Курт Левін

Курт Левін народився у 1925 році в місті Катовіце (Польща), де його батько Езекіїль Левін був рабином. У 1927 році той отримує запрошення зайняти аналогічну посаду в прогресивній синагозі Темпль у Львові (на місці сучасної площі Старий Ринок) і перевозить до Львова родину. Спершу вони орендували помешкання в будинку на вулиці 3-го травня, 7 (сучасна Січових Стрільців), відтак поселились у квартирі №1 в будинку на вулиці Коллонтая, 3 (сучасній Менцинського). У 1931 році батьки розлучились, мати виїхала до Італії, а Курт залишився під опікою батька. Невдовзі той одружився вдруге, з Рахель Райс, і сім'я Левінів поповнилась ще двома синами — Натаном та Лейбом.

У Львові Курт розпочав навчання в початковій школі імені Адама Міцкевича (вулиця Театральна 15), а з 1936 року — в єврейській гімназії. За підрадянської дійсності у житті родини Левінів, як і решти львів'ян, почалися зміни. Батько, побоюючись арешту, змушений був щочетверга зголошуватись до НКВС. Курт навчався у радянській десятирічці, на яку перетворили єврейську гімназію, й навіть став інспектором Червоного Хреста у Залізничному районі.

Майже вся сім'я Левінів була вбита під час Голокосту. Батько, розстріляний 1 липня 1941 року в тюрмі "Бригідки", став однією з перших жертв нацистського антиєврейського насильства у Львові, наймолодший брат Лейб був вбитий у гетто, а мачуха загинула в таборі примусових робіт "Янівська". Самого Курта з вересня 1942 року переховували по студитських монастирях у Львові і Лужках неподалік Долини. Ним заопікувався безпосередньо митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, добре знайомий з Езекіїлем Левіним ще з довоєнних часів.

Після війни Курт покинув Львів. Він пройшов службу в польській та ізраїльській арміях, потім здобув економічну освіту в США. Весь цей час продовжував підтримувати дружні стосунки з ченцями-студитами, які допомогли йому врятуватися під час Голокосту. Курт поставив собі за мету домогтись належного визнання митрополита Шептицького. Він збирав свідчення інших врятованих за його сприяння євреїв, добивався надання йому звання Праведника народів світу. У 1947 році в Тель-Авіві вперше видав книгу спогадів. У 1994 році вийшло англомовне видання, а у 2007-го — україномовне. Помер Курт у 2014 році в Нью-Йорку.

**

"Зранку та ввечері по місту проходили маршем колони в'язнів з жовтими латками — на роботу й з роботи. Вони йшли мовчки, пригнічені горем і мукою. Приречені. З обох боків приглядалися до них кращі люди. Арійці. Поляки й українці... "

Цей фрагмент зі спогадів Курта Левіна ставить перед нами непросте питання щодо тих, кого в історіографії Голокосту вже традиційно прийнято називати bystanders — спостерігачами або швидше байдужими. У контексті подій у Львові йдеться передусім про місцевих поляків та українців, проте також і про представників інших етнічних груп, що проживали тоді у місті. Bystanders — це ті, хто намагався триматися на віддалі від того, що відбувалося з їхніми єврейськими сусідами. Вони не долучались до переслідувань, але й не надавали допомоги. Власне йдеться про більшість львів'ян-неєвреїв.

Намагаючись залишитись у тіні, вони все ж не могли не стати свідками антиєврейського насильства, особливо у Львові, де воно часто мало публічний характер. Для прикладу, події Львівського погрому у липні 1941 року добре задокументовані на фото- і навіть відеоплівці. На цих моторошних кадрах ми в першу чергу помічаємо жертв та їх переслідувачів. Але набагато більше там тих, хто "просто" юрмиться навколо. Дехто з них не в силах приховати посмішки, інші навпаки сором'язливо прикривають обличчя долонями... Якими б не були їх реакції — це вже певна форма залученості до Голокосту. На цих кадрах можемо побачити навіть парочки, які під руки прогулюються поряд з колонами євреїв. Тих женуть, б'ють, убивають, але парочки цього наче не помічають. Опинились вони там мимоволі чи з цікавості — не так важливо, але своєю показною байдужістю дають змогу погромникам виправдовувати свої дії, — мовляв, якщо ніхто не протестує, не засуджує, то все вірно, все цілком нормально і правильно.

Очевидно, це намагання віддалитись не виникло щойно в умовах нацистської окупації. Юрій Шевельов, який вперше відвідав Львів у 1940 році, напередодні Голокосту, так описав свої спостереження за українсько-польсько-єврейськими стосунками в місті:

"З євреями місцеві люди теж не надто приятелювали, але це не була активна ворожнеча — тільки байдужість. Власне, всі три народи жили кожний окремим життям, наче їх поділяли скляні стіни".

Під час Голокосту з'явились і ті, хто це "окреме життя" змушені був імітувати. Майже два роки Левін видавав себе за молодого ченця-студита на ім'я Роман-Павло Митка.

"Я почав говорити українською майже вільно, — згадував він пізніше про цей час — співав у церковному хорі і відрізнити мене від інших стало майже неможливо. Мені дали українську селянську лляну сорочку без коміра, з багатою різнокольоровою вишивкою, важкі чоботи та мазепинку. На мазепинці був тризуб".

Коли Левін, чи то пак вже Митка, зустрічав у місті інших євреїв, то навряд чи вони могли сприймати його по-іншому, ніж ще одного українського хлопця. В їхніх очах він був тією ж самою "кращою людиною". Заперечити цього він, звісно, не міг.

У більшості єврейських спогадів про Голокост у Львові, як і у випадку Левіна, ці bystanders — просто безіменна людська маса. Очевидно, що це було не так. Кожен із них мав своє ім'я і відповідно свою історію, часто досить суперечливу. Дехто з них із часом міг долучитись до антиєврейського насильства, інші, навпаки, врешті зважувались надати якусь допомогу переслідуваним. Дивлячись на той же натовп, що спостерігав за Львівським погромом, навряд чи можна було передбачити, як кожен із них поводитиме себе через кілька днів, тижнів, років.

Із матеріалів радянської комісії, яка впродовж перших місяців після зайняття міста частинами Червоної армії документувала свідчення про нацистські злочини, можна дізнатись показову історію Казимира Боні. 20 вересня 1944 року 46-річного Боні допитали як свідка. На той час він мешкав у будинку на вулиці Коллонтая, 3 куди разом з сім'єю переїхав після того як попередні власники-євреї були виселені у Львівське гетто. Боні розповів, що з травня 1942 року працював постачальником у таборі примусових робіт "Янівська", а тому був безпосереднім свідком того, що відбувалося з його єврейськими в'язнями. Проте радянський прокурор мав до нього запитання зовсім іншого характеру. Справа в тому, що під час обшуку в його квартирі було вилучено книги, пояс та шапку, що, як виявилось, належали рабину Езекіїлю Левіну. Боні стверджував, що ці речі знайшов і приніс його син. Наступного дня була допитана його сусідка Катерина Паньчик. Серед іншого, вона свідчила:

"Мені відомо, що в будинку по вул. Коллонтая, 3, кв. 1 проживав єврей за прізвищем Левін, якого німецькі нелюди спіймали на вулиці й більше він додому не повертався, а його майно все забрали німці. Мені відомо, що коли виганяли всіх євреїв у гетто, частина не дуже цінних речей ще залишалась по квартирах, під час цього гр. Левінова принесла мені книги свого чоловіка, пояс і шапку, а сама опинилась у гетто. Коли вона залишила ці вказані вище предмети і речі, я, побоюючись їх перетримувати, викинула книги, пояс і шапку у двір, у цей час у дворі грався 13-річний син гр. Боні і все, що я викинула, він зібрав і відніс в квартиру".

Цей випадок можна розглядати у різних площинах — і як привласнення єврейського майна, і як спробу врятувати чужі речі. Ще більше ускладнюється історія Боні, коли з протоколів допитів інших свідків дізнаємося про те, що він допоміг врятуватися двом знайомим єврейкам — переховував їх певний час і постачав продуктами.

Чи знав про цю історію, безпосередньо пов'язану з його сім’єю, Курт Левін? Швидше за усе, що ні. Принаймні у своїх спогадах він про неї не згадував. Якби вони зустрілися під час нацистської окупації посеред Львова, то Левін побачив би у Боні просто ще одну "кращу людину", а той натомість — ще одного ченця-студита.