Автономія архітектури

Цей факультет з'явився у Львові 1871 року внаслідок розділення інженерного факультету на окремі спеціальності. Своєю чергою, така реформа Політехніки стала можливою завдяки автономізації краю Галичини у складі Австро-Угорської імперії.

На той час Політехніка у Львові була єдиним польськомовним вищим технічним навчальним закладом узагалі, і тому притягувала вступників з територій трьох розділів давньої Речі Посполитої. Відтоді у місті формувалося своє стале середовище професіоналів, у тому числі архітекторів. Визначальний вплив Відня на архітектуру Львова почав спадати.

Цей текст є спробою розглянути основні тенденції у діяльності факультету: через зміни в колективі та ключові ідеї, які визначали архітектурну освіту у Львові протягом 1871–1914 років.

У першій половині ХІХ століття архітектура у Львові викладалася як окремий курс у  Францівському університеті  на філософському факультеті, читав його моравець Іґнац Шамбре (Ignaz Chambrez). З 1844 року, коли була заснована Технічна академія, архітектуру перенесли туди, на інженерний факультет. Цей один предмет мав радше ознайомче спрямування, там його у 1840–1860-х по черзі викладали троє тимчасово запрошених професорів — Єжи (Ґеорґ) Бескіба (Jerzy / Georg Beskiba), Адольф Ґабріель (Adolf Gabriely) та Едмунд Стікс (Edmund Stix). Ця освіта повторювала віденські моделі, була німецькомовною і не може вважатися повноцінною архітектурною освітою.

Слово "архітектура" з'явилося у назві факультету лише за Другої Речі Посполитої — у 1921 році, тобто через пів століття після його заснування. Це відбулося одночасно з перейменуванням закладу з "Вищої технічної школи" на "Львівську політехніку". Протягом усього габсбурзького періоду за ним зберігалася назва budownictwo łądowe, тобто "наземне будівництво". Термін походив від німецького Hochbau, що використовувався для позначення зведення будинків на противагу будівництву доріг, мостів та інших інженерних споруд (Niederbau). Іноді ці терміни також перекладали як "вище" і "нижче" будівництво. Однак сáме слово "архітектура" було популярним для називання факультету, хоч радше в неофіційному мовленні. Офіційна ж назва підкреслювала архітектуру як технічну спеціальність, що вийшла з інженерії, а не з мистецтв. За змінами навчальної програми факультету у Львові після 1871 року можна прослідкувати, як архітектура спершу містила переважно загальнотехнічні, ознайомчі курси, а з часом наповнювалася спеціалізованішими предметами та до певної міри ставала більш мистецькою. 

Цей тренд спеціалізації, що притаманний другій половині ХІХ століття, характерний не лише для архітектури, а й для всіх дисциплін. Через стрімкий розвиток людського знання у тому столітті, жодна людина більше не могла, як раніше, охопити всі його галузі. Така неможливість стала чи не найголовнішим аргументом для реформи Політехніки (тоді — Технічної академії), яку задумали ще в кінці 1860-х і впроваджували в 1870–1877 роках (Strzelecki, 1872). Розділення архітектури та інженерії було справді революційним у той час, хоча й дуже швидко почало сприйматися цілковито природним та очевидним фактом (напр., Bratro, 1934).

Становлення факультету архітектури у Львові з 1871 року було пов'язане з Юліаном Захарієвичем, який очолив його і вів аж до своєї смерті у 1898-му. У той період розвиток факультету певною мірою був спрямований на стильові пошуки, на те, щоб бути своєрідною лабораторією стилю для Галичини. На зламі ХІХ і ХХ століть з глобальним відходом від ідей історизму, факультет у Львові почав фокусуватися на пристосуванні до сучасності, технологічності та на питаннях планування більше, аніж на репрезентативній функції архітектури. До того ж відтоді на факультеті вже ніколи не було однієї особи, яка відігравала б настільки ж визначальну роль, як Захарієвич. Модернізаційна хвиля досягла свого піку у 1910–1911 роках у відповідь на заклики до реформ архітектурної освіти, які озвучували середовища архітекторів та самих студентів (через віча, меморіали, публікації). Зміни почали запроваджуватися завдяки низовим ініціативам, тож можна прослідковувати тенденцію до демократизації.

З часів появи факультету у 1871 році архітектурна освіта від суто практичної ставала більш теоретичною. Це відображало тодішнє намагання політехнік подолати пекучу проблему академічної нерівності з університетами, що значною мірою випливала з соціальної нерівності. Тож історія політехнік у ХІХ столітті (і до 1917 року у випадку Габсбурзької імперії) є історією емансипації. Її частиною були запровадження іспитів та академічних ступенів, розвиток політехнік від закладів, у яких освіта лише поширюється, до закладів, у яких твориться нове знання, де проводяться наукові дослідження та здійснюються винаходи. Такий розвиток дозволяв випускникам (у ті часи, однак, лише чоловікам) змінювати своє соціальне становище через здобуття освіти. У випадку архітектури ці обставини сприяли наголосу на теорії, загострювали дискусії про відмову від застосування старих канонів чи адаптації традиційних архітектурних моделей та щодо необхідності винаходити якісно нові розв'язання проблем сучасного світу.

У порівнянні з іншими факультетами Політехніки у Львові, архітектурний був найменш відвідуваним у той період. Однак цей факт сам по собі недостатній, щоб трактувати архітектуру як найбільш елітарний чи найменш затребуваний у суспільстві фах. На цьому факультеті навчалося близько 10–12 % загального числа студентів закладу (від близько 25 у 1870-х до понад 200 у 1910-х). Приблизно однакову популярність розділяв із ним факультет хімії. Натомість найпопулярнішим у той час був інженерний факультет (майже половина всіх студентів), тоді як друге місце незмінно посідав машинобудівний (близько чверті).

Єдиних навчальних програм у ХІХ столітті не існувало, міністерство освіти не надавало зверху чітких вказівок, як повинне відбуватися викладання, також не існувало підручників. Таким чином, відповідальність лежала насамперед на професорах, а спосіб і предмет викладання залежали від особистісних якостей і кваліфікацій кожного. Головним керівним органом Політехніки у Львові після 1848 року була Колегія професорів (також знана як Ґроно). Колектив обирав кандидатів на посади, яких Відень лише затверджував. У випадку нового професора справа проходила через самого імператора. У випадку доцентів або коли професора обирали ректором чи деканом, — то через міністра освіти. Така практика була загальноприйнятою і не лише для політехнік, йшлося, зокрема, про політичну прийнятність кандидатів, адже їх приймали на державну службу.

Юліан Захарієвич, якого запросили для створення факультету у 1871 році, працював до того на залізниці, яка саме потужно розбудовувалась та була працедавцем для більшості випускників тоді ще нечисленних політехнік. Він був надзвичайно молодим як для професора того часу (34 роки) та не мав викладацького досвіду. Його перевагами були практичний досвід — у будівництві вокзалів та в реконструкції готичних храмів, а також те, що він був польськомовним львів'янином. Спеціалізація Політехніки у Львові була тісно пов'язана з тим, що Галичина реорганізовувалася в автономний край Австро-Угорської імперії і, зокрема, йшлося про перехід на місцеві мови. Тож німецькомовні викладачі були змушені покидати свої посади, а їм шукали заміну з місцевих. Те, що Захарієвича призначили одразу на високу і престижну посаду, свідчило про велику довіру і надію на нього або про потужне покровительство з найвищих кіл.

У перші роки факультету, у 1872/1873–1873/1874, він був єдиним викладачем архітектурних дисциплін. Предмети були типовими: "Орнаментальні рисунки", "Будівництво" — лекції і практичні заняття з проєктування (розділене на дві частини: перша для третього курсу, друга — для четвертого), "Наука архітектурних форм", а також "Будівельна механіка" (Program, 1872). Уже з другого семестру Захарієвич залучив до викладання Ґустава Бізанца (Gustaw Bisanz)— тоді ще студента. Ця асистентура була оплачуваною посадою і означала допомогу у проведенні практичних занять.

З 1874 року факультет доповнився двома викладачами.  Леонард Марконі  (Leonard Marconi), варшав'янин, переїхав до Львова і почав викладати тут рисунок і скульптуру на посаді надзвичайного професора. Він залишився у Львові назавжди і надалі співпрацював у багатьох проєктах із Захарієвичем. Тоді ж на правах "заступника" (тобто тимчасово) долучився Людвік Вєжбіцький (Ludwik Wierzbicki), колега з часів навчання та інженер на залізниці. Він три роки викладав "Будівельні конструкції" та "Будівництво" (частину першу), допоки ці предмети не перейняв Бізанц (спочатку теж як заступник, з 1879-го — як надзвичайний професор). Надалі частина перша і частина друга "Будівництва" стали окремими кафедрами у складі факультету, які очолили, відповідно, Бізанц та Захарієвич.

Окрім цих предметів Захарієвич делегував "Будівельну механіку", яку відтоді почали викладати на інженерному факультеті, спершу Юзеф Рихтер (Józef Rychter) та Бруно Абаканович (Bruno Abakanowicz). Пізніше, у дещо іншій формі, "Статику будівель" вів Максиміліан Тульє (Maksymilian Thullie). Натомість ознайомчий курс "Енциклопедія архітектури" для студентів інших факультетів Політехніки спершу був справою Ґустава Бізанца, а пізніше його передали приват-доцентові Юзефу Каєтану Яновському (Józef Kajetan Janowski).

Делегування своїх предметів дозволило Захарієвичу вводити додаткові — "Історію архітектури" та "Архітектурну композицію", які він вів сам, а також "Залізничну архітектуру" (про специфіку станцій та вокзальних комплексів). Необхідність викладання історії загострилася, оскільки у 1878 році в Політехніці були введені державні іспити, серед яких історія була обов'язковою для студентів архітектури. Їх запровадження прагнули самі техніки, щоб мати змогу отримувати академічні ступені у політехніках так само, як студенти в університетах. Іспити стали одним із кроків на шляху до академічної рівності двох типів навчальних закладів, яка повністю наступила в Австро-Угорській імперії лише у 1917 році.

У подальші роки Захарієвич з усіх предметів приділяв найбільше уваги саме викладанню історії та теорії архітектури. Такий тренд характерний для епохи історизму в архітектурі, що власне тривала у західному світі. У 1880–1890-х він залучив до цього трьох викладачів на правах приват-доцентів: Міхала Ковальчука (у 1887-му), Казімєжа Клечковського (у 1888-му) та Францішка Сковрона (у 1893-му).

Починаючи з Ґустава Бізанца у 1872 році відомо про чималу кількість асистентів на кафедрі архітектури. З 1878-го майже щороку один з випускників ставав асистентом Захарієвича — переважно на один рік. Серед них фігурують імена тих, хто пізніше стали знаними львівськими архітекторами-практиками, — Владислав Галицький (Władysław Halicki, у 1878–1879-му), Ян Томаш Кудельський (Jan Tomasz Kudelski, у 1889-му), Тадеуш Мюнніх (Tadeusz Münnich, 1891) та навіть син самого Юліана Захарієвича, Альфред (у 1896–1898). Подібно до давньої університетської традиції, у Політехніці при кожній кафедрі діяв свій "музей". Вони зазвичай складалися з однієї кімнати, де експонувалися збірки, — на архітектурі це були креслення, макети будівель, книги. Асистентів залучали до роботи у них. Окрім практиків, серед асистентів Захарієвича відомі й кілька осіб, які стали дослідниками, викладачами історії та теорії архітектури, — про них ітиметься далі.

У 1877/1878 та пізніше у 1881/1882 роках Колегія професорів Політехніки обирала Юліана Захарієвича ректором закладу. Ритуал інавгурації навчального року вимагав від ректора (якого обирали терміном на один рік) виголошення урочистої промови. Ці промови часто мали програмний характер, висвітлювали візії щодо закладу загалом і щодо свого власного предмета зокрема. Перша промова Захарієвича у 1877-му мала доволі загальний характер. Оскільки тоді відбувалося й урочисте відкриття будівлі Політехніки, його виступ ґрунтувався на поясненні гасла Litteris et Artibus — її присвяти, яке він як архітектор будівлі обрав для розміщення на аттику. У цій промові висвітлювалися взаємозв'язки архітектури з технікою та мистецтвом. Друга промова Захарієвича, у 1881-му, мала натомість більш спеціалізоване спрямування. Названа "Про національне мистецтво" (O sztuce narodowej), вона була роздумами архітектора про те, як зблизити архітектуру з людьми, її користувачами. На його думку, архітектура повинна була виражати їхнi прагнення та емоційні потреби. Розв'язання цієї проблеми він вбачав у творенні стилю, стилю національного, та у тому, щоб Політехніка стала осередком для його творення. Захарієвич не почувався компетентним у дослідженні народу та його характеристик, вочевидь, вважаючи це сферою досліджень інших галузей. Як архітектор він пропонував зосередитися на вивченні архітектури минулих періодів.

Мистецтво повинно бути в усіх своїх творах вираженням духу та почуттів народу — повинно таким чином підлягати кожночасному настроєві цього народу. [...] Я хотів би кількома словами окреслити поняття мистецтва як національного. Це словосполучення сьогодні так часто у нас чуємо. Заразом хотів би висловити думку, у який спосіб ми могли б узяти участь у цьому розвитку.

— Julian Zachariewicz, "O sztuce narodowej", Gazeta Lwowska, 1881, Nr. 235-236

У 1880 році асистентом Юліана Захарієвича став Францішек Сковрон (Franciszek Skowron). Архітектор з польської родини у Відні, випускник віденської Політехніки, Сковрон узявся за вивчення давньогрецької архітектури під керівництвом Захарієвича. Він підготував створив габілітаційну роботу (на отримання посади доцента) "Поліхромія грецької святині", текст якої опублікував 1881 року в Кракові. Можна лише припускати, чому він поїхав саме до Львова. Технічна освіта не давала можливості стати академічним дослідником архітектури у той час, для цього необхідно було закінчити університет. Але й так в Австро-Угорщині станом на 1880 рік діяла єдина кафедра історії мистецтв — при філософському факультеті Віденського університету. Тож асистентура в Політехніці, попри вкрай скромну оплату, давала чи не єдину доступну для техніка можливість попрацювати над дослідженням. А Львів, вочевидь, був легшим для вступу, ніж Відень.

"Поліхромія" була радше роботою-рефератом, аніж оригінальним дослідженням. Сковрон написав її під однозначним впливом праць Ґотфріда Земпера (Gottfried Semper), одного з найзнаменитіших архітекторів другої половини ХІХ століття. З XVIII століття та з подачі Йоганна Вінкельмана (Johann Winckelmann), який вважається засновником дисципліни "Історія мистецтв", дослідники вважали давньогрецькі храми будівлями, що завжди були білими. Однак Земперу вдалося перевернути це уявлення та переконати скептиків у тому, що храми були поліхромними, тобто кольорово розписаними. Постать Земпера важлива для техніків і тим, що він був фактично першим теоретиком архітектури, який походив з архітектурної, технічної професії, а не з університету та філософії. Робота Сковрона дозволила йому пізніше, у 1893–1897 роках, викладати у Львові, перебуваючи тут з іншими завданнями. Предмет назвали "Пропедевтика архітектури", він був рекомендованим (необов'язковим) для студентів першого курсу.

Другим асистентом Захарієвича, який узявся за дослідницьку роботу, став його студент Міхал Ковальчук (Michał Kowalczuk). Польсько-українського походження, зі Станіславова (сучасний Івано-Франківськ), Ковальчук пробув асистентом довше, аніж будь-хто інший (1884–1888). Залучений до роботи Кола консерваторів у Львові, він тісно співпрацював з іншими дослідниками, зокрема з Владиславом Лозинським, чиї книги ілюстрував обмірними кресленнями та рисунками місцевих пам'яток архітектури. Свою габілітаційну роботу "Архітектура в Стародавньому Римі" він написав у Львові і на стипендії у самому Римі, а книжка на її основі, що вийшла 1891 року, задумувалася як підручник для студентів. Ковальчука призначили викладати історію архітектури у 1887-му — ще до офіційного захисту. На посаді приват-доцента він пробув до 1913 року.

Третім, хто почав викладати у Львові предмет на дотичну тематику, — був Казімєж Клечковський (Kazimierz Kleczkowski) з Варшави. Архітектор, випускник Петербурзької академії мистецтв, він був автором "Аналізу форм архітектури" — книги, перший том якої побачив світ у 1885 році. У своїй праці Клечковський розглядав архітектуру з погляду психології — науки, яка в той час народжувалася, та покликався на тогочасні медичні й філософські дослідження, намагаючись описати, як архітектуру сприймають її глядачі (переважно візуально). Другий том роботи, вочевидь, він писав у Львові (вийшов у 1892-му), де викладав у 1888–1893 роках теорію та естетику архітектури. Посада приват-доцента давала скромний прибуток, тож архітектор писав до різних мистецьких видань польською мовою, а також був одним з перших у Львові, хто робив спроби архітектурної критики, наприклад на сторінках професійного  часопису Czasopismo techniczne . Значну увагу в своїх працях Клечковський приділяв готичній архітектурі та її аналізу.

Таким чином, співпрацю з трьома архітекторами-дослідниками, які спеціалізувалися на вивченні архітектури певних історичних періодів, можна розглядати як частину більшого процесу, ініційованого Юліаном Захарієвичем, на що він вказував у своїй інавгураційній промові 1881 року, — пошуків стилю, який би пасував локальному суспільству.

Після передчасної смерті Юліана Захарієвича в грудні 1898-го та Леонарда Марконі навесні 1899-го, у факультету залишився один звичайний професор — Ґустав Бізанц. Саме в той період, у 1898/1899 навчальному році, він перебував на посаді ректора. Ще восени 1898-го у своїй промові він, зокрема, ствердив жаль з приводу того, що архітекторам досі не вдалося знайти спосіб гармонійно поєднати будування з сучасних матеріалів (зокрема заліза) з естетикою — і відбувалися речі, що "суперечили основній засаді архітектури", а саме — приховування конструкцій із заліза за кам'яними фасадами. Однак дороговказ на вихід із цієї ситуації він вбачав у підходах, які практикував Отто Ваґнер (Otto Wagner) у Відні, зокрема у будівництві станційних будинків міської залізниці.

Спершу майже два роки професорські посади на архітектурі залишалися вакантними і було необхідно знайти заміну двом непересічним особистостям. У такій обстановці почався новий період для факультету архітектури. Єдиного напрямку розвитку, який би тримала у своїх руках одна людина, більше не було. Наступні професори мали різні погляди і не користувалися таким безперечним авторитетом, як Юліан Захарієвич.

Його фактичним наступником у 1901 році став Едґар Ковач (Edgar Kováts), перейнявши такі предмети, як "Проєктування", "Композиція", а також "Наука архітектурних форм". Буковинець польсько-угорського походження тимчасово навчався у Технічній академії у Львові (ще до Захарієвича), у 1867–1868 роках. Однак завершив освіту в Цюриху, а кар'єру зробив у Відні. У столиці імперії він входив до місцевих мистецьких кіл, а також був залучений до знакових проєктів, зокрема до будівництва Музею історії мистецтв на Рінґштрассе. З 1895 року він очолив Школу дерев'яного промислу у Закопаному. Саме його обрали для того, щоб створити павільйон, який мав представляти Галичину на Всесвітній виставці у Парижі (1900), над яким починав працювати ще Захарієвич. Ця робота, яку невдовзі експонували також у Львові, і його подальша публікація "Про Закопанський спосіб" заробили Ковачеві контроверсійну репутацію — його і жорстко критикували, і не менш високо хвалили. Істотним є те, що на професорську посаду взяли людину, яка історичні зразки бралася переосмислювати та стилізувати. У своїй інавгураційній лекції в Політехніці Едґар Ковач ствердив свої наміри розвивати сучасну архітектуру в стінах закладу, а найбільше покликався при цьому на Отто Ваґнера, висвітлюючи його погляди, та на митців віденського Сецесіону (Czasopismo techniczne, 1901). Таким чином, у Політехніці, можна вважати, ері Захарієвича і його архітектурі історизму мав прийти кінець. Однак ще залишається питанням, чи вдалося Едґару Ковачу разом зі львівськими колегами відчутно розвинути, змінити спосіб, у який архітектуру викладали в попередні тридцять років.

"Знаменом, що живемо у переломні часи, є те, що часто відступаємо від протоптаних шляхів..." Ваґнер уважає, що мистецтво завжди буде мати достатньо сили, аби віддзеркалювати у собі ідеали людства, а внаслідок зміни тих ідеалів переворот у мистецтві буде настільки радикальним, що не йтиме мова про відродження стилю; з тих прагнень вийде стиль новий. [...] Сучасний стиль [...] безсумнівно окреслить більш стислі рамки для почуттів у мистецтві і доведе романтизм практично до повного занепаду, а наші твори виражатимуть панівний вплив розуму.

— Edgar Kováts, "O zasadach architektury nowoczesnej", Architekt, 1902, Nr. 4, 41-46

Після Ковача у 1902 році було призначено ще двох нових професорів, спершу як надзвичайних — Івана Левинського (Jan Lewiński) та Теодора Тальовського (Teodor Talowski). Обоє були студентами покійного Захарієвича, на початку 1870-х та у 1877–1880 роках відповідно, але їхні підходи кардинально відрізнялися. Тальовський вважався найвідомішим польським архітектором сучасності, працював переважно у рідному Кракові та був архітектором-митцем, який втілював самобутні стильові твори. Він почав викладати рисунок замість Марконі, а також новий курс, присвячений архітектурі середньовіччя — лекції і практичні заняття. Історичні стилі для нього залишалися визначальними. Тоді як Левинський, практичний та підприємливий інженер, узявся викладати проєктування. Його предмет називався "Утилітарна архітектура", для нього була заснована однойменна кафедра. Згідно з поясненнями Левинського, він фокусувався на питаннях раціонального та економного розпланування будівель, тобто на суто технічних, розрахункових, а не чуттєвих чи мистецьких питаннях архітектури. Окрім цього, він перейняв "Залізничну архітектуру", яку раніше викладав Захарієвич. "Утилітарна архітектура" стала значним проєктним предметом на 4 і 5 курсах, якому присвячувалося багато годин, а невдовзі його розширили окремим розділом про гігієну будівель на 3 курсі

Викладання скульптури у 1902 році перейняв  Антоній Попель  (як доцент), відомий львівський скульптор і зять покійного Марконі.

У 1905 році на факультеті запроваджено викладання будівництва із залізних конструкцій, а з 1909-го — із залізобетонних. Ці предмети вели викладачі з інженерного факультету — доктор Ян Боґуцький (Jan Bogucki) і доктор Марцелій Марціховський (Marceli Marcichowski).

Зміни, що були запроваджені у викладацькому складі та навчальній програмі у перші роки ХХ століття, не вважалися достатніми. Студенти архітектури у Львові протягом 1906–1910 років шість разів збиралися на віча (три з них відбулися у 1908-му з інтервалом у місяць), щоб висловити Колегії професорів своє незадоволення чинною навчальною програмою (Architekt, 1910, Nr. 11, 166). Студенти заявляли про недостатню увагу Колегії, але також і ширшого загалу архітекторів до актуальних проблем освіти.

У 1908 році в межах львівського  Політехнічного товариства  утворилася секція Коло польських архітекторів, яка стала першим спеціалізованим у Галичині інституційним майданчиком для професійної архітектурної дискусії. Вони заявили, що сприяння реформі архітектурної освіти у Політехніці є одним з їхніх першочергових завдань. У 1908–1910 роках виходили публікації, в яких прозвучала позиція про застарілість навчальної програми, недостатнє фінансування закладу і факультету зокрема, а також пропозиції змін. У Czasopismo techniczne вийшов Меморіал Товариства (1909, Nr. 6, 66–68; Nr. 7, 73–75), а краківський Architekt опублікував статті студентів (1908, z. 9, 89–91; 1910, Nr. 11, 166–169) з цього приводу.

Студенти і практикуючі архітектори озвучували загалом суголосні позиції: навчальна програма мало змінилася з ХІХ століття та не відповідала потребам сучасної культури. Студії на факультеті були надто теоретичними, перевантаженими ознайомчими курсами з інженерії, хімії та машинобудування, бракувало предметів мистецьких, а самé "Архітектурне проєктування" починалося аж на останніх курсах. Обговорювалося прагнення, аби рисунки перестали бути копіюванням зразків із книг, а стали рисуванням з натури, адже студентам необхідно вміти стилізувати, а не відтворювати, вивчати красу природи і людського тіла, а не завчати догмати. Разом з тим проголошувалося бажання надалі розширювати вивчення історії та архітектури різних періодів. Натомість технічні предмети слід було пристосувати до потреб архітектурного факультету та вивчати вужчі розділи інженерії, як-то водопроводи чи вентиляцію, що безпосередньо пов'язані з архітектурним проєктуванням. Чинні професори (Ґустав Бізанц та Ян Боґуцький) долучалися до напрацювання пропозицій.

Озвучена критика мала ще один аспект — низка її авторів бачили вихід із ситуації у заснуванні нового архітектурного факультету в стінах Академії мистецтв у Кракові. Така позиція відображала давнє суперництво двох галицьких міст, що проявлялося на всіх рівнях з часів приєднання габсбурзькою владою Кракова до імперії. Вибудовування дискурсу про "мистецький" Краків та "немистецький" Львів включало й частину про архітектуру, де Львів нібито не має значних історичних пам'яток, є містом безхарактерної габсбурзької архітектури, а отже таким, у якому студенту "нічого повчитися", — тоді як Краків, місто польських королів, з багатою середньовічною спадщиною є повною його протилежністю. Таку позицію, зокрема, обстоював Вацлав Кшижановський (Wacław Krzyżanowski) у часописі Architekt, краків'янин, який навчався у Львові та головував на студентському вічі щодо бажаних реформ. Однак не всі, навіть краків'яни, підтримували такий погляд на речі. Ян Сас-Зубжицький, який роками мешкав і працював у Кракові, вбачав головну проблему поза політехніками — у законодавстві та відсутності суспільного розуміння того, ким є техніки, а сама освіта, на його думку, була лише невеликим аспектом більш комплексної проблеми (Sas-Zubrzycki, 1911). Таким чином наголошувалося, що ця проблема ширша за архітектуру та притаманна всій технічній сфері і від стосунків Львова та Кракова, по суті, не залежить. У період до Першої світової війни проблема залишалася нерозв'язаною. Однак заклики до реформ таки отримали відповідь.

1910-й був роком багатьох змін, адже пішли на пенсію найстарший професор архітектури — Ґустав Бізанц, який ніколи не полишав Політехніки з часів свого студентства, а також Едґар Ковач через хворобу. Тоді ж передчасно померли професор Теодор Тальовський і доцент Антоній Попель. Безпосереднім наступником Бізанца став Тадеуш Обмінський (Tadeusz Obmiński), який уже кілька років перебував на посаді конструктора і вів деякі практичні заняття, зокрема з креслення. У 1908 році він захистив дисертацію у стінах Політехніки і став доктором технічних наук, а в 1910-му був підвищений одразу до звичайного професора. Можливість розробляти й захищати наукові дослідження в Політехніці з'явилася у Львові 1901 року, що наблизило заклад до академічної рівності з університетами. Першим з архітекторів нею тут скористався Ян Сас-Зубжицький, захистивши у 1902-му роботу "Краківська архітектурна школа XIV століття", що заробила йому членство у Краківській академії наук.

З 1911/1912 навчального року почалася більш ґрунтовна реалізація вимог, заявлених у закликах до реформ. Владислав Садловський (Władysław Sadłowski), архітектор, який уже відзначився мистецькою стороною проєкту головного львівського вокзалу (1904) та викладав архітектуру в Промисловій школі, приєднався як надзвичайний професор. Він викладав уже не просто рисунок, а стилізацію, а також інтер'єрний дизайн ("Декорацію інтер'єрів").

Ян Нальборчик (Jan Nalborczyk) викладав "Пластичну анатомію", "Рисунок оголеної натури", а також скульптуру як доцент. Композицію перейняв від Ковача його асистент, недавній випускник Маріан Осінський (Marian Osiński, пізніше історик архітектури та консерватор пам'яток). Тимчасово він викладав і "Науку архітектурних форм".

У 1911 році Ян Сас-Зубжицький отримав посаду викладача історії архітектури, яку він очікував ще з 1895-го, коли захистив свою габілітацію "Розвиток готицизму в Польщі". Після двох років приват-доцентом він став професором у 1913-му — тоді, коли його давній суперник Міхал Ковальчук покинув викладацьку роботу. Він почав детальніше викладати історію старохристиянської і готичної архітектури, розвинувши схожий предмет Теодора Тальовського. Нововведенням стало те, що з історії архітектури з'явився семінар, тобто практичні заняття, яких ніколи раніше не проводилося.

Відчутною зміною стало призначення у 1912 році професора Адольфа Шишка-Богуша (Adolf Szyszko-Bohusz) очільником новоствореної кафедри новочасної архітектури. Наймолодший з усіх професорів на факультеті за всі часи (28 років), випускник Петербурзької академії мистецтв (1909) та архітектор у Кракові, він став, разом з Обмінським та Левинським, викладачем архітектурного проєктування. Свої погляди він озвучив в інавгураційній лекції "Завдання новочасної польської архітектури", де називав ХІХ століття "століттям без мистецтва", засуджував надмірне захоплення історією та "мертвими мовами" історичних стилів, безперспективність сецесії і закликав звільнитися від них, натомість охопити прогрес та створити щось цілковито нове. Таким чином Шишко-Богуш висловлював погляди, співзвучні ідеям таких теоретиків архітектури початку ХХ століття, як, наприклад, Герман Мутезіус (Hermann Muthesius), який вважається передвісником модернізму. Окрім цього, Шишко-Богуш почав вести лекційний курс "Консервація будівель". Його викладання було недовгим: після участі у Першій світовій він повернувся до архітектури у 1916 році, та не до Львова, а до Кракова. Там він як архітектор працював спершу над комплексом Вавельського замку. Відтоді його ім'я знане у зв'язку з архітектурою відродженої Речі Посполитої.

У 1912 році також почав викладати Іґнацій Дрекслер (Ignacy Drexler), започатковуючи предмет "Будування міст", що теж було серед вимог реформаторів. Дрекслер на той час уже був розробником першого генплану Кракова і пізніше взяв участь у розробці аналогічного плану для Львова.

На окрему увагу заслуговує діяльність кафедри Івана Левинського, адже саме на ній у цей період було чимало асистентів — Владислав Дердацький (Władysław Derdacki), Вітольд Мінкевич (Witold Minkiewicz), Евґеніуш Червінський (Eugeniusz Czerwiński) — пізніше видатні львівські модерністи.

Тадеуш Обмінський, чия докторська дисертація стосувалася народної дерев'яної архітектури, почав викладати "Дерев'яні конструкції", а Іван Левинський — "Сільську архітектуру", що включала проєктування сучасних фільварків та різноманітних господарських споруд.

Чимало новозапроваджених предметів залишалися не обов'язковими, а лише рекомендованими для студентів. Проте й кількість пропонованих обов'язкових дисциплін кардинально змінилася, особливо якщо порівнювати з тим, що було у 1870-х роках. Таким чином відкривалися нові можливості для студентів. Однак до Першої світової війни пройшло лише три навчальних роки і вповні відчути результати реформ ще не вдалося.

Критика, висловлена у закликах до реформ 1908–1910 років про "надмірну теоретичність" архітектурної освіти, оприявнювала зворотний бік тренду другої половини ХІХ століття. Тоді технічні предмети не мали академічного статусу. Вважалося, що вони є копіюванням та відтворенням і лише застосуванням результатів досліджень університетських науковців. Тож техніки, щоб довести, що техніка також є й творенням знання, їхньою творчою, інтелектуальною працею, навіть прагнули того, аби їхні предмети сприймалися виражено теоретичними. На це вказують численні тогочасні публікації. Яскравим прикладом є Еґон Цьоллєр, німецький архітектор та автор першої історії політехнік (Zöller, 1891). У своїх текстах він наголошував, що знання техніків здобуваються не через механічне відтворення, як у випадку ремісників, які набувають навичок, а через studium (Zöller, 1883). І те, що техніка стає можливою завдяки застосуванню теоретичного мислення, відповідно, робить її рівною наукам, а отже політехніки нічим не поступаються університетам. І саме це питання рівності (Ebenbürtigkeit) між ними має широке суспільне і політичне значення загалом, а історія політехнік є історією емансипації.

Це відігравало роль і для архітектури зокрема. Теоретичність у її випадку набувала особливої ваги, адже архітектура, перебуваючи на перетині техніки та мистецтва, ніколи не могла претендувати на статус точної науки (science). Тож теоретичність архітектурної освіти за часів Юліана Захарієвича була лише логічним кроком у її розвитку, хоча наступники вже могли сприймати цей напрямок за надмір і відірваність від реального життя та справжніх людських потреб.

Рух за реформи саме й закликав подолати "прірву", що утворилася — поміж академічним підходом до архітектури та практичними проблемами, які потрібно було вирішувати. Іван Левинський своїми предметами привернув прискіпливу увагу до проблем розпланування. Але оскільки щороку розвивалися технології водогону, водовідведення, вентиляції, штучного освітлення та обігріву — ці інженерні речі потрібно було включити до архітектури, адже вони істотно змінювали підхід до всього проєктування. Тож архітектори, замість узагальнених, ознайомчих лекцій з технічних предметів, вимагали більш вузьких, дотичних до потреб архітектури. Вплив цього відчувався як на рівні планування окремих помешкань, так і на рівні цілих міст, вимагаючи, таким чином, появи сфери, яка могла б скоординувати роботу різних спеціалістів, — нею стало "Будування міст" (запроваджене у Львові 1912 року).

Факультет архітектури розміщувався спершу в будинку Технічної академії на розі вулиць Вірменської і Театральної. З переїздом закладу до нових корпусів на вулиці Новий Світ (сучасна Бандери), архітектура "оселилася" тут на другому поверсі. У підвалі були скульптурні майстерні.

У період до Першої світової війни факультет архітектури у Львові не був статичним. Тут не було єдиного підходу чи напрямку. Студенти, які навчалися на ньому в різний час, слухали неоднакові курси і мали дуже різну їх кількість, вони застали різну Політехніку та професорів з відмінними розуміннями архітектури, які подекуди викладали одночасно.

З 1772 року визначальний вплив на архітектуру Львова мав Відень. Це проявлялося і в державному регулюванні сфери, і в тому, що саме віденські архітектори розробляли всі значніші тутешні проєкти. Присутність у Львові своїх архітекторів на постійній основі від 1871 року, здебільшого польськомовних, вела до започаткування місцевих дискусій про те, якою повинна бути архітектура у місті та автономній Галичині. Це відбувалося завдяки Політехніці.

Габсбурзький період Політехніки був важливим для формування в міжвоєнні часи середовища львівських модерністів та їхніх підходів. Поширення впливу закладу можна прослідковувати і в нових політехніках, що постали в інших містах Другої Речі Посполитої, а також у Польській Народній Республіці після Другої світової війни внаслідок примусового переселення польської громади міста і регіону, частиною якої були львівські професори.

Перелік деканів факультету

• 1871/1872–1876/1877 Юліан Захарієвич 
• 1877/1878–1878/1879 Фелікс Стшелецький, професор фізики
• 1880/1881 Юліан Захарієвич 
• 1881/1882–1882/1883 Леонард Марконі
• 1883/1884–1884/1885 Ґустав Бізанц 
• 1885/1886–1886/1887 Леонард Марконі 
• 1887/1888–1888/1889 Ґустав Бізанц 
• 1889/1890–1894/1895 Мєчислав Лазарський, професор нарисної геометрії
• 1895/1896–1896/1897 Ґустав Бізанц
• 1898/1899–1899/1900 Северин Відт, професор геодезії
• 1900/1901– ?
• 1901/1902–1902/1903 Ґустав Бізанц 
• 1903/1904–1905/1906 Едґар Ковач
• 1906/1907–1907/1908 Теодор Тальовський 
• 1908/1909–1911/1912 Ян Боґуцький, професор залізних конструкцій
• 1912/1913–1913/1914 Іван Левинський, професор утилітарного будівництва

Професори

• 1871–1898 Юліан Захарієвич (Julian Zachariewicz)
• 1874–1899 Леонард Марконі (Leonard Marconi, надзвичайний 1874–1893, звичайний 1893–1899)
• 1879–1910 Ґустав Бізанц (Gustaw Bisanz, надзвичайний 1879–1884, звичайний 1884–1910)
• 1901–1910 Едґар Ковач (Edgar Kováts)
• 1902–1918 Іван Левинський (Jan Lewiński, надзвичайний 1902–1909, звичайний 1909–)
• 1902–1910 Теодор Тальовський (Teodor Talowski, надзвичайний 1902–1909, звичайний 1909–1910)
• 1910– Тадеуш Обмінський (Tadeusz Obmiński)
• 1911– Владислав Садловський (Władysław Sadłowski, надзвичайний)
• 1912– Адольф Шишко-Богуш (Adolf Szyszko-Bohusz, надзвичайний)
• 1913– Ян Сас-Зубжицький (Jan Sas-Zubrzycki, надзвичайний)

Доценти

• 1887–1913 Міхал Ковальчук (Michał Kowalczuk)
• 1893–1897 Францішек Сковрон (Franciszek Skowron)
• 1888–1893 Казімєж Клечковський (Kazimierz Kleczkowski)
• 1889–1902 Юзеф Каєтан Яновський (Józef Kajetan Janowski)
• 1901–1910 Антоній Попєль (Antoni Popiel)
• 1910– Владислав Дердацький (Władysław Derdacki)
• 1910– Маріан Осінський (Marian Osiński)
• 1911– Стефан Брила (Stefan Bryła)
• 1913– Іґнацій Дрекслер (Ignacy Drexler)

Асистенти кафедри архітектури ("будівництво ІІ")  (Юліан Захарієвич / Едґар Ковач)

• 1878–1879 Владислав Галицький (Władysław Halicki)
• 1880 Францішек Сковрон (Franciszek Skowron)
• 1881 Марцелій Пілецький (Marceli Pilecki)
• 1884–1888 Міхал Ковальчук (Michał Kowalczuk)
• 1889 Ян Томаш Кудельський (Jan Tomasz Kudelski)
• 1890 Луціян Бекер (Łucyan Baecker)
• 1891 Тадеуш Вацлав Мюнніх (Tadeusz Wacław Münnich)
• 1892 Тадеуш Мостовський (Tadeusz Mostowski)
• 1893–1894 Міхал Лужецький (Michał Łużecki)
• 1895 Казімєж Пєкарський (Kazimierz Piekarski)
• 1896–1898 Альфред Захарієвич (Alfred Zachariewicz) 
• 1899–1901 Тадеуш Обмінський (Tadeusz Obmiński)
• 1901 Іґнацій Кендзєрський (Ignacy Kędzierski)
• 1903–1904 Казімєж Жечицький (Kazimierz Rzeczycki)
• 1905 Владислав Дердацький (Władysław Derdacki)
• 1905–1906 Кароль Добжицький (Karol Dobrzycki)
• 1908–1909 Маріан Осінський (Marian Osiński)
• 1912–1913 Антоній Мажевський (Antoni Marzewski)
• 1912–1913 Юзеф Серединський (Józef Seredyński)

Асистенти кафедри будівництва (Ґустав Бізанц / Тадеуш Обмінський)

• 1883–1884 Юліуш Цибульський (Juliusz Cybulski)
• 1886–1887 Адольф Вайсс (Adolf Weiss)
• 1888 Адольф Топольніцький (Adolf Topolnicki)
• 1893–1894 Ян Боґуцький (Jan Bogucki)
• 1895 Якуб Курась (Jakób Kuraś)
• 1896 Юзеф Сосновський (Józef Sosnowski)
• 1897 Тадеуш Обмінський (Tadeusz Obmiński)
• 1898 Казімєж Сьвєрчинський (Kazimierz Świerczyński)
• 1900 Юзеф Кроліковський (Józef Krolikowski)
• 1905–1907 Фелікс Кропф (Feliks Kropf)
• 1908 Францішек Лінк (Franciszek Link)
• 1909–1910 Евґеніуш Червінський (Eugeniusz Czerwiński)
• 1911–1912 Людвік Соколовський (Ludwik Sokołowski)

Асистенти кафедри утилітарної архітектури (Іван Левинський)

• 1907–1909 Владислав Дердацький (Władysław Derdacki)
• 1910 Вітольд Мінкевич (Witold Minkiewicz)
• 1912–1913 Евґеніуш Червінський (Eugeniusz Czerwiński)

1. Program c. k. Akademii technicznej lwowskiej na rok naukowy 1872/1873; 1874/1875; 1876/1877; 1877/1878
2. Program ces. król. Szkoły Politechnicznej we Lwowie na rok naukowy 1878/1879 – 1913/1914;
3. "Przemówienie Rektora Gustawa Bisanza na otwarciu roku szkolnego 1898/1899 w Politechnice Lwowskiej", Czasopismo techniczne, 1898, Nr. 21, s. 273–275
4. "Spór o styl I.", Kurjer Lwowski, 1901, Nr. 328, 2–3
5. "Spór o styl II.", Kurjer Lwowski, 1901, Nr. 329, 1–2
6. "Styl Zakopiański", Kurjer Lwowski, 1900, Nr. 49, 1–3
7. "Wystawa prac prof. Kovatsa", Kurjer Lwowski, 1901, Nr. 307, 4–5
8. "Wystawa prac p. Kovatsa", Dziennik Polski, 1901, Nr. 457, 3
9. "Style u narodów czynnych: wykład inauguracyjny prof. Teodora Talowskiego", Czasopismo techniczne, 1902, Nr. 21, 278–280
10.  "Memoryał Towarzystwa Politechnicznego w sprawie reformy studyów na Wydziale Budownictwa lądowego c.k. Szkoły Politechnicznej", Czasopismo techniczne, 1909, Nr. 6, 66–68; Nr. 7, 73–75
11. "Memoryał w sprawie potrzeb Wydziału Budownictwa ląd. na Politechnice we Lwowie", Architekt, 1908, z. 9, 89–91
12. Emil Bratro, "Stosunek inżyniera do architekta", Architektura i budownictwo, 1934, Nr. 4, 128–132
13. Adolf Szyszko-Bohusz,"Zadania polskiej architektury nowoczesnej", Czasopismo techniczne, 1913, Nr. 2, 14–20
14. Władysław Ekielski, "Spór o Zakopiańszczyznę i styl polski", Architekt, 1902, Nr. 6–7, 58–60, 82–84
15. W. Jabłoński, "O stylu Zakopiańskim", Architekt, 1902, Nr. 8–10, 90–91, 98–99, 122–128
16. Feliks Jasieński, "Róg czy sznur?", Dziennik Polski, 1901, Nr. 463, 1
17. Kazimierz Kleczkowski, Analiza kształtów architektury, t. I, (Warszawa, 1885)
18. Edgar Kováts, "O zasadach architektury nowoczesnej", Architekt, 1902, Nr. 4, 41–46
19. Michał Kowalczuk, Architektura w starożytnym Rzymie, t. I, (Lwów, 1891), 95
20. Wacław Krzyżanowski, "O nauce architektury", Architekt, 1908, z. 1, 1–5
21. Jan Lewiński, "O budownictwie utylitarnem", Czasopismo techniczne, 1902, Nr. 3, 38–39; Nr. 4,
22. Jan Lewiński, " Znaczenie rzutu poziomego w budownictwie utylitarnem i w gospodarstwie społecznem", Czasopismo techniczne, 1903, Nr. 23, 320–321; Nr. 24, 332–334
23. Stanisław Eliasz Radzikowski, Styl Zakopiański, (Lwów: Towarzystwo Ludoznawcze, 1900), 22
24. Franciszek Skowron, O polichromii świątyni greckiej, (Kraków, 1881)
25. Jerzy Struszkiewicz, "O nauce architektury na Politechnice Lwowskiej", Architekt, 1910, Nr. 11, 166–169
26. Julian Zachariewicz, Odczyt o architekturze wygłoszony 19. Marca 1877, (Lwów: Nakładem Księgarni Polskiej, 1877), 29
27. Julian Zachariewicz, "O sztuce narodowej", Gazeta Narodowa, 1881, Nr. 235, 4; Nr. 236, 4–5
28. Egon Zöller, Die Universitäten und technischen Hochschulen, (Berlin: Ernst&Sohn, 1891), 212
29. Egon Zöller, "Die Bedeutung der Technik und des technichen Standes in die Kultur", Allgemeine Bauzeitung, 1883, 97–102
30. Jan Sas-Zubrzycki, Matnia. Rzecz o godności stanu architektonicznego, (Kraków: Czas, 1911), 79
31. Jan Sas Zubrzycki, Sposób zakopański w architekturze, (Kraków, 1906), 23
32.  Aneta Borowik, Dzieje, architektura oraz twórcy Zakładu OO. Jezuitów w Chyrowie. Twórczość Antoniego Łuszczkiewicza oraz Edgara Kovátsa na tle epoki, (Katowice: Wydawnictwo Uniwersytetu Śląskiego, 2012), 294
33. Tadeusz Bystrzak, Teodor Talowski, (Kraków, 2017), 431
34. Jacek Purchla, "Formowanie się środowiska architektów krakowskich w drugiej połowie XIX wieku", Rocznik Krakowski, 1988, t. LIV, 117–136
35. Rafał Solewski, "Matnia. środowiska architektoniczne Krakowa i Lwowa na przełomie XIX i XX wieku", Rocznik Krakowski, 1998, t. LXIV, 75–102
36. Anna Wancław, "Nauczanie architektury w końcu XIX wieku", Przestrzeń i Forma, 2009, Nr. 11, 205–212
37.  Jerzy Wowczak, Jan Sas-Zubrzycki. Architekt, historyk i teoretyk architektury, (Kraków, 2017), 286
38.  Michał Wiśniewski, Adolf Szyszko-Bohusz, (Kraków: Instytut Architektury, 2013), 160
39. Władysław Zajączkowski, Historya Politechniki Lwowskiej, (Lwów, 1894), 169
40. Igor Żuk, "Zakopiańszczyzna – secesja – neoklasycyzm: ewolucja stylowa w twórczości Tadeusza Obmińskiego", Folia Historiae Artium, Seria Nowa, t. 15, 2017
41. Politechnika Lwowska, jej stan obecny i potrzeby, (Lwów, 1932)
42. Юлія Богданова, "'Великий Львів' — фантазія реальності чи здійснена химера?", Вісник Національного університету "Львівська політехніка", Серія "Архітектура", 2004, №505, 166–170.
43.  Олександр Жук, "Розвиток Львівської школи архітектури у період історизму (1870-1900 рр.)", Вісник Національного університету "Львівська політехніка", Серія "Архітектура", №505, 2004, 188–192
44. Юліана Петровська, Взаємозв'язок архітектури і мистецтв в розвитку Львівської архітектурної школи (Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата архітектури), (Львів, 2013), 23
45. Богдан Черкес, Олександр Жук, "Юліан Захарієвич — основоположник Львівської архітектурної школи", Вісник Національного університету "Львівська політехніка", Серія "Архітектура", №585, 2007, 163–167