Жінки, (не)безпека і місто

У неділю 10-го вересня 1893 року близько 11-ої вечора поблизу вулиці Раппапорта служниця Марія Копанська зазнала нападу чотирьох чоловіків – Станіслава Юліана Стажевського, Міхала Бендика, Антонія Рувного та Еміля Біло. Компанія поверталася з ресторації на вулиці Шпитальній, де як вони зізнавали пізніше, "пили горілку і пиво". На Раппапорта побачили Марію, яка йшла сама додому з весілля. Результатом цієї зустрічі для жінки стало групове зґвалтування. Судове провадження, що незабаром розпочалося за позовом постраждалої, хоч і підтверджувало факт вчиненого насильства, звільняло усіх трьох оскаржених від кримінальної відповідальності. Окрім четвертого – Еміля Біло. Його до суду так і не притягнули, він перебував у розшуку. Суд порекомендував позивачці шукати відшкодування, звернувшись до сторони цивільного права. 

Ця кримінальна справа серед собі подібних проваджень Австрійського кримінального кодексу, які судили за злочини сексуального насильства, –  такі як стаття §127 "зґвалтування", §125 "зґвалтування невинної дівчини" (польською, як мовою оригіналу – "zbrodnia zgwałcenia niewiasty"), та стаття §128 "збезчещення" ("zbrodnia zhańbienia"), – була доволі показовим випадком, що, як видається, не лише багато говорить про тогочасне судочинство, а й про тогочасне місто і його середовища. Особливо, коли брати до уваги факт багатоголосся зафіксованих судових свідчень: сторін обвинувачення, захисту, свідків, а також присяжних у їхніх намаганнях з'ясувати обставини справи. За мовою кримінальних справ, часто чи не єдиною, можливо "побачити" тогочасне місто у його маргінальних досвідах, жіночих зокрема.

Усталений для 19 століття гендерний поділ, що розділяв публічну і приватну сферу на чоловічу і жіночу, де першу вважав цілком і повністю доменом чоловіків, а другу – жіночою прерогативою, в певній мірі всіх жінок робив маргіналками міського простору. Самостійна поява жінки з вищого середовища на вулиці чи у публічних місцях ще до кінця 19 століття вважалася дурним тоном. Таку місцеву особливість найчастіше фіксували подорожні, зазвичай пояснюючи це локальним виявом старих порядків. Домовляючись у Львові про студентське помешкання для своєї доньки Насті, Марія Грінченко, на своє здивування, почула вимогу господині дому, щоб Настю до університету на виклади супроводжувала служниця, бо інакше це був би "злий приклад" для її власних дорослих доньок.

Зі щоразу активнішим жіночим входженням в освіту і на ринок праці, остракізм щодо жінок і публічних просторів поступово зникав. Однак елемент небезпеки, на який вони себе наражали без супроводу, ще довго входив до переліку головних аргументів про дім як найкраще (найбезпечніше) для жінок середовище. Представниць непривілейованих суспільних станів такі застереження зачіпали рідше хоча би через потребу заробітку і пов'язані з цим обов'язки. Однак від наслідків міських небезпек вони аж ніяк не були більше застраховані, радше навпаки.

Жінки у просторі міста вночі не існували взагалі. Окрім звичайно повій, які, за влучним визначення Джудіт Валковіц, були "головними персонажами міських фантазій". Тож, небезпека, на яку жінки у місті себе наражали вночі, була їхньою особистою проблемою. Це ілюструє приклад Марії Копанської. Очевидно, що суд зарахував її до повій, попри те, що жодних підтверджень такого статусу у справі не було. Марія, хоч і виступала стороною обвинувачення, мусила пояснити наявність в неї двох дітей у незаміжньому статусі, а також бути оціненою у стосунку до її моральної поведінки. Одне із запитань присяжного до свідка справи звучало так: "Чи ви вважали ту дівчину (Марію –ІЧ) порядною?". Свідок Тадеуш Бяловонс своє судження сформулював відповіддю: "Йшла прямо, не оглядалася".

У своїх стараннях захиститися оскаржені чоловіки, якщо й мали якусь єдину стратегію, то дуже суперечливу і не надто намагалися їй слідувати. Кожен з них, по суті, підтверджував факт зґвалтування іншим, себе натомість виставляв невинним свідком події. При цьому деякі з підсудних засвідчували боротьбу жінки і її благання відпустити. "Говорила, що я є при надії, хотіла їм дати гроші, аби мене пустили. – Свідчила Марія у суді. –  Мала в хусточці 21 цент, відтак хотілам їм то дати, би мене пустили; один з них розгорнув хусточку, а потім кинув її […] Один з них надавив мені на лице і відтоді я так ся перелякала, що нічого не бачила. З присутніх оскаржених нікого не впізнаю, бо було темно". Детальний опис боротьби, вмовлянь чи переговорів у справах про зґвалтування мав важливе значення. Ступінь затрачених жінкою зусиль, аби захиститися, тут важив особливо багато. Очевидно через це у присяжних викликало запитання про те, чому жінка не втікала одразу як тільки побачила чоловіків, що наближалися.

Загалом, справи про зґвалтування дуже точно ілюструють місце жінки у тогочасному суспільстві: закон захищав не так особу жінки, як її честь. Отже, ті жінки, які, згідно з тогочасними уявленнями, втратили свою честь, не могли бути потерпілими у зґвалтуваннях. Правове трактування жіночої честі було схожими до трактувань товару: якщо цнота жінки була порушена перед зґвалтуванням, злочинець міг не нести жодної відповідальності, бо вважалося, що не завдав шкоди. Такі позиціонування сексуального насильства ґрунтувалися на законодавчій нормі Constitutio Criminalis Carolina 1532 року, згідно з якою "нечесні жінки" (повії) не могли бути зґвалтовані. Ця правова особливість не лише субординувала жінок і визначала відведене їм місце у патріархальній суспільній ієрархії, а й по суті робила чоловіків-ґвалтівників тими, хто захищав інтереси патріархату, підтримуючи клімат страху, який допомагав підпорядковувати і тримати у покорі всіх жінок. Тягар доказів, натомість, покладався на постраждалу сторону, тобто на зґвалтовану жінку. Сáме вона повинна була довести, що, по-перше, була чесною, і по-друге, чинила опір та не давала згоди. 

У випадку Марії Копанської довести перше було вже майже нереально. Двоє народжених нею поза шлюбом дітей в очах суду дуже підважували цей факт. У відповідях про особисте жінці було важливо зазначити, що вона "мала двох дітей від одного нареченого". Таке уточнення, щоправда, мало на що вплинуло. Не додавала Марії бонусів і її професія. Служба, на яку вона вказала як спосіб свого утримання, звично накладала багато стереотипів. В очах тогочасного суспільства робота на службі потенційно могла вести до проституції чи нею рано чи пізно закінчуватися. Для жінок зв'язок заробітку і їх сексуальності межував з постійним ризиком бути запідозреною у торгівлі тілом, що робило працюючих жінок особливо вразливими мішенями насилля. Анна Павлик, сестра одного з лідерів тогочасного українського радикального руху Михайла Павлика, сама працюючи швачкою з цього приводу писала: "Коли пусті та неправдиві вісти занадто рознесуть ся, або коли і так зарібниця вийде собі з робітні чи відки, то бідній нераз трудно і дорогу перейти через напасників ріжного віку і становиска, ба навіть звязаних узлами вірності з другими жінками. Надармо відмовляє ся; йій говорять просто в очи, що криє ся даремно, бо о ній вже трублять по цілім світі, як жиє".

На ментальній мапі міських учасниць жінки вночі були носіями, як правило, лише одного значення – нечесних жінок. У небезпеку ночі працюючих жінок могли штовхати і їхні прямі службові обов'язки. Того ж таки 1893 року "Dziennik Polski" повідомляв про випадок пані М. з Перемишля, котра ввечері послала свою служницю до аптеки по ліки, а та в дорозі потрапила в нічну поліційну облаву, здійснену, очевидно, з метою виявити нереєстрованих повій. Наявність рецепту і жінчині пояснення не спрацювали, тому ніч служниця провела у відділенні поліції.

Задекларована свідком ремарка про спільну віру дозволяє лише припускати, як Марії вдалося цю спільність ідентифікувати, з огляду, зокрема, на те, що "було темно". Можливо, через використану нападниками мову, можливо, до таких висновків її спонукали якісь характерні деталі їх вигляду, що їй вдалося розгледіти, або ж Маріїна фраза взагалі була спонтанно обраною спробою втрапити в аргумент, який потенційно міг врятувати. Якими б не були мотиви цього конкретного випадку, згадку про віру може пояснити тогочасний публічний дискурс навколо проституції. Проблема сексуальної торгівлі, чи мовою того часу "торгівлі живим товаром", була дуже обговорюваною темою галицької преси. Лейтмотивом цих публікацій ставала часто наголошена участь євреїв у організації секс-бізнесу. До того ж у часі злочину над Марією місто все ще жваво обговорювало однин з найгучніших у краї судових процесів проти викритої мережі торговців, в якому обвинувачувалось 27 осіб – 17 чоловіків і 10 жінок, усі іудейського віровизнання (судовий процес 1892 року). Зумовлені темою масштаби антиєврейської риторики і пов'язана з ними хвиля антисемітизму викликали особливе занепокоєння єврейської громади міста. Саме вона однією з найактивніших включилася у діяльність створеної на початку 1900-х львівської гілки Австрійської ліги боротьби з торгівлею молодими жінками (Österreichische Liga zur Bekämpfung des Mädchenhandels). 

Марія не помилилася – усі троє оскаржених у суді чоловіків і четвертий, що розшукувався, були християнами. Двоє римо-католицького і двоє греко-католицького обрядів. Вони також розділяли ще одну схожість – належали до робітничої верстви. Серед них були швець, помічник шевця, слюсар та оббивач меблів. Всі оскаржені були 20-річного віку, неодруженими, уродженцями Львова, крім 19-річного утікача Еміля Біло – він народився в Чернівцях. Жоден з них не признавався до вини, натомість говорили, що були п'яними і тому можуть не пам'ятати певних деталей. Не випадковим видається і той факт, що справа в кримінальні хроніки увійшла за іменем розшукуваного Еміля Біло, попри те, що в злочині обвинувачувався не лише він. Таке вигідне уникання від, очевидно, малопривабливого факту в біографії дуже суголосить, до прикладу, з нормою, про нерозголошення таємниці імені клієнтів, до якої, згідно тогочасних положень про регулювання проституції, зобов'язували повій.

10 вересня 1893 року припало на неділю. Цей день, чи не єдиним у тижні, міг бути для Марії вихідним, або ж принаймні дозволяв мати вільний від роботи вечір. Очевидно, графік дуже залежав від місця праці, про деталі якого справа, на жаль, не розповідає багато. Відомо, що Марія працювала у Жовківському передмісті Львова за адресою вулиця Ожехова 1/4 (неподалік станції Підзамче, сьогодні не існує - прим.). Про роботу, чи радше фінансові втрати від неможливості її виконувати, згадується знову тоді, коли жінка числить собі по 50 центів денно відшкодування, як те, що вона втрачала впродовж 4-х днів перенесеної в результаті зґвалтування хвороби. Окрім кримінальної відповідальності для своїх кривдників, Марія вимагала відшкодування цих коштів, а також виплати 50-ти золотих ринських "за біль". 

На негативний для позивачки розв'язок справи, серед іншого, могла вплинути і засвідчена оказія, з якої Марія поверталася додому у ту ніч, – весілля. Міська сфера розваг, як зрештою і будь-яка публічна сфера, майже винятково була чоловічою, не передбачала жінок самостійними суб'єктами (принаймні в статусі "чесних"). Аби ними стати, як мінімум, потрібен був супровід. Львів'янин Теофіл Грушкевич у своїх щоденниках, до прикладу, потребу супроводжувати свою наймолодшу незаміжню доньку Марію, тоді працівницю пошти, вважав самоочевидним. Щоб вивести доньку у театр, траплялося, що йому навіть спеціально доводилося їхати з сусіднього містечка, де він тоді працював. Дівчині, до слова, станом на той час було 27 років.

У справі Марії Копанської цікавість слідства викликали і жінчині діти, провокуючи дуже детальні уточнення. Серед пропозицій тогочасного ринку праці для жінок можливість роботи з дітьми видавалася дуже малоймовірною. Єдиним винятком з цього правила могли бути хіба-що посади мамок-годувальниць. У ході жінчиних пояснень з'ясувалося, що з двох дітей на той момент одна дитина вже померла, проживши всього три тижні. Уточнення Марії щодо їх спільного батька не розвинули детальнішого інтересу присяжних. Те, що вона назвала його "нареченим" також, ймовірно, не було випадковим. Воно було мотивоване бажанням пояснити, підважений в очах суддів фактом позашлюбних вагітностей, свій моральний статус. 

Попри релігійні приписи і загальноприйнятий суспільний осуд, практики співжиття без укладання шлюбу чи так зване "життя на віру" у місті, можемо припустити, не були чимось надзвичайним. Як засвідчують протоколи передшлюбних опитувань наречених собору св. Юра вагітність перед шлюбом також час до часу траплялася. У бланку опитувальника наречених для такого запитання була передбачена окрема графа з приписом "ставиться лишь тогда если невҍ очевидно есть бременна или достовҍрна есть о тôмь поголоска". Самé запитання звучало наступним чином: "Чи ты не бременна (при надҍи) и чи знае о томь твôй нареченый?".   

Маріїні діти, очевидно, входили до стабільно чисельної (у порівнянні з сільською) міської статистики незаконнонароджених. Згідно з даними останньої, у Львові 1893 року на кожних 100 новонароджених 37 з'являлося на світ поза шлюбом. У греко-католицьких парафіях собору св. Юра та церкви св. Параскеви відсоток позашлюбних дітей впродовж другої половини 19 століття мав тенденцію до зменшення: від піку у 47,1% (собор св. Юра) та 41,6% (церква св. Параскеви) у 1850-их роках до 9% та 17,3% відповідно у 1901 році. Пояснення такого зменшення дослідники шукають у прирості парафій за рахунок населення з навколишніх сіл, як вихідців зі звично більш традиційної культури із суворішими приписами щодо шлюбності, з одного боку, та у помітному в цей час зниженні середнього віку вступу в шлюб і зростанні ранніх шлюбів з іншого. А також із, ймовірно, більш активним застосуванням різних способів контролю народжуваності. Із матеріалів справи, на жаль, невідомо якої конкретно релігійної приналежності була жінка, крім свідчень свідка про її християнську віру. Однак те, що народжені нею поза шлюбом діти мали бути записані відповідно до материного віросповідання можна сказати напевно.

Аби не тривожити публіку подробицями, судовий процес у справі був закритим. "Речі суперечні суспільній моралі", що мусили бути там обговорені, звично, мотивували таке рішення. Жодної згадки про цю судову розправу мені не вдалося знайти і у місцевій пресі. Зазвичай цікава до кримінальних історій вона, радше, уникала справ про зґвалтування. Очевидно, керуючись тими ж мотивами, що і суд.

Суд присяжних, що розглядав випадок Марії, був введений в Австрійський судовий процес на хвилі " Весни народів " як неодмінний чинник гуманізації права. Аби потрапити до суду присяжних необхідним було відповідати вимогам майнового, вікового й освітнього цензів. Списки присяжних щорічно складали адміністративні органи, а суд обирав необхідну кожній конкретній справі кількість присяжних. До початку 20 століття цей соціально-політичний судовий інститут ставав час до часу критикованим. Головними закидами праводавців до нього були: непідготовленість присяжних до призначеної їм ролі, незнання ними самих основ права, і надмірна емоційність у прийнятті рішень. 

12 суддів присяжних, що виправдали усіх підсудних у справі Марії Копанської, не були однозначні у своєму рішенні. Як мінімум троє з присяжних чоловіків в усіх трьох вироках голосували "за" винуватість кожного підсудного. Станіслава Юліана Стажевського визнали повністю винним п'ятеро, четверо присяжних погоджувалися, що він винний, але за умови, коли з тексту обвинувачення будуть забрані слова про те, що підсудний не дав Марії можливості опиратися. Дослівно, мовою оригіналу, вони не погоджувалися з такими словами: "po wprawieniu jej przez rzeczywiste zadania gwałtu w stan niemożności stawienia oporu" ("допровадивши її через вчинене насилля до стану неможливості чинити опір"). Заперечення цих слів, що по суті спростовувало сам факт вчиненого примусу, і стало визначальним у його звільненні. На думку решти трьох присяжних Стажевський був повністю невинним. У голосуванні проти двох інших оскаржених (Міхала Бендика та Антонія Рувного) розподіл голосів був більш суголосним: з дванадцяти присяжних 9 (у вироку Бендика), і 8 (у вироку Рувного) вважали їх невинними. 

1. Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІАУ у Львові), 152/2/17053 (Дело по обвинению Било Емиля в изнасиловании женщины), 32 арк.
2. ЦДІАУ у Львові, 201/4а/3441 (Протоколи передшлюбних опитувань наречених парафіян церкви з прізвищами на букви А-В св. Юра у Львові з додаванням свідоцтв про народження, довідок, тощо), том. 1, 102 арк.
3. Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника НАН України (далі – ЛННБ ім. В. Стефаника), відділ рукописів, 41 (Грушкевичі)/123/24, арк. 167 (Грушкевич Теофіл. Записні книжки [Щоденник]. 1895, 1903, 1906, 1908 –1915 рр.).
4. ЛННБ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, 41/101/9, арк. 64-65 (Грушкевич Людмила. Листи до рідних 1906-1912рр.).
5. Дмитро Дорошенко, Мої спомини про давнє минуле (1901–1914) (Київ: Темпора, 2007), 83.
6. Ірена Книш, Смолоскип у темряві: Наталія Кобринська й український жіночий рух (Вінніпег, 1957), 75.
7. Іван Ковальчук, "Організація судової влади у Галичині в складі Австрії та Австро-Угорщини (1772–1918)", Підприємництво, господарство і право, 201, Випуск 5, 206.
8. Ігор Косик, "Thori legitimi aut illegitimi: veritas et lex (особливості шлюбної та репродуктивної поведінки галицьких українців другої половини ХІХ ст.)", Етнографія статевого життя й тілесності. Збірник статей під ред. О. Буряк, М. Маєрчик (Київ, 2013), 81-100.
9. Анна П[авлик], "Зарібниця", Перший вінок. Жіночий альманах виданий коштом і заходом Наталії Кобринської і Олени Пчілки (Львів: Друкарня Товариства імені Шевченка, 1887), 361-365.
10. Rocznik statystyki Galicyi wydany przez Krajowe Biuro Statystyczne (Oddział statystyki przemysłu i handlu) pod kierunkiem Dr. Tadeusza Rutowskiego, Rok V. 1894-1897 (Lwow: Z pierwszej związkowej drukarni we Lwowie ul. Lindego 4, 1898), 28.
11. "Stało się to w Przemysłu", Dziennik Polski, 1893, № 296.
12. Keely Stauter-Halsted, "A Generation of Monsters": Jews, Prostitution, and Racial Purity in the 1892 L'viv White Slavery Trial", Austrian History Yearbook, 2007, Vol. 38, 25-35.
13. Shani D'Cruze, "Approaching the History of Rape and Sexual Violence: Notes Towards Research", Women's History Review, 1993, Vol. 1, No. 3, 377-397.
14. Sabine H. Smith, Sexual Violence in German Culture: Rereading and Rewriting the Tradition (Frankfurt/Main: Lang, 1998), 35–50.
15. Judith R. Walkowitz, City of Dreadful Delight. Narratives of sexual danger in Late-Victorian London (The University of Chicago Press, 1992), 21.
16. Tracie L. Wilson, "Migration, Empire, and Liminality. Sex trade in the borderlands of Europe", Aspasia. The international yearbook of Central, Eastern, and Southeastern European women's and Gender history, 2017, Vol. 11, 83-84.