Олександр Лізен

Олександр Лізен (Ізраель Лізенберґ), (1911-2000) посідає особливе місце в їдишомовній радянській літературі. На відміну від інших письменників свого покоління які розпочали свою творчу діяльність перед початком Другої світової війни, коли їдишомовна культура в Радянському Союзі ще могла похвалитися розвиненою інфраструктурою, Лізен опублікував своє перше оповідання на їдиші лише у 1970 році — більш ніж через двадцять років після його першої україномовної публікації. Такий пізній прихід у "офіційну" радянську їдишомовну літературу пояснює його біографія. Лізен народився у селі Гайдаки, (нині Хмельницька область), і втратив батька у роки Першої світової війни. Побоюючись погромів, мати Лізена із сімома дітьми втекла до розташованого неподалік невеликого штетла Купель (Купіль). У віці дванадцяти років Лізен долучився до молодіжної організації сіоністів-соціалістів Гашомер гацаїр, що нелегально діяла в радянській Україні. У 1929 році його заарештували під час відвідин таємної сіоністської конференції в Москві. Він провів три роки у трудовому таборі поблизу Челябінська на Уралі, а тоді отримав ще три роки поселення в сибірському місті Єнісейськ. Згодом Лізен згадував ці роки вимушеного вигнання як час інтенсивної освіти, що її здобував від інших політв'язнів. Крім цього, юнак опанував бухгалтерію і ці навики стали йому потім у пригоді. Відбувши покарання, він переїхав до Києва, звідки у 1941 році його призвали у Червону Армію. Під час Другої світової війни Лізен воював як артилерійський офіцер в Україні, Польщі, Молдові, Румунії та Німеччині. Після демобілізації у 1946 році, він оселився у Львові, закінчив екстерном у 1951 році Торгово-економічний інститут, працював головним бухгалтером облпромради. І почав писати українською.

Хоча "мамелошн" (рідною мовою) письменника був їдиш, формальної освіти на цій мові він не отримував. Та й зробити кар'єру у довоєнній радянській їдишомовній літературі йому завадило сіоністське минуле. З часом авторитет ветерана війни і визнаного україномовного письменника таки допомогли йому, тож після 1970-го року його твори почали з'являтися у московському часописі "Sovetish heymland" (Радянська Батьківщина). У 1980-х роках Лізен опублікував дві збірки на їдиші, "Nokhemke Esreg" (Нохемке Есреґ, 1981) і "Ale kolirn fun regnboym" (Всі кольори веселки, 1984), і одну — російською ("Медное небо", 1985) у престижному московському видавництві "Советский писатель".

Письмо Лізена характеризує суміш оповідного і поетичного стилів, яскравим прикладом якого є роман-балада "Grine matseyves, vos shvaygt ir" ("Зелені надгробки, чого мовчите?"). Бентежний образ "зелених надгробків" у назві відсилає до пусток, що їх можна знайти у численних містечках Східної Європи; перед Голокостом їх густо заселяли євреї. Цілковито знищені під час і після війни, ці центральні частини містечок часто перетворювали на парки. Відвідини одного з таких місць в уявному західноукраїнському містечку Влочів (можливо, Золочів у Львівській області?) запускають в голові героя роману складний ланцюжок спогадів. Нетипово для їдишомовної літератури, роль оповідача у Лізена отримує неєврей — старший українець на ім'я Федір Зінченко. Федір приходить у парк, якого не існувало перед війною у пошуках своєї коханої Емми — місцевої єврейської дівчини, з якою він познайомився у 1939 році, коли прибув "визволяти" західну Україну як солдат Червоної Армії. Лізен ретельно відтворює передвоєнне єврейське життя у галицькому штетлі, вдаючись до модерністського прийому потоку свідомості, коли минуле і сьогодення переплітаються за межами звичайних хронологічних рамок. Австрійський дослідник їдишомовної літератури Томас Соксберґер влучно описав літературну винахідливість Лізена як "приватну міфологію" яка надає звичайним речам багаторівневих метафоричних смислів (Thomas Soxberger, "God of Iron. The Private Literary Mythology of Soviet Yiddish Writer Alexander Lizen," in Under the Red Banner: Yiddish Culture in the Communist Countries in the Postwar Era, ed. Elvira Grözinger, Magdalena Ruta (Harrassowitz Verlag, 2008), 203-214).

Коли за Горбачова лібералізаційна політика перебудови відкрила нові можливості для єврейської діяльності, Лізен присвятив усю свою енергію і організаційні вміння на справу відродження єврейського життя у Львові в тісній співпраці із колегами-українцями. У 1988 році він став став одним із засновників і першим головою львівського Товариства єврейської культури ім. Шолома Алейхема — однієї з перших незалежних єврейських організацій в Радянському Союзі. Вільні від обмежень радянської цензури, твори Лізена того періоду позначені особливо напрацьованим модерністським стилем, що поєднує епічну прозу з поетичною лірикою, а сни — з дійсністю. У вірші "Реквієм" він створює образ пам'ятника "з музики і світла", що стоїть "між землею і небом, на високій горі". Подібною метафорою можна окреслити спадок Александра Лізена: він триває як незнищенний пам'ятник єврейському народові.