Не тільки Вірменка

Ця прогулянка — це подорож людськими спогадами і тим уявним ландшафтом міста, який, хоч і прив’язаний до конкретних просторів, все ж є чимось більшим. Основним матеріалом для неї стали інтерв’ю: це водночас і велика перевага, і великий виклик. 

Перевага у тому, що ми працювали з історіями і емоціями, відтак можемо передати те, що було важливо для наших героїв і героїнь, а також розповісти про ті місця, які тепер існують лише у їхній пам’яті. 

Виклик же пов’язаний з тим, що людська пам’ять часом може водити нас манівцями, поєднувати пережите з побаченим, почутим або вимріяним. Існує ризик надмірної романтизації або екзотизації того, про що розповідають люди. Ці спогади є безперечно цінним джерелом для розуміння мистецького і культурного ландшафту міста і показують соціальну рамку пам’ятання. Слід розуміти, що інтерв’ю — це завжди про взаємодію. Ті чи інші історії, які нам вдалося записати, заархівувати і згодом опрацювати, виникли не самі по собі, а як результат відповіді на питання і репрезентації оповідача чи оповідачки перед тою/тим, хто слухає. 

Поки ми гулятимемо Львовом, матеріальним чи віртуальним, пропонуємо замислитись про те, як змінилися ці місця, як вони наповнилися новими сенсами або стали радикально іншими. Це буде вправою з уявлення і свого роду археології, коли за теперішніми фасадами ховаються неочевидні історії.

"Там були такі три стійки чи чотири, і там збиралися кілька генерацій, які були одночасно один для другого наставниками. Старші — це були, наприклад, Ярослав Гнатів, Ярко Гнатів або Ярко Нектарський, скажімо, Калинці туда приходили. Туди міг прийти Богдан Горинь, всяка-всяка така публіка. Потім була наша генерація — це були художники. Сюди приходив Лобода, художник, його жінка, навіть Неборак цьому [місцю] вірші присвячував, "Собачій буді". Це було дуже-дуже цікаво… Тьотя Свєта була власницею і одночасно викидайлом. Їй було приємно, що там збиралась така публіка всяка, і коли туда забрєдав якийсь алкаш, то вона сама його могла прийти, за шкірку — і звідтам викинути. Це тривало кілька років. Це, наприклад, хто там? Гуменюки, Славко Шимін, Крицький, Кох, Кауфман — всі туда приходили. І ще була ще молодша генерація… Тарас Чубай, Сашко Неборак… Ця кав’ярня, вона так проіснувала, напевно, років два чи три. І вона була настільки популярна, власне, серед таких от людей, що коли хтось приїжджав, скажімо, з Канади і з Америки, це було як обов’язкове місце, яке треба було відвідати… Там можна було зустріти і Наталку Гузар — знамениту художницю із Канади, якихось дисидентів, і так далі, і так далі. Це була дуже важлива точка для міста. А потім ця точка якось занепала, і занепала назавжди. Пробували якісь інші кав’ярні, якісь там "Червоні калини" — щось таке було там, на Дудаєва, якщо не помиляюсь. Ну, це все — це померло назавжди, словом, з "Псячою будою".

Подібно про це місце розповідає інший галерист: 

"А "Псяча буда" ще була така кава на Костомарова. Тепер це "Родинна ковбаска" [станом на 2013 рік; у 2019 році тут "Львівська м’ясарня"], навпроти прийому макулатури... Чотири метри квадратних був зал. От, тьотя Свєта робила там, всі її так називали — тьотя Свєта, робила каву в джезві, ну і виходили на вулицю. І обізвали цю крапку "Псяча буда". І там постійно, постійно курили, пили каву, то ж тоді ж можна було кави випити, молоді всі були. От і гомоніли, і так от вже ніби вже відходиш — тут хтось знайомий йде, значить, і знову продовжуються якісь теми там".

Чому це місце зникло з мапи творчих тусовок? У інтерв’ю звучить пояснення, пов’язане зі зміною "профілю" закладу, коли в асортименті з’являється горілка. У львівських кав’ярнях були власні норми прийнятного і неприйнятного, які визначали ставлення середовища творчих тусовок до того чи іншого місця. Йшлося не тільки і не стільки про якість кави, скільки про неформальні норми, які були прийняті в закладі. До того ж, поява горілки одразу змінила середовище відвідувачів і відвідувачок "Псячої буди". Потенційні конфлікти могли стати однією із причин того, що це місце перестало існувати на мапі творчих тусовок.

Віктор Неборак "Горілчана зрада"

Приблуди кочові прийшли, де не

чекали їх. Розбито мури. Варта

посічена. І вогняна вода

возведена на п'єдестал, все топить.

Рев, рик, бруд, брак духовності, біда

хай цей набрід весь якнайскорше вхопить!

Так деградує світ. Лікер, коньяк,

вино коштовне, але ж не горілка

в кав'ярні. Як це трапилося, як

так все перемішалося? Горілка

повинна бути в чарочній, або

вареничній, шашличній чи інакшій

якій харчевні. Це ж абетка, бо

до кави тичуться напої м'якші,

якщо розходиться про щось таке

шляхетне. Гроші, гроші... Що є гроші

у порівнянні з вічністю? Гірке

похмілля і зів'ялі рожі.

Троянди тобто. Писки, певно, теж,

розкидані у світовім безмежжі.

А ми замурувалися у Вежі

Пороховій. І все – таки. І все ж...

— Я так тебе люблю

ти вже в минулому

туди я не досягну.

Але минув час, і це місце зникло із мапи творчих спільнот — зачинилось у 2007 році.

Глеб Ходорковский "Було колись кафе Нектар у Львові..."

       Було так весело і цікаво,

       Коли ми збирались в "Нектарі" на каву.

       Завше сходилися на тій кавці

       Актори,

       мАляри,

       містецтвознавці,

       Працівники музєів, 

       поети,

       Дами, так мовити б 

       "полусвєта"

       Шахматісти і музиканти, 

       Талановиті і безталанні —

       Інтелігенція і богема

       Тут вирішували проблеми,

       І сперечалися гучно і жваво

       ! про виставки

       і про вистави...

       Словом думки мерехтіли у гУлі...

       Але, на жаль, 

       все це минуле —

       Зустрічи,

       суперечки,

       розмови...

       ..........................

       ..........................

       Бутик

       на місці "Нектара" у Львові…

Кому належить місто? Дискусії про це особливо гостро звучали після протестів 1968 року. Однак у радянському Львові місто, а точніше його публічний простір, існував, аби у ньому здійснювати лише визначені "згори" практики. Прогулянки вулицями, особливо у робочий час, вважалися неробством, непродуктивним використанням часу.

Художник розповідає: "тоді ще був такий “закон про тунеядство” в Радянському Союзі. Якщо ти не працював більше чотирьох місяців — тебе могли взагалі посадити. А робота кочегара давала шанс уникати того переслідування... Я мав посвідчення, що я кочегар. Якщо мене питались, чому я не працюю, я казав, що у мене офіційна робота у такому-то закладі, а він, оскільки працює сезонно, то я маю право, значить, на довгу відпустку."

Практика ходіння по місту означала його освоєння через візуальні, тактильні чи аудіальні досвіди. Вільний час могли присвятити "водінню кози", що означало переходи між кав’ярнями, квартирами та майстернями впродовж дня. Популярним був маршрут "Ленінський шлях" — перехід локаціями на проспекті Леніна (тепер — Свободи), вулиці Леніна (Личаківська) і до проспекту Ленінського Комсомолу (Пасічна). Часто також ходили між майстернями — один художник пригадує, що "[19]86 рік — то я дістав майстерню, то вже там десь збиралися. То так збиралися на пиятику, властиво." Подібно про майстерню як "третє місце" розповідають інші художник і художниця: 

І ця майстерня, оскільки в квартиру ти ж не поведеш, в хрущовку, і ця майстерня дуже часто перетворюється на місце зустрічі. Так, наприклад, таким було місце Сагайдаковського і Братковського. А от у Аксініна не був такий прохідний двір. До  Сагайдаковського  не була там проблема прийти з коньяком. Ти міг його знати через когось, але тебе б пустили. У Аксініна була така чітка дуже фільтрація, кого можна пустити, кого не можна пустити… він мав ревниву якусь таку приватність, маленька квартира, я не знаю, може, вісім метрів квадратних... І тому завжди якось так виходило, що там було один-двоє, ну, троє — то максимум.

якось так сталося, значить, що там народ збирався туди, домовлялися зустрітися в мене в майстерні люди між собою, незалежно від мене, я була не в курсі… всі знали, де ключ, тим не менше. Я коли йшла в майстерню, то ніколи не знала, кого я там застану... Якесь-таке місце було, таке тусовочне. Мало в кого тоді вільні такі якісь місця були, я знаю, куди можна було прийти, безцензурно якби, от так якось.

Творчі тусовки у Львові гуртувалися не тільки навколо візуального мистецтва, а й навколо музики. Існувала мережа людей, які поширювали записи рок-виконавців з-за кордону, часом навіть на рентгенівських знімках, від чого таку музику називали роком "на ребрах" або "на кістках".

Один з оповідачів пригадує, що "діставалися там диски, касети, то все, у Львові легко було те дістати. Тобто питання грошей тільки". Інтерв’юерка перепитує, чи це дуже дорого було, на що отримує відповідь: "Дуже дорого, так. Якщо диск або плита там прогресивних груп, то треба було шістдесят-сто рублів. Тобто, якщо той самий кочегар дістає сімдесят два рубля. Ну це... місячна зарплата. То дорогі речі були… Але це можна було, це не було проблемою." Музику часто діставали через іноземних студентів — платівки переписували і передавали через неформальні мережі. 

У випадку виконання "на живо" високо цінували тих, хто умів копіювати західних музикантів. Художник так описує цю ситуацію: "Тоді якось самостійних гуртів, в принципі, і не існувало. "Брати Гадюкіни" — це, може, перший гурт, який є автентичний, самодостатній. А за радянських часів цінувалися гурти, які ідеально копіювали класику року, "Deep Purple", там "Led Zeppelin". При чім, копіювали просто фантастично! Це до шалу всіх доводило вміння копіювати. "Вуйки" — група ця одна з найзнаменитіших, от вони копіювали просто нереально." 

"Брати Гадюкіни" виникли з середовища Львівського рок-клубу у 1988 році. У різний час до гурту входили Олександр Ємець, Сергій Кузьмінський, Михайло Лундін, Олександр Гамбург, Андрій Партика. Колекціонер і учасник музичної тусови пригадує:

Їхній шлях до визнання почався з виступу в Москві на фестивалі СыРок-88, а 1989 році "Гади" отримали другу премію на першій "Червоній руті". Перед цим вони записали альбом "Всьо чотко" в  ДК Залізничників  (Рокс), який власне і оплатила Олена Мархасьова, яка згодом стала продюсеркою гурту. Про знайомство Михайла Лундіна і Олени Мархасьової розповідає художниця:

…я зустріла Лундіна десь на дорозі, і він жалівся, що "от в кои-то веки, граю музику таку, яка мені подобається, і нема грошей, немає". Значить, заплатити там щось їм треба було, якийсь диск записати. От щось таке от…. І я йшла з Лєнкою Мархасьовою, то була моя знайома добра, і вона то слухала. А він нічого, без задньої думки. Просто жалівся, що от треба ж так. Що от нарешті є музика, якою він займається, яка йому самому подобається. І нема такої єрунди, але то треба було 1000 рублів, тоді були гроші якісь... І ми пішли далі, і потім мені Лєнка каже: "Ти знаєш, де моє не пропадало! В мене там є трошки тих грошей. Пацани там в кои-то веки знайшли щось таке"... Коротше кажучи, вона так от просто перейнялася сентиментом таким. І вона їм дала ці гроші так під чесне слово, от. І в них з того почалося.

(вулиця Братів Рогатинців, у минулому Комсомольська)

Кав’ярні, майстерні та квартири митців та мисткинь, квартири небайдужих до мистецтва у різних його проявах перетворювались на публічні простори із претензією (?) зберегти приватність, ставали майданчиками взаємодії досвідів, ідей, думок, поглядів. Однією із таких локацій була квартира Олександра Корольова. Його приватний простір (наскільки можна говорити про приватність у радянський час) став важливою крапкою на мапі локацій творчих спільнот Львова 1970-80 років.

Психіатр за спеціальністю, лікар-практик спочатку в Бережниці, а згодом у Львові, Олександр Корольов колекціонував вінілові платівки з джазом, був власником великої бібліотеки, яка містила книги на різні теми: від психіатрії, психології, філософії, які домінували, а також літератури та мистецтва до виноградарства й господарських порад тощо; цікавився мовами, зокрема, читав не лише російською та українською — польською, чеською, французькою, німецькою, італійською. 

У його домі збирались близькі та знайомі. Часом Корольов сам запрошував гостей, часом його друзі до нього телефонували і так отримували запрошення в гості. Олександр не любив спонтанностей. Траплялось, що товариші приводили із собою незнайомців за принципом "Саші буде цікаво". Зі спогадів ще сучасника Корольова, фотографа, дізнаємось, що "антирадянщина" не звучала у помешканні Корольових. Усіх, хто приходив, вабила радше постать освіченого харизматичного та акуратного лікаря-практика, із яким можна було ледь не про все поговорити, а також покористуватись його бібліотекою та послухати джаз на платівках. 

Теми для розмов виникали залежно від інтересів зібраних співрозмовників. Водночас, Корольов ділився своїми буднями та розповідями про пацієнтів. Аналізував творчість своїх пацієнтів — показував малюнки, оповідання тощо. Це подобалось гостям, вабила лікарська практика психіатра. Часто виникали розмови про філософію, психологію, мистецтво, літературу. У стінах квартири задавались питанням, що є мистецтвом. Однак поміж одними людьми відповідь знаходилась радше за принципом — "подобається або не подобається", а іншими — за спробами зрозуміти "глибину" питання, контекстуалізувати та концептуалізувати його. 

Найчастіше з’являлись митці, які працювали із різними медіа. Серед них  Олександр Аксінін  — графік та близький товариш Корольова. Чоловіча дружба, багато спілкування, розуміння один одного ледь не з пів слова — "мистецьке спілкування, зрозуміле лише їм". 

Окрім графіка Аксініна, у гості до Корольова приходили митці Олег та Ігор Введенські, художник та кераміст Ярослав Качмар, художниця  Антоніна Денисюк , фотограф  Михайло Французов , диригент Роман Філіпчук, актор і режисер Роман Віктюк та багато інших. Часом гостював політичний діяч Ярослав Андрюшків. Чи приходили психологи і психіатри у гості до колеги? Так, але "неміські". Зі спогадів дізнаємось, що "міські" психологи та психіатри фактично не комунікували між собою.

Видиму активність, нехтування сном, ненаситність життям спогади близьких Корольова пояснюють непереборним страхом наближення смерті — уже завтра. Корольов намагався бути обережним у будь-якій ситуації. Джерела розповідають про звичку, вироблену лікарською практикою, — ніколи не стояти спиною до дверей, бо через них може зайти небезпека. 

Місто змінюється, змінюються ті середовища, які його творять, виникають нові і зникають старі крапки. Ми сподіваємося, що ця прогулянка відкрила ще один пласт минулого Львова і до власних пошуків. Адже творчі тусовки, це не тільки "Вірменка".

У 2011 році за ініціативи Богдана Шумиловича команда Центру почала записувати інтерв’ю з тими, чия діяльність безпосередньо пов’язана з творчістю та намагалися виявити зв’язок між їхніми життями та соціальним простором Львова. Ці розмови стали частиною проекту " Творчі спільноти ". У 2019 році ми повернулися до цієї колекції під час програми [розархівування] і семінару " (Пере)творення розповіді ".

Саме завдяки ідеям учасниць семінару, а також зусиллями Олени Геречко, Вікторії Панас і Наталі Отріщенко після його завершення, ми змогли розробити цю прогулянку після його завершення. Висловлюємо також вдячність колегам з Центру міської історії — Олі Заречнюк, Олександру Маханцю і Тарасові Назаруку — за допомогу у підготовці матеріалу до публікації.