Єврейська дільниця середмістя

Тут був вхід у єврейську дільницю. Євреї мешкали у середмісті Львова з XIV ст. Як і вірмени та русини, вони мали свій окремий квартал. У європейських містах відокремлення регулювали і міські закони, і правила юдаїзму. В юдейській традиції кордоном є ерув — межа, яка окреслює символічний простір, на якому не діють певні обмеження шабату щодо перенесення речей. Входом до дільниці з цього боку була Єврейська брамка (лат. Porta Judeorum), яка кріпилася до наріжної стіни будинку на цьому місці. Брамку до єврейської дільниці, як і інші брами в місті, зачиняли щовечора з метою безпеки. На відміну від інших, єврейську брамку замикали ззовні і зсередини. Межі дільниці поступово розширювали, оскільки спільнота зростала. Із сер. XIX ст. євреї отримали право мешкати й в інших частинах міста.

Синагоги є знаковими місцями для єврейської культури, центрами життя для традиційної спільноти та важливою частиною релігійного простору міста. Перша синагога у цій частині Львова була збудована у XIV ст. Згодом тут постали ключові для ортодоксальної громади міста будівлі: синагога " Золота Роза " (1582) та Велика синагога середмістя (відкрита у 1801 р.). У Львові перед Другою світовою війною було близько ста синагог різних течій, серед них і реформістського юдаїзму та хасидизму. Упродовж століть архітектура синагог змінювалася, що свідчило про зміни, як у єврейському, так і в житті всього міста та суспільства. Незмінними залишалися елементи, які визначають синагогу:

-  арон кодеш  —  ніша чи шафа на східній стіні синагоги, спрямована на Єрусалимський храм, у ній зберігають сувої Тори — головний сакральний об'єкт синагоги;

-  біма  — підвищення у молитовному залі для читання Тори;

-  купат цдака  — скринька для пожертв біля входу.

Під час німецької окупації Львова (1941–1944) знищення синагог та предметів єврейської культури було частиною нацистської політики тотального вбивства євреїв. Влітку 1941 р. підрозділи німецької влади сплюндрували синагоги "Золота Роза" та Велику міську, залучивши до охорони периметра членів новоствореної української міліції. Згодом ці та інші синагоги міста було підірвано у рамках систематичного знищення єврейських пам'яток. У Голокості фізично вціліли лише дві синагоги: на вул. Вугільній (діяла до 1962 р.) та на вул. Братів Міхновських (відновила діяльність після 1991 р.).

Після війни місце зруйнованих синагог залишалося пусткою — площею, місцем для паркування, кінопоказів. Наприкінці 1970-х було проведено розкопки, а потім облаштовано громадський простір. Сьогодні можна побачити розкритий фундамент синагоги "Золота Роза", а також одну стіну та портал входу зі скринькою для пожертв (купат цдака), які збереглися. На місці Великої міської синагоги середмістя видно дві арки входів, а під землею залишаються її фундаменти.

У минулому на цій площі стояли синагоги. У XVI ст. тут збудовано муровану головну, або велику,  синагогу середміської дільниці . З часом роль великої синагоги перейшла до сусідньої більшої " Золотої Рози ". Стара синагога продовжувала функціонувати, але в кін. XVIII ст. її розібрали через загрозливий технічний стан. На більшій ділянці між Арсеналом та сучасними вул. Братів Рогатинців і Староєврейською на поч. XIX ст. громада побудувала нову споруду, яка перебрала на себе функції  Великої міської синагоги . Будівля мала великий молитовний зал, до якого чоловіки заходили з сучасної вул. Староєврейської, а жінки — з входу на вул. Братів Рогатинців. Під час німецької окупації синагогу частково зруйнували влітку 1941 р., а згодом підірвали, як і інші синагоги Львова. Збереглися арки двох входів до молитовного залу. Після війни тут утворилася площа, де наприкінці 1970-х було проведено розкопки. У майбутньому це місце має стати частиною меморіального "Простору Синагог".

Ініціативи вшанування синагоги "Золота Роза" з'явилися у 1990-х рр. Археологи у співпраці з Управлінням старожитностей Ізраїлю і Єврейським університетом у Єрусалимі провели розкопки у 2007 р. і була відкрита меморіальна таблиця. У 2008 р. в пам'ять про єврейську спільноту Львова та Голокост тут ініційовано створення " Простору Синагог ". Його архітектура — це сучасне прочитання минулого кожного місця за допомогою мінімалістичних форм та їх інтеграція у сьогоднішнє міське середовище. Відповідно до рекомендацій ЮНЕСКО проєкт є зворотним, тобто не виключає реалізації інших концепцій у майбутньому, зокрема й відбудови синагог. У вересні 2016 р. відкрито першу частину меморіалу.

Законсервовані залишки синагоги " Золота Роза " показують різні часові пласти. Збудована в кін. XVI ст. архітектором Павлом Щасливим, синагога була центром єврейського релігійного життя. Від імені фундатора, купця Ісака Нахмановича її називали синагогою Нахмановичів. Інша назва — "Турей Загав" ("Золоті рядки") — походить від трактату Давида Галеві Сеґала, відомого мислителя, рабина та коментатора Талмуду, який молився тут у другій пол. XVIІ ст. Будівля була зруйнована під час німецької окупації міста.

Меморіальна інсталяція " Увіковічнення " з історичними зображеннями та цитатами з текстів єврейських мешканців регіону. Пусті плити символізують голоси з минулого, які ми не можемо почути. Кожна цитата мовою оригіналу  запрошує  побачити розмаїття єврейської спільноти та важливість індивідуальних досвідів.

Зелена зона з позначеним фундаментом  бет гамідрашу  ("дім навчання"), де відбувалися щоденні релігійні практики та вивчення релігійних текстів чоловіками. Зведена в кін. XVIII ст., будівля містила бібліотеку, сім молитовних залів та навчальних приміщень. Зруйнована під час німецької окупації.

Тут розташовувалась  Велика міська синагога , збудована у 1801 р. на місці давнішої. Будівля мала великий молитовний зал, до якого чоловіки заходили з сучасної вул. Староєврейської, а жінки — з вул. Братів Рогатинців. Зруйнована під час німецької окупації міста. Заплановано ознакування цієї площі як меморіального простору.

Архітектурний проєкт: Франц Решке у співпраці з Софі Янке. Проєктна документація: Юрій Столяров. Проєкт консервації синагоги "Золота Роза": Інститут "Укрзахідпроектреставрація".

Реалізовано Львівською міською радою у співпраці з Центром міської історії (Львів), Німецьким товариством міжнародного співробітництва та за підтримки "Ґешер Ґаліція" (США), Асоціації вшанування єврейської спадщини та місць у Львові (Ізраїль), Світового фонду пам'яток (США) та приватних пожертв.

У цьому будинку розміщувалася  миква  — ритуальна лазня, яка була обов'язковим елементом єврейської дільниці. Згідно з правилами юдаїзму, чоловіки та жінки омиваються перед молитвою і перед шлюбом чи після ритуальної нечистоти́, якою, наприклад, вважається менструація, контакт з мертвим тілом, пологи та певні хвороби шкіри. Також у микві омиваються при переході в юдаїзм. Для микви важлива наявність природного джерела води, але його альтернативою може бути дощова вода. У цій микві використовувалася джерельна вода. Наприкінці XIX ст. микву відремонтували, побудувавши котельню для підігріву води та обладнавши вбиральню. На першому поверсі з'явилися каси та роздягальня. Єврейська миква розміщувалася в будинку до 1951 р., а пізніше, до 1970-х, тут діяла міська лазня.

Будівля споруджена на поч. ХІХ ст. для єврейської початкової школи, у якій викладали державною мовою — німецькою. З 1889 р. тут містилася дівчача народна школа ім. рабина Абрагама Кона і перша бібліотека громади. Поява школи стала результатом поширення реформістського юдаїзму. Течія мала на меті включення євреїв у сучасні їм спільноти, відмову від застарілих релігійних норм, ширше залучення жінок до молитви та освіти. У міжвоєнний період тут було сіоністське товариство "Тарбут" ("Культура"), яке займалося викладанням івриту та предметів, пов'язаних з єврейською історією. Такі курси були частиною сіонізму — політичного руху за національне самовизначення та побудову власної єврейської держави. Після Другої світової війни приміщення будинку перетворили на гуртожиток. З 1982 р. споруда є частиною Львівського історичного музею.

Будинок збудований на поч. XVII ст. на місці згорілого. Першим власником був Мордехай Ісакович, син знаного львівського купця Ісака Нахмановича, який був фундатором синагоги "Золота Роза" ("Турей Загав"). У сер. XVIII ст. будинок належав Йозефу Цимелісу, очільнику кагалу (орган самоврядування громади). Тут розміщувався єврейський шпиталь (гекдеш), ймовірно, один із найдавніших у регіоні. Шпиталь був відкритий для зубожілих членів єврейської спільноти, які захворіли і про яких не було кому піклуватися. Підтримка гекдешу була благодійним обов'язком громади. Цей будинок розібрали у 1795 р. і згодом побудували новий на сучасній вул. Раппапорта, на ділянці, яка належала єврейському кладовищу. Наприкінці XIX ст. поруч збудовано великий єврейський шпиталь, який, на відміну від традиційного гекдешу, приймав львів'ян і галичан усіх віросповідань.

Збудований у 1910–1912 рр. на замовлення Мавриція і Макса Шпрехерів за проєктом Кароля Боубліка як прибуткова (чиншова) кам'яниця. Після Першої світової війни тут містилися видавництво та друкарня єврейської газети "Хвиля" ("Chwila"), яка виходила щодня польською мовою. Ця газета була одним з основних медіа Львова, поряд з українським "Ділом" та польською "Львівською газетою" ("Gazeta Lwowska"). Засновником та першим редактором "Хвилі" був Ґершон Ціппер. З 1920 р. головним редактором став Генрик Гешелес, знаний журналіст і громадський діяч, який мешкав у цьому самому будинку з родиною. Він загинув улітку 1941 р. у львівському погромі. Його донька Яніна пережила війну і написала спогади про Голокост у Львові. У радянський період тут розміщувалися редакції, зокрема й російськомовної газети "Львівська правда", україномовної "Вільної України" та редакція видавництва "Каменяр".

Цей будинок спорудили у 1663 р. на замовлення єврейського купця Соломона Фрідмана поруч із міським муром, який втратив оборонне значення. Сьогодні це найстаріший будинок на вулиці. Єврейські купці з часів пізнього середньовіччя були важливою частиною львівського міщанства. Через міжнародну торгівлю вони поєднували Львів з іншими містами Європи. Соціальне й економічне життя євреїв, як і інших релігійно-етнічних груп регулювали спеціальні закони — королівські привілеї. Вони також стосувалися права власності чи оренди нерухомості. До сьогодні на фасаді будинку є круглий знак — це емфітевзис, або знак вічної умовної оренди, який означав право найму на період понад сто років. Поступово привілеї замінюють закони, які стосуються не груп, а індивідуально всіх громадян. З 2009 р. у будинку міститься відділ юдаїки Львівського музею історії релігії.

Перебудована з кам'яниці кін. XVIII ст., яка була зведена на фундаментах попередніх ренесансних кам'яниць — Коркесівської та Іцка Броцького. Останню велику реконструкцію у 1912 р. здійснив архітектор Якуб Шеллер на замовлення власника Ісака Ґребеля. Ця будівля є типовим прикладом чиншової (прибуткової) кам'яниці: на першому поверсі працювали крамниці, а на верхніх мешкали власники та орендарі. У 1871 р. серед власників був Самуель Нойвельт. Згодом будинком володіли кілька поколінь родини Ґребелів. У 1902 р. тут мешкали власник Ліфше Ґребель, фактор (посередник в укладанні торговельних угод), а згодом і власник Ісак Ґребель, бухгалтер Леон Шорр, а в 1916 р. — акушерка Розалія Ґрафф та художник Леон Берґ. У 1920-х рр. будинок перейшов у власність Германа Штайна. У радянський час націоналізований та заселений новими мешканцями. З 1988 р. — пам'ятка місцевого значення. Після 1991 р. квартири були приватизовані. У 2010–2012 рр. нова власниця будинку Олена Біліченко провела реставрацію з відновленням автентичних елементів

Площа утворена у XVIII ст. після того, як було розібрано міські мури і два будинки – кам'яниці Галезовської і Копля Тевлевича. Перейменовувалася кілька разів. Перша назва – Єврейська площа (пол. plac Żydowski), згодом — Векслярська (пол. plac Wekslarski; з 1871 р.) і Коліївщини (з 1944 р.). Була одним з осередків історичної єврейської дільниці. На новоствореній площі викопали й нову криницю – замість попередньої, яка була розташована на перехресті сучасних вул. Староєврейської (колишня Боїмів) та вул. Федорова (колишня Бляхарська). Криниця була підключена до міського водогону. За право користуватися водою громада сплачувала річний податок. У разі боргу магістрат перекривав воду і тоді жителі виходили по неї на площу Ринок, що спричиняло конфлікти. Криницю в сер. XIX ст. реконструювали за проєктом Йоганна Шімзера. Вона перетворила площу на центр суспільного життя і місце зустрічей. На площі мешкали переважно євреї купецьких і ремісничих професій. З кін. ХІХ ст. у дільниці частіше починають жити не тільки євреї. Зовнішній вигляд площі не змінювався з початку ХХ ст. У 2021 р. проведено реконструкцію за проєктом Ольги Криворучко. Важливим елементом реконструйованої площі стала нова криниця з вибраними іменами та професіями мешканців, які тут жили та працювали до Другої світової війни та Голокосту. Сьогодні це місце зустрічей сучасних львів'ян.