єврейської держави. У 1899 році на ІІІ Конгресі сіоністів Бубер представив власне бачення розвитку сіонізму, а у 1901 році стає співзасновником та редактором головного сіоністського журналу Die Welt (Світ).
У вирі віденського життя зв'язок Бубера зі Львовом та Галичиною при цьому не переривається. Як редактор журналу "Світ" Бубер замовив у Івана Франка статтю про українсько-єврейські стосунки, однак вона не була опублікована, оскільки на момент її надходження у видавництво Бубер залишив посаду редактора часопису через непорозуміння з керівництвом сіоністського руху. Також у цей час Бубер дописував у молодіжний журнал Moriah (Морія), редакція якого з 1903 року розміщувалася на вулиці Подлєвського, 4/2, (сучасна Гребінки, 4). У сусідньому з редакцією будинку №8 до 1900 року мешкав дідусь Мартіна, Соломон Бубер. Чи був Мартін у 1906 році на похороні дідуся, якого поховали на Новому єврейському цвинтарі, достовірно не відомо, втім, у листуванні згадується про відвідування Мартіном батька у Львові в 1930 році, через рік він приїжджав на похорон мачухи, а у 1935 році провів в останню путь батька Карла.
"З кожною людиною у світ приходить щось нове, чого ще не було, щось справжнє й неповторне",
— сказав Бубер у одній з своїх доповідей під час першої поїздки до Європи після Другої світової війни.
У 1948 році, через кілька місяців після утворення держави Ізраїль ця доповідь вийшла окремою книгою "Шлях людини згідно хасидського вчення". І хоча у своєму виступі Бубер посилається на єврейських релігійних мислителів, його послання пронизане діалогом традиції юдаїзму, християнства і філософських надбань попередників "філософії діалогу" також відомої як "філософії зустрічі". Шлях кожної людини, згідно Бубера, є унікальним і "кожен повинен тримати і свято берегти свою душу на власний кшталт і на своєму власному місці, не заздрити ні чужому кшталту, ні чужому місцю; по-друге, кожен повинен поважати таємницю чужої душі й не лізти до неї з нахабною цікавістю й з власної користі; по-третє, у стосунках із собою і світом уникати зосередження на собі". Бубер був тією людиною, яка у своїй життєвій і світоглядній позиції йшла шляхом нової форми гуманізму — діалогічної, при цьому залишаючись євреєм.
Свою надзвичайно плідну старість Бубер провів у Єрусалимі разом з родиною до смерті, що прийшла по нього 13 червня 1965 року. У новоствореній державі Ізраїль діалогічна відкритість до інших культур і релігій Мартіна Бубера сприймалась неоднозначно, втім, у повоєнному світі, у час "затемнення Бога" він став духовним символом міжрелігійного порозуміння, гуманності та відновлення віри в людину після Шоа. Свій духовний зв'язок із "старою Європою" він неодноразово озвучував у виступах під час отримання численних нагород, серед яких Еразмівська премія 1963 року за внесок у духовне єднання європейських країн.