ХІХ століття також сформувало "право бути наодинці" (вповні реалізоване вже в наступному ХХ-ому), тобто право людини позбутися контролю громади над її приватним життям. Розмови про "вільну любов" чи шлюб заснований на почуттях, власне у другій половині ХІХ-го набули в Галичині своєї першої дискусії. Індивідуалістський бунт молодого покоління зламу століть буквально оформив модерний запит на те, аби залишити людину наодинці з тим, що робиться в межах її власної спальні. Щоправда, в умовах закріпленої законодавством фактичної недієздатності жінок (особливо заміжніх) цей запит найперше слугував інтересам чоловіків. 

Залишається лише здогадуватися наскільки реально успішними були знайомства через газетні оголошення, однак те, що до такого способу ближче до кінця ХІХ століття зверталося все більше людей, було очевидним. Цікаво, що заявок про бажання одружитися від чоловіків надходило більше, аніж оголошень про пошуки наречених від жінок. Ймовірно, це було закономірним з огляду на стандарти тогочасної жіночності, серед яких скромність вважалася однією з обов'язкових рис. Із 27-ми (число без кількаразових повторень заявки одного авторства) матримоніальних оголошень, надрукованих газетою "Діло" у 1908 році, 9 належало жінкам. Серед перелічених вимог до претендентів вони найчастіше називали "інтелігентність", "чесність" і "пристійність" (мовою сьогодення симпатичність); часто чітко зазначали бажану професію майбутнього чоловіка (найпоширенішими були семінаристи — майбутні священики, і урядники). Оголошення чоловіків, окрім бажаних "жіночих" чеснот ("доброго серця", "лагідної вдачі"), акцентували на питаннях посагу, як правило зі зазначенням конкретних сум; зовнішності; часом на національній чи релігійній приналежності обраниці.

В часі дорослішання Марії Грушкевич жіночих професійних прикладів у родині, на які б вона могла взорувати свої щоденні робочі будні, ймовірно, було небагато. Мати Людмила не працювала поза домом, старша сестра Софія (за чоловіком Раковська) припинила свою учительську діяльність після заміжжя. Чи не єдиним прикладом жінки, що працювала на постійній основі, можемо припустити, була тітка, Іванна Слюзарова, настоятелька дівочого інституту св. Ольги у Львові. Зрештою, відсутність рольових взірців жодним чином не була специфічним родинним феноменом Грушкевичів, радше стандартом їх соціального середовища — згідно з канонами якого жіноча праця відбувалася у сім'ї і для сім'ї. Ведення дому: від бюджету до організації комфортного емоційного клімату — в ідеї було жіночим простором дії. Єдиним можливим винятком з цього правила була хіба що благодійна чи національно-просвітницька діяльність.

З родинного листування Грушкевичів та щоденника батька Теофіла, веденого ним із перервами впродовж 1895-1915 років, Маріїна робота була часто темою для згадки: графік, будні, плітки і відносини на роботі, організація відпусток чи лікарняних — теми, що в тій чи іншій комбінації з'являлися впродовж 35-ти років поштової служби Мані (так кликали Марію Грушкевич домашні). Робота "в бюрі" приносила не лише власні гроші, а й відчуття можливостей ними розпоряджатися. "Не пам'ятаю чи писалам Тобі о тім, — у листі до брата згадувала Марія, — купилам собі золотий годинник дуже ся тішу ним, шо маю собі жалувати правда? Тілько того. Гроші троха складаю маю вже в касї ощадности 80 корон. В Комарні сьміяли ся з мене що як так буду складати то готовам за кілька десятиліть, кілька тисяч зложити". Маріїна робота мала невелику перерву на початку Першої світової війни. Повернення до Львова з Відня, де сім'я шукала прихистку у вирі воєнного неспокою, власне, було спричинене необхідністю вертатися до служби. "Прикре вражіня зробив на мене Львів, — писала вона до брата у вересні 1915 року, — нїби той сам а прецїль чогось єму бракує. — Нема того оживленя і руху давнішого. На моїй почті також по таготині переважаюча тиша, сама сиджу і не маю до кого слова промовити".

Людмила і Теофіл Грушкевичі ніколи не поводилися зі службою жорстоко, принаймні у родинному листуванні натяків на схожі випадки не траплялося. Їхнє невдоволення Марією (яку звично Грушкевичі називали Мариня) було зумовлене іншим —  "фанатичною побожністю" жінки, саме так означив причину головного з нею конфлікту господар дому —  Теофіл. Мариня дуже часто ходила до церкви, що вносило незручності у побут її роботодавців і не завжди відповідало їхнім очікуванням. Часом, за зізнанням автора, доходило до "терпких слів" з його боку, через які Мариня плакала і "нарікала на свою недолю". "В нашім домі зайшла рано о пів до осьмої прикра подїя. —  Нотував Теофіл Грушкевич у щоденнику від 27 січня 1909 року. —  Мариня Лїнчак, служниця, що вже майже три роки у нас служить сталася що раз більше зухвалою і від часу до часу стала перемавляти ся. Нині встала пізно, не подала до митя води  Манї , котра приціль рано мусить квапити ся до бюра і місто признати, що завинила, єще відзивалася так що моя Ж.[жінка] дістала спазматичного плачу. Шкода сеї служницї, бо була до дому досить привязана, порядна, бо не шукає собї хабалїв, лиш приятность єї є ходити часто до церкви Василиян. Та робить велику деструкцию в домашнім господарстві така біготерія". 

Цікавим і навряд чи випадковим було те, що особисте життя служниць у приватному листуванні господарів домів, апріорі було маломоральним явищем. Їхні романтичні стосунки (якщо про них знали роботодавці) описувалися як стосунки "з хабалями", "любасами" чи "кавалєрами", нав'язуючи до простакуватої форми переживаних ними почуттів. Зрештою, часто зверхнє ставлення до їх душевних переживань фіксувала і мова, використовувана до служниць чи про них. Господині (а саме вони вважалися головними розпорядницями робочого навантаження домашньої служби), листи яких я мала змогу аналізувати, говорячи про своїх няньок, кухарок чи помічниць нерідко вживали означення "дурна", не маючи особливої перестороги щодо його можливого образливого звучання. Ця характеристика не лише апелювала до браку елементарної освіти, якої ці жінки здебільшого не мали, а й до способу їх мислення, життєвих установ чи здійснених ними виборів. 

До новостворених можливостей, які служниці з останньою третиною ХІХ століття могли бути "навченими" у домах українською інтелігенції була національна усвідомленість. Публічний простір міста з дедалі більш відчутною міжнаціональною польсько-українською конфронтацією створював особливі наративи навколо приватного життя, дедалі наполегливіше наділяючи його політичними ідеологічними смислами. Вихідці з навколо львівських сіл, якими була більшість міських робітниць тогочасного Львова, в інтерпретаціях української преси мали стати найпершою цільовою аудиторією для просвітницького впливу національних еліт. Невідомо наскільки сумлінно цю ідею наслідували в домах українців міста на практиці. У родині Грушкевичів служницями були не лише українки, а й польки. Ім'я однієї з них знаємо напевно — Аґнєшка Хмільовська. За словами автора щоденника, "порядна смирна інтелігентна особа-латинничка, але була у Русинів на службі прихильна до них".

Переїхавши до Львова восени 1894 року, Михайло Грушевський напевно мав добрий сон. Спати йому випало на матраці з морської трави, купленому Євгенією Барвінською на меблевій фабриці Друкера якраз перед його приїздом, у вересні 1894 року. Опікуватися побутовими приготуваннями для зустрічі відомого гостя довелося дружині українського посла до Державної ради у Відні  Олександра Барвінського  — Євгенії. Асистувала їй у цій справі донька Ольга, детально оповідаючи батькові про всі витрачені зусилля і кошти. Для "Мамунці", як звично називали в листах матір діти Барвінських, владнання побуту Грушевського, ймовірно, додало до і без того великого списку її особистих домашніх справ. Семеро дітей, з яких п'ятеро спільних:  Данусьо, Ромцю, Галюся, Василько і Лесь , та двоє від першого шлюбу Олександра Барвінського:  Олюся і Володимир , очевидно, забирали левову частку материної уваги. Крім того, що розділити опіку над дітьми їй не було з ким — чоловік Олександр працював у цей час у Відні, відтак не міг безпосередньо допомагати. Звісно, у розпорядженні Євгенії була домашня служба, яка виконувалася всі необхідні доручення по дому. Та все ж, у сімейному листуванні Барвінських клопіт "Мамунці" родиною ставав головною причиною її слабкого здоров'я.

Менеджерські якості жінки для Олександра Барвінського, очевидно, були більш ніж бажаними. Зрештою рольові моделі такої дружини він міг узяти з прикладу своєї матері — Домініки (Доміцелі) з Білинських. Саме вона, за його спогадами, головно відповідала за сімейне господарство в родині. "Батько ніколи не займався господаркою, якої не любив, — згадував Барвінський, — по смерті мами господарством мусіла займатися якась господиня". "Мама також щотижня або й частіше, — писав про своє навчання в гімназії, — навідувала нас, щоби все допильнувати". Приблизно таку ж роль в його власній сім'ї виконувала дружина Євгенія.

У виданнях народовців, до ґрона яких зараховували себе і Барвінські, тема жіночої емансипації привертала найбільше уваги в контексті побудови української стратегії "органічної праці", у якій знаходила б своє застосування й активна жіноча позиція. За концептуальним задумом, "органічна праця" передбачала багатосторонню, постійну і наполегливу суспільну роботу, насамперед у галузі економіки і просвіти, на користь кожного русина зокрема, і галицького українства загалом. До розробки теорії української "органічної праці" жінок великою мірою спричинився свояк Євгенії — Володимир Барвінський — молодший брат її чоловіка Олександра. У листах до Ольги Гузар, надрукованих після його смерті у "Правді" (український народовецький літературно-науковий журнал, що виходив у Львові з перервами від 1867 до 1898 року, прим.), були окреслені контури бачення Володимиром Барвінським "жіночого питання". Критикуючи своїх сучасниць за громадську бездіяльність, національну несвідомість і загалом малоосвіченість, Володимир Барвінський головну проблему такого стану речей бачив у тому, що такі жінки не здатні будуть виховати національно-свідомих дітей. Вбачаючи головну потребу українок емансипуватися (як правило, в значенні покращувати свій освітній рівень) для потреб їхнього майбутнього материнства, свояк Євгенії, фактично, окреслив ключову тезу більшості політичних дискусії на "жіночу" тему в Галичині до Першої світової війни. Із продовженням материнської місії жінок як ключової, народовська концепція емансипації також передбачала їх активніше ангажування в громадські ініціативи українців краю. Особливо очікуваною така робота була від дружин політичних діячів.

• Іван Копач (1870-1952) — педагог, мовознавець і літературознавець, член НТШ.
• Герміна Шухевич (1852-1939) — співзасновниця перших українських жіночих товариств у Львові (Клуб Русинок, Українська Промислова Спілка "Труд", Українська Захоронка та ін.), дружина етнографа Володимира Шухевича, бабуся головнокомандувача УПА Романа Шухевича. 
• Анатоль Вахнянин (1841-1908) — композитор, педагог.
• Ольга Гузар-Левицька (1860-1933) — перекладачка, письменниця.

Історія друга: