Місто Лема

Нашу прогулянку ми починаємо від будівлі за адресою Підвальна, 3. Кам'яниця зведена як чиншова у 1912 році на замовлення родини Шпрехерів. Із 1919-го вона стає власністю видавничої спілки "Хвиля"  (Chwila, з пол. "мить", "пора").

"Хвиля" — це єврейська газета сіоністського спрямування, тобто рупор політичного руху, головною метою якого на глобальному рівні було створення єврейської держави, а на локальному — визнання євреїв як національної групи, створення єврейського самоврядування, політичні свободи, статус івриту / ідишу як офіційних мов тощо. Газета виходила у Львові щоденно, у певний період — двічі на день, польською мовою. Виходили також додатки до газети, зокрема "Хвилька" для дітей. Кожен випуск "Хвилі" тримав руку на пульсі подій львівського, європейського та світового масштабу. Останній номер газети вийшов 1 вересня 1939 року.

Від 1924-го головним редактором видання був Генрик Гешелес (Henryk Hescheles). Виходець із єврейської громади, який скористався чи не всіма можливостями нового модерного часу. Народившись ще в Австро-Угорській імперії, він закінчує Державну гімназію імені Яна Длугоша (Jana Długosza) у Львові, юридичний факультет у Віденському університеті, вільно володіє кількома мовами та практично відмовляється від будь-яких релігійних традицій своєї спільноти. Під час Першої світової Генрик Гешелес був членом польських Легіонів, а після погрому 1918 року активно долучився до сіоністського руху, балотувався до Ради міста, був членом багатьох організацій і товариств, а справою його життя стала щоденна єврейська польськомовна газета "Хвиля".

На її сторінках можна було прочитати й перші вірші кузена , з яким Генрик виховувався в одній родині, — Яна Маріяна Гешелеса (Jan Marian Hescheles). Він також закінчив загальноосвітню гімназію, почав вивчати філософію та медицину у Львівському університеті, але швидко зрозумів, що його покликанням були поезія, театр і сатира. І вже як Маріян Гемар (Marian Hemar) — поет, драматург та сатирик, а також король польського кабарету, він підкорив Польщу, а згодом, після війни, всю польську еміграцію. Маріян та Генрик були зведеними братами та належали до великої родини Станіслава Лема.

Газета "Хвиля" припинила своє існування з початком радянської окупації, а кам'яниця стала осередком радянської преси. За адресою Підвальна, 3, розташовувались редакції обласних львівських газет "Вільна Україна", "Львівська правда", "Ленінська молодь", журналу "Жовтень", а також — видавництво "Каменяр".

І саме до цього будинку, де працював Генрик, друкувався Маріян, де виходила газета, яку щодня читав його батько та в якій Станіслав Лем ще підлітком прочитав перші фантастичні твори й есе Герберта Веллса, — саме сюди письменник вирішив повернутись. Не фізично, а у свій письменницький спосіб — книгою. Його науково-фантастичний роман "Повернення із зірок", виданий у Польщі 1961-го, за чотири роки виходить українською мовою тут, у видавництві "Каменяр", а далі перевидається ще двічі фантастичним накладом (47 000, 100 000, 165 000 екземплярів відповідно).

Роман для повернення Лем обирає невипадковий. Книга "Повернення із зірок" розповідає про прибуття на Землю астронавта Халя Брега з довгої, а в земному вимірі ще довшої подорожі, після якої він не впізнає людей, не розуміє їхніх учинків та стосунків, йому все чуже та незрозуміле. Для землян він теж уже "інший". За час його відсутності нові технології дозволили людям позбавитись агресії, насильства та дискомфорту. Тому загалом це роман про розбіжність життєвого досвіду героя та його оточення у тому самому просторі, а також про всі пов'язані з цим наслідки. Це дуже лемівська тема — його (не)повернення до міста, де залишились ті самі будівлі, але живуть зовсім інші люди.

Будинок, куди "повертається" Лем, розташований на кордоні. На колишньому кордоні давнього Львова, а також на межі однієї з найбільш закритих наприкінці ХVIII століття дільниць — єврейської. З часом  кордони  стирались, традиційні суспільства змінювались, а межі, зокрема й власної ідентичності, кожен вибудовував сам. Але про це поговоримо біля наступного об'єкта.

Вулиця Арсенальна, 3

Із "входом" до австрійського періоду міста єврейська громада, що проживала на схованій за Арсеналом дільниці, була однією з найбільш традиційних та закритих. А на "виході" з імперської епохи велика частина цієї спільноти була однією з найбільш модернізованих. Видимими результатами модернізації для євреїв були зміни економічних, соціальних, політичних прав. А німецьку чи польську культуру частина єврейської громади сприймала як цивілізаційний квиток для соціального трампліна.

Першою корозією для кордонів традиційного єврейського суспільства стало поширення ідей Гаскали — руху Просвітництва, який закликав євреїв залишатись правовірними іудеями вдома. Поза домом прихильники цього руху мали занурюватись або в культуру та мову більшості, або, як у випадку Галичини, у мову та культуру цивілізації, що відкривала двері у світ. Спочатку мовою цивілізації стала німецька, а після 1867-го — польська.

Другою важливою подією, що уможливила вихід із традиції, була конституція Австро-Угорщини 1867 року, що впровадила новий статус провінції як польської автономії. За цим документом, євреїв визнавали окремою релігійною групою, проте не національною. Це не давало широких політичних прав як громаді, проте відчинило багато дверей для індивідуальних виходів через право власності на землю, доступ до ремісничих цехів, доступ до фаху юриста, професора , лікаря або чиновника.

Головними дверима для виходу була освіта. Вибір між традицією та школою ніколи не був легким, проте в деяких випадках супроводжувався зовнішніми та внутрішніми конфліктами, особливо для жінок. Для тих учнів та учениць, які обрали двері спочатку німецькомовної, а з 1889 року польської Школи імені Абрагама Кона ( вулиця Арсенальна, 3 ), у певних випадках назавжди зачинялись двері Микви — ритуальної лазні як важливого елементу іудейської традиції ( вулиця Арсенальна, 7 ). Тому модернізація єврейської громади була довгим та нерівномірним процесом, що охоплював три-чотири покоління. 

Зміни в житті традиційного суспільства припали на покоління дідуся Герша (Hersch) та бабусі Сари Леї Лемів (Sara Lea Lem). Дідусь, на честь якого Станіслав Лем отримав своє друге ім'я — Герман, суттєво доклався до того, аби його онук став усесвітньо відомим письменником. Саме Герш вирішив відправити своїх дітей не до релігійних, а до державних шкіл. І вивчити їх. Усі його сини — Юзеф, Фридерик та Самуель (Józef, Fryderyk, Samuel), отримали фах, який давав їм стабільний заробіток та високий суспільний статус. Старший син Юзеф став чиновником на залізниці, Фридерик вивчився на юриста і займався нерухомістю, а Самуель, батько Лема, обрав лікарський фах. Вибір Герша та Сари дати своїм дітям освіту вимагав неабияких зусиль та зречень, зокрема матеріальних, для цілої родини. Втім це стало своєрідним трампліном до нового соціального статусу дітей та давало надію на краще майбутнє для наступних поколінь.

Восьмеро дітей Герша-Германа — це покоління конституції 1867 року. На жаль, збережені архівні документи дуже мало говорять про вибори та професійні можливості для дівчат із родини Лемів. Нам майже невідомо, наскільки актуальним був вибір між "миквою" та "школою" для п'ятьох сестер Самуеля. Є лише згадки про те, що троє з них вийшли заміж, вели дім і не працювали. Натомість для молодих єврейських хлопців, які мали амбіції робити секуляризовану кар'єру, друга половина XIX століття стає справжнім відходом від традицій. Батько Станіслава Лема, вагаючись поміж літературою та медициною, зрештою обирає фах лікаря-отоларинголога. Він проходить фронти Першої світової, потрапляє в полон, після звільнення відбуває довгу подорож додому, щоби почати нову сторінку своєї родинної історії в старому місті нової держави.

Для третього покоління вибір ускладнився. Хтось і досі залишався в традиції та поповнював "лави" ортодоксів чи хасидів. Частині молодих та освічених вихідців з єврейської громади хотілося більшого, ніж стабільний дохід та соціальний статус. Вони прагнули рівності, самореалізації та визнання, але обирали різні шляхи для цього. Тож дехто повертав "наліво", долучившись до соціалістів чи комуністів. Інші йшли "направо", дорогою поміркованих реформаторів або сіоністів.

Представники покоління онуків Герша Лема у пошуках власної ідентичності обирають різні шляхи та самі визначають особисті межі. Уже згаданий Генрик Гешелес після 1918-го "повертає направо". У Львові його знали як поміркованого сіоніста, зануреного в польськомовну культуру, який з 1924 року очолив єврейську газету "Хвиля". Генрика було вбито як єврея під час Львівського  погрому 1941 року. З його родини вижила тільки дочка Яніна (Janina), яка повернула до Львова пам'ять про свого батька, написавши книгу спогадів "Очима дванадцятирічної дівчинки".

Зведений брат Генрика Гешелеса, Маріян, у своїх межах пішов далі та питання власної ідентичності вирішив кардинально. У 1935 році він вихрестився, зробив успішну кар'єру на естраді, ставши символом польської сатири та кабарету. З початком Другої світової як поляк він перетинає кордон разом з польським урядом у Заліщиках і тікає до Румунії, після довгих поневірянь потрапляє до Лондона, де стає обличчям польської еміграції. 

У Великобританії Гемар створює власне кабаре для радіо "Вільна Європа", керує польським театром у клубі емігрантів, а також пише нові вірші про втрачений "рай" так званих Східних Кресів. Фізично до Львова Маріян Гемар так і не повернувся, він помер у 1972 році. Але його пісні про веселий, приязний до всіх, смачний та солодкий міжвоєнний "Львув" повернулися з першою хвилею ностальгійного туризму й виконуються досі.

Станіслав Лем був набагато молодшим за своїх кузенів — різниця майже в покоління. Він народився через кілька місяців після смерті свого дідуся Герша-Германа, а також через три роки після того, як Львів став частиною незалежної Польщі. Навіть зараз у численних матеріалах про Лема можна прочитати, що "він виховувався в католицькому дусі" чи "походив з асимільованої родини". Асиміляція для багатьох дослідників за замовчуванням передбачала не тільки занурення в польську мову, а й зміну релігії. Як виявилось, асиміляція теж має різні межі. Родина Лемів вважала польську мову та культуру своєю, проте батько письменника симпатизував сіоністам і ніколи не відмовлявся від свого єврейства, принаймні у довоєнному Львові. Натомість небажання говорити про своє походження вже після війни у Станіслава Лема було пов'язане не тільки з травмою Голокосту, а також із травмою буття "іншим" у міжвоєнний період. Але про це — біля наступного об'єкта.

Ратуша — площа Ринок, 1

Більшість дослідників біографії Лема, які приїздили до Львова в пошуках адрес, згадують добре збережену топографію міста. В просторовому сенсі Львів пройшов через дві світові війни з мінімальними втратами. Попри неодноразові зміни назв, легко можна віднайти потрібні вулиці та площі за допомогою довоєнних путівників . Звичайно, залежно від того, представники якої спільноти їх писали та друкували, акценти будуть різними. Але в будь-якому путівникові Львовом будь-якою мовою можна знайти спільні простори чи будівлі, що є важливими "для всіх". Найстарішим спільним простором міста є площа Ринок з будівлею Ратуші. Здавалось би, ця площа мала б презентувати все різноманіття, складність та строкатість Львова.

Якщо взяти львівський період (1921–1944) у біографії Станіслава Лема, то з різницею у кілька років (1918–1941) він представлений на площі трьома таблицями. Перші дві розміщені на Ратуші, третя — на кам'яниці під номером  десять . Фактично вони розташовані на одній прямій лінії простору та часу.

Праворуч від головного входу до Ратуші розміщена  таблиця , присвячена підняттю українського прапора над Ратушею 1 листопада 1918-го, який згодом, "з квітня 1990 року за ухвалою сесії міської ради, піднятий навічно". Цей пам'ятний знак має нагадувати про Листопадовий зрив та початок українсько-польських боїв за Львів.  Інша таблиця , ліворуч від входу, з'явилась у 2016 році з ініціативи "об'єднання бувших вояків-українців у Великобританії" на вшанування "української армії та військових формувань ХІХ–ХХ століть, які боролись за незалежну Українську державу".

Для родини Лемів 1918-й був не тільки роком польсько-української війни, погрому та облоги міста. Для Самуеля Лема (Samuel Lem)  та Сабіни Волнер (Sabina Wollner) цей період ознаменувався початком родинного життя. Вони побралися через тиждень після утвердження польськості Львова, коли армія генерала Галлера (Józef Haller) прорвала облогу міста та над Ратушею "навічно" з'явився польський прапор. А їхній єдиний син, Станіслав, народився у 1921 році, коли за Ризьким мирним договором були "остаточно" затверджені кордони між Польщею та СРСР і надії частини українських політиків на українську Галичину розбились об прагматизм і рішення польського та радянського політикумів.

Дитинство та юність Станіслава Лема проходять у місті Східних торгів і автомобільних перегонів Grand Prix Lwowa, Львівського радіо та швидкого розвитку кіноіндустрії, експериментів у медицині, мистецтві та архітектурі, жвавого наукового життя, зокрема філософського, правничого та математичного середовищ, багатої і смачної кав'ярняної та цукерничної традиції.

Водночас 1920–1930-ті були періодом активного будівництва національної держави, яка, з огляду на амбіції нацменшин, намагалася посилити власну позицію, створити умови "для своїх" та підважити право на існування для "інших". Тому "інші" будували власні -ізми, що були реакцією на державну політику, та конкурували з іншими "іншими". Український націоналізм вчився у польського, а підтримки шукав у німецького. Й у відповідь на підтримку обіцяв лояльність, зокрема у розв'язанні "єврейського питання".

Родина Лемів, як і тисячі інших польськомовних львів'ян єврейського походження, була "іншою" як для своїх співгромадян-українців, так і для держави, попри зануреність у польську культуру та польську мову як рідну: для польської національної держави важливою була релігійна приналежність. У переписах населення польськомовних євреїв часто рахували як поляків, особливо якщо треба було довести кількісну перевагу польського населення для затвердження кордонів. Фактично польськомовних євреїв-некатоликів не вважали "лояльними" або "справжніми" громадянами національної держави. Основною причиною їхньої "іншості" вважалась невихрещеність. 

Для українських сусідів євреї були "іншими" не лише через релігію. Від середини ХІХ і до початку ХХ століття модернізація в усіх спільнотах відбувалась різними темпами. І коли українці, передусім з сільської місцевості, були готові перебиратися в міста, виявилось, що основні ніші — ремісничі цехи, чиновництво, юриспруденція, система освіти та медицина — переважно зайняті. І зайняті не стільки поляками, скільки "іншими", тобто євреями. Ілюзія "єврейського успіху", "польськість" освічених євреїв та закритість ортодоксів в очах більшості української громади робила їх не просто "іншими", а конкурентами чи "чужими" співгромадянами.

Станіслав Лем до кінця свого життя не говорив про своє єврейське походження. Причиною, напевно, був страх, пов'язаний з подіями нацистської окупації. Але і в міжвоєнний період, і після війни бути "іншим" у Польщі було щонайменше некомфортно, а то й небезпечно. Родина Лемів не емігрувала зі Львова після польсько-української війни та погрому 1918 року. Вони вибрали польське громадянство та вірили, як частина представників їхньої спільноти, у майбутнє Польщі на чолі з маршалом Пілсудським (Józef Piłsudski). Маршал був представником соціал-демократичного фронту з його ідеями рівності, солідарності та мирного співіснування представників усіх національностей. Надії на мирне співіснування не справдились. Тому Станіславові Лему довелося зростати в країні міжетнічної напруги, коли з'ясування, хто ким є, зводилося до питання походження, релігії та мови. Тож така звичайна справа, як вибір фаху чи університету в місті, яке одним з перших застосувало принцип numerus clausus (так званих "лавкових гетто", що обмежували частку представників певної групи населення в загальній кількості студентів навчальних закладів), була неабияким викликом, а процес навчання супроводжувався актами насильства стосовно "інших".

Початок Другої світової війни для Станіслава Лема збігся із закінченням школи, період радянської окупації ознаменувався для нього навчанням у Медичному інституті. Натомість 1941 рік був початком кінця передусім для представників єврейської громади, які опинилися поза будь-якими законами та моральними принципами, тому заповіді "Не вбивай", "Не кради" щодо євреїв уже не діяли. Саме 1941-му присвячена третя таблиця нашого "прямого" ряду ознакувань. 

Таблиця на кам'яниці під номером десять присвячена даті 30 червня, коли з початком нацистської окупації представники ОУН(б) в особі Ярослава Стецька проголосили відновлення незалежної Української держави. Паралельно із цією подією у Львові чиниться насильство супроти єврейського населення, що торкнулося Лема особисто. Ці акції увійдуть в історію як Львівський погром 1941 року. Також на початку липня відбулося  вбивство польських професорів на Вулецьких пагорбах . Жодна з цих трагічних сторінок не відзначена пам'ятним знаком на найстарішому громадському просторі міста.

Тож укотре запитавши, чому Лем до Львова так і не повернувся, можна уявити, щó побачив би письменник у найбільш громадському просторі вже українського Львова 1990–2000-х? Чи в цій простій і прямій лінії пам'ятних таблиць про події 1918–1941 років знайшлося б місце для таких біографій, як у Станіслава Лема та Генрика Гешелеса, Маріяна Гемара та Ірени Яросевич-Андерс, Герша Лаутерпахта (Hersch Lauterpacht) та Рафала Лемкіна (Rafał Lemkin), Дебори Фоґель (Debora Vogel) та Марґіт Райх-Сельської (Margit Reich-Sielska), Стефана Банаха (Stefan Banach) та Гуґо Штайнгауза (Hugo Steinhaus), або для таких, як будь-яка родинна історія сучасних львів'ян? Як у часі та просторі одного міста поєднати відзначення Року Станіслава Лема та Євгена Коновальця, і що буде в точці перетину травми Лема та ідеології прихильників організації, яку очолював Коновалець? І поки думаємо над цими запитаннями, ми підходимо до наступного об'єкта, де поговоримо не про уявну, а про реальну подорож родини Лемів після війни.

Площа Катедральна, вроцлавський гном біля Каплиці Боїмів

У липні 2018 року у Львові, біля Каплиці Боїмів, встановили фігурку гнома. Урочисте відкриття скульптури відбулося за участі експрезидента Вроцлава Рафала Дуткевича та мера Львова Андрія Садового. Ця фігурка символізує партнерство двох міст із непростою історією. 

Гноми, спочатку як графіті, почали з'являтись у Вроцлаві ще 1982 року. Певний час вони були символом опору діючій владі та асоціювалися з так званою Помаранчевою альтернативою. У вигляді мініскульптур їх масово встановлюють у Вроцлаві з 2000-х, на сьогодні можна налічити декілька сотень як у самому Вроцлаві, так і поза містом та Польщею.

Вроцлавський подарунок у Львові має два цікавих аксесуари. Перший — це соняшник, вочевидь, як квітка — символ України. Другим аксесуаром гнома є валізка як символ подорожей, а також міграції. З приводу валізки Рафал Дуткевич висловився так: "Це є приклад, що міграція відбувається в обидва боки. Багато громадян України мешкають у Вроцлаві та почуваються як удома. З того я дуже щасливий. А цей гном вибрав зворотний шлях — примандрував із Вроцлава сюди і теж почувається як удома".

Насправді міграція між Вроцлавом і Львовом має свою історію не тільки в ХХІ столітті. Це передусім про століття ХХ, коли внаслідок Другої світової війни змінювались кордони, назви та населення міст і цілих територій. Для забезпечення довгострокового миру на прикордонних територіях держави-переможниці легітимізували примусові переміщення населення, зокрема нацменшин. Після війни Польща втратила свої східні регіони, які стали частиною СРСР, натомість отримала колишні німецькі регіони Сілезії та Помор'я, так звані повернені землі. З понімецьких територій "евакуювали" німецьке населення, щоб "повернути додому" польське населення з колишніх східних територій, тоді як українців примусово вивозили з Надсяння, Підляшшя та Лемківщини. У період 1944–1947 років переміщеними особами на польсько-українському кордоні стали 1,3 млн людей, з яких 500 тисяч становили українці, 800 тисяч — поляки. У результаті військових дій, Голокосту, "обміну" та примусового виселення населення Вроцлава та Львова змінилося на 80–90 %. 

До червня 1944 року майже всі львівські євреї були знищені, а близько 45 тисяч поляків покинули місто через страх перед Червоною армією або внаслідок українсько-польського конфлікту: серед них були й такі, що, боячись етнічних чисток, втікали спочатку з маленьких містечок і сіл до Львова, а потім на Захід. У Люблінській угоді, підписаній між УРСР і Польським комітетом національного визволення у вересні 1944 року, йшлося про "добровільну евакуацію" українців, литовців та білорусів зі східних теренів Польщі, а також — поляків і євреїв, які мали польське громадянство до 17 вересня 1939-го, з території СРСР до Польщі. "Добровольцям" давали 5 тисяч карбованців, дозволяли взяти до двох тонн речей, а також забрати професійний інструментарій. Планувалося, що "добровільна евакуація" завершиться до 1 лютого 1945 року. 

Спочатку на "добровільну евакуацію" погодились лише 946 осіб. Польське населення Львова тоді ще жило надією на довоєнні кордони Польщі та підтримку союзників. Сильний спротив чинила римо-католицька церква на чолі з архієпископом Евгеніушем Базяком (Eugeniusz Baziak). Але з наближенням Червоної армії до Берліна, після Ялтинської конференції із затвердженими новими кордонами, через тиск і репресії щодо відповідальних за евакуацію членів польської адміністрації, а також після трьох " місій Грабовського ",  який переконував польське академічне середовище та інших львів'ян переселятись, дедалі більше мешканців міста почали реєструватися на виїзд. 

До кінця 1946 року з УРСР до Польщі виїхало 800 тисяч осіб, серед яких — 30 тисяч польських євреїв. Львів змушені були покинути 105 тисяч жителів. Більшість їхали потягом, що вирушав зі Львова, через Краків до Ополя, Катовиць, Битома та Вроцлава. Туди, на понімецькі землі, виїжджали цілі інституції. 28 вересня 1945 року до Вроцлава вирушив так званий університетський транспорт. У тому самому напрямку поїхали більшість колективів польських театрів, навчальних закладів, музеїв чи бібліотек. Зі Львова до Вроцлава вивезено  Рацлавіцьку панораму  та  пам'ятник Олександрові Фредру , частину фондів Оссолінеуму та пластичну панораму Вітвіцького. У різні куточки Польщі потрапили львівські пам'ятники, ікони та інші експонати.

17 липня 1945 року тим самим потягом зі Львова в напрямку нових кордонів, затверджених Ялтинською конференцією, змушені були виїхати Самуель, Сабіна та Станіслав Леми. Вони покидали місто як польські громадяни, які не хотіли жити в УРСР. Після переховування під час нацистської окупації Леми не змогли повернутися до своєї квартири на Браєровській (сучасна вулиця Лепкого), оскільки там уже жили інші люди. Лемам виділили маленьку квартиру на вулиці Сикстуській (сучасна Дорошенка), де родина жила, чекаючи, поки Станіслав завершить другий курс медичних студій.

Зі Львова родині Лемів вдалося вивезти деякі особисті речі, інструменти батька та німецьку друкарську машинку. Здається, найбільше Лем шкодував, що не вийшло забрати величезну батькову бібліотеку. У деяких розмовах, переважно з іноземними журналістами та літературознавцями, Лем згадував про вигнання та передусім про умови, в яких довелося їхати. Людей вивозили у товарних вагонах, без будь-якої приватності, без води та без будь-яких санітарних умов. До того ж ніхто не знав, скільки триватиме подорож, і деякі потяги до місця призначення йшли місяцями, а смертність "пасажирів" була доволі високою через хвороби, погодні умови та голод.

На відміну від більшості переселених львів'ян, Леми не доїхали до "повернених земель". Вони вийшли в Кракові та поселилися у двокімнатній квартирі на  вулиці Сілезькій, 3 , де певний час жили разом із сімейством Колодзеїв. У Львові родина Лемів втратила все, що було пов'язано з професійною, суспільною та родинною позицією батька, заможного отоларинголога та відомого суспільного діяча.

У липні 1945 року Станіславові Лему було двадцять чотири, він був студентом третього курсу медицини. Саме в Кракові він майже завершить навчання, остаточно вирішить стати письменником, напише найвідоміші свої книги, зустріне Барбару та одружиться з нею, народить сина Томаша та побудує дім. Але втрату Львова він так ніколи й не пробачить.  До кінця життя "репатріація" буде однією з найболючіших тем для письменника. На відміну від більшості виселених львів'ян та їхніх нащадків, які стали першими іноземними туристами у Львові, до міста свого дитинства та юності Станіслав Лем так ніколи й не приїхав. Можливо тому, що свій Львів він забрав із собою. А якою частиною свого Львова він був готовий ділитися з читачами — про це поговоримо біля наступного об'єкта.

Кіоск з халвою Кавураса біля проспекту Свободи, 12

2016 року у Львові вперше з'явилася туристична мапа Лема. Однією із зазначених на ній адрес була сучасна площа Підкови, колишній пляц Святого Духа, де в часи Лемового дитинства стояв кіоск із халвою Кавураса. Цей кіоск був одним із "героїв" дуже львівського твору Станіслава Лема — роману "Високий замок".

Свою книгу спогадів про батька Томаш Лем починає з міркувань про те, чому він дуже добре орієнтується в сімейній історії матері, натомість знання про родину батька має дуже фрагментарні. На думку сина письменника, Станіслав Лем вважав родинно-історичні питання безглуздими і виходив із ситуації, відправляючи сина читати "Високий замок", де він нібито все розповів. Підозрюю, що письменник відсилав до цієї книги не лише сина.

Роман "Високий замок" не був першим текстом Лема про місто, звідки він походив. Проте, саме він став найбільш відомим та цитованим твором про Львів. За словами дослідниці біографії та творчості Лема Аґнєшки Гаєвської (Agnieszka Gajewska), "Високий замок" на десятиліття став не лише найвідомішою повоєнною книгою про Львів, а й філософським трактатом про пам'ять і втрату.

Лем написав цей роман як фантазію про місто свого дитинства. І ця фантазія задовольнила майже всіх. На відміну від "Невтраченого часу", який, власне, був його першим твором про львівський досвід, у "Високому замку" не згадується війна, немає гетто та впізнаваної топографії єврейської дільниці. Так само як немає й "інших". Там узагалі мало людей. Їхні імена та будь-які характеристики з'являються в міру віддалення від головного героя. Є дитинство на тлі львівського простору, який має вигляд, дотик і смак. Є квартира, де описано багато речей та деталей, але майже відсутні мешканці. До того ж у романі багато солодкого та смачного.

У ПНР книгу видають без проблем. По-перше, через те, що в цьому творі немає сильних акцентів на польськості міста. Це оповідь про дитинство та його досвід. По-друге, у "Високому замку" не згадувались дражливі для тогочасної польської влади теми міжетнічних конфліктів та 1939 року. По-третє, стилем, темпом і настроєм твір був подібний до дуже популярних львівських книг Юзефа Віттліна (Józef Wittlin) та Яна Парандовського (Jan Parandowski). Роман прийняли як цензура, так і читачі, його неодноразово перевидавали.

Польській еміграції книга так само припала до душі. Частково також через відсутність "інших" та етнічної напруги. А ще — через впізнаваність простору та ідеального львівського дитинства. А невиразна польськість міста вдало замінювалась халвово-тістечковою темою, смакота якої була суголосна з уявленням про безтурботний, веселий та смачний міжвоєнний Львів.

Для Лема "Високий замок" став своєрідною перепусткою до грона колишніх польських львів'ян, куди представників єврейської спільноти з їхнім досвідом Голокосту зазвичай не впускали. Своїми першими львівськими книжками Лем розповідав про досвід, який для польської діаспори був чужим та незрозумілим. Відчути та зрозуміти його могли тільки ті, хто перебував із Лемом в одному просторі та часі. Через описаний досвід нацистської окупації, трилогія "Невтрачений час" активно цензурувалась та не сприймалась кресовою  польською діаспорою. Тому новий львівський роман мав закрити львівську тему, задовольняючи цензуру, польську громадськість, як у Польщі, так і поза її межами, і при цьому не викриваючи єврейської травми Лема.

До українського читача "Високий замок" прийшов у 2002 році. І, що цікаво, сприйняття цієї книги українцями було ідентичним до сприйняття польської діаспори: виявилось, що говорити про Лема-ласуна легше, ніж розгледіти, щó він сховав "за лаштунками". Найбільш цитовані фрагменти книги — це розкішний опис вітрини відомої у Львові  Цукерні Залевського  та халви Кавураса. Оці лемівські описи солодощів часто супроводжуються роздумами про втрачений львівський довоєнний "рай" та ностальгією за численними кав'ярнями, за стилем і рівнем життя "того" міста.

А тема солодкого, як і їжі загалом, у біографії Лема є дуже непростою. При уважному та глибшому прочитанні видно, що ласощі у "Високому замку" з'являються там, де головному герою самотньо, сумно та страшно. Що солодке у Лема — це не про приємність і веселощі. У найвідоміших розмовах письменника з журналістами тема їжі часто супроводжує стресові та небезпечні ситуації. У відповідь на питання Станіслава Береся (Stanisław Bereś) про радянську окупацію Лем говорить про жахливі радянські солодощі та урюк. Згадки про переховування в часи нацистської окупації містять сцену, де він з вікна спостерігає за вуличним полюванням на євреїв. Жахливі сцени, які бачить Лем, супроводжуються поїданням солодких млинців зі сметаною, які приготувала господиня квартири. Відомою також є розповідь письменника про сховок у підвалі та про бажання з'їсти борщу: коли він зайшов на кухню, у будинок влучив снаряд. Лем був єдиним, хто вцілів, при цьому залишившись стояти з маленьким вушком від борщового горнятка. У розмовах письменник також оповідав про шматочки цукру поруч зі шкарпетками, які нашвидкуруч кинув у рюкзак, тікаючи з чергового сховища. Тобто згадки про їжу завжди супроводжують спогади про жахливі моменти його біографії.

Лем написав геніальний твір. Кожен міг читати "Високий замок" та бачити "своє" в міру власної обізнаності, широти поглядів, (не)бажання критично поглянути на минуле або виходячи з досвіду родинної історії. Але якщо з польською рецепцією твору більш-менш зрозуміло, то до української виникають питання.

Чому сучасні львів'яни-українці так легко вдягають на себе польську міфологію міста? Чому сьогоднішнім мешканцям легше ототожнювати себе з клієнтами Цукерні Залевського, які буцімто жили в "толерантному" місті та не пам'ятають жодної етнічної напруги? Чому нинішнім львів'янам легше переповідати історії про жінок у "нічних сорочках" в Оперному, ніж подумати, хто ж такі ті "совєти"?

Можливо, тому що бути на боці "окупованого" зараз психологічно легше, ніж думати над тим, ким були ті червоноармійці, які радянізували Львів через українізацію. Або тому що приємніше бути нащадком тих, хто міг дозволити собі тістечка з Цукерні Залевського, а не тих, хто жив в інших дільницях, де водогін і каналізація були лише мрією, або тих, хто прибув до Львова лише у 1946–1947 роках після "репатріації" більшої частини вцілілих мешканців. А може, це просто прагнення долучитися до "сильнішої" або "цивілізованішої" ідентичності —замість висміюваного,  який "не ми". 

Вітрина Цукерні Залевського стала своєрідною ширмою, яка смачно приховала всю самотність простору, відсутність людей, порожнечу дому, міжетнічні конфлікти та соціальні протистояння. Вона стала тим, що притягує увагу, але не дозволяє зазирнути вглиб, бо там може бути боляче та страшно. Але зазирати та проговорювати доведеться, зокрема, щоб зрозуміти, де перебуваємо ми, сьогоднішні львів'яни-українці щодо Лема, і де — Лем щодо українського. Але про це — біля наступного об'єкта.

Площа Генерала Григоренка

Теперішня площа Генерала Григоренка теж належить до лемівської топографії. У "Високому замку" вона згадується як пляц Смольки, який Лем минав дорогою до школи. До того ж недалеко від пляцу жили тітка Берта та Маріян Гемар у його львівський період.

Цю топографію "Високого замку" також згадує Юрій Андрухович. Зрештою, ця книга є дуже особистою історією для українського письменника. У 2005 році Станіслав Лем передав через товариша авторові "Московіади" екземпляр свого львівського роману з дарчим написом. Цей напис був українською мовою. І з цього приводу в післямові до українського перекладу збірки ранньої прози Лема щасливий власник "Високого замку" з автографом написав: 

Гадаю, що вибираючи з-поміж своїх незліченних книжок подарунок для мене, Лем не вагався ані хвилини. Саме він, саме "Високий замок" — бо що ж інше? Гадаю також, він ані хвилини не вагався з мовою надпису — саме українською, бо як же інакше? Йому залишалося жити ще кілька місяців. Ні, я майже не сумніваюся в тому, що та книжка не була останньою, власноруч ним надписаною. І все-таки часом я ловлю себе на думці — а раптом? Чомусь це дуже важливо для мене.

На мою думку, цей сентиментальний допис Юрія Андруховича є ілюстрацією наскрізної теми майже всіх місцевих навкололемівських розмов — Лем "наш". Це спроба довести, що, попри своє неповернення, він про нас, українців, пам'ятав та згадував. А якщо згадував, то не асоціював з нащадками тих, кому він не пробачив Львова. Хочеться вірити, що  ми не є тими, через кого він не повернувся.

Згадуючи часи свого дитинства, коли площа називалася пляцом Смольки, у розмовах із журналістами Лем торкався й українського питання. Передусім це були згадки про школу, де поряд з поляками та євреями навчали і навчалися українці. Серед викладачів він пам'ятав професора Мирона Зарицького, вчителя математики, та професора Турчина  , який викладав німецьку та українську мови, а також українську літературу. У розмовах з Томашем Фіалковським (Tomasz Fiałkowski) Станіслав Лем пригадував досить злосливі жарти щодо української літератури та українців загалом. Зрештою, і на вулицях українську мову малий Станіслав чув рідко, переважно навколо Кафедрального собору Святого Юрія , біля якого він часто прогулювався з батьком, але всередині ніколи не бував.

Серед учнів письменник згадував українця Миська Вовка. При цьому наголошував, що діти розпізнавали національність одне одного тільки за відвідуванням релігійних занять, оскільки в школі, поза уроками української, мовою спілкування була польська. Вперше від свого однокласника на вулиці він почув українську з початком радянської окупації, коли Мисько вигукнув, що "українське місто Львів було, є і буде радянським".

З 1940 року площа Смольки змінює назву. Її перейменували на площу 17 вересня, на честь "визволення" Західної України і Західної Білорусі та "приєднання" їх до СРСР. Хай як парадоксально це звучить, але саме з початком радянської окупації на вулицях, у державних установах, у школах, університетах, театрах Львова українська мова зазвучала офіційно та масово. Головним інструментом радянізації Галичини стала саме українізація. Для більшості населення Львова у 1939 році мова національної меншини, яку вважали "сільською", "неотесаною", недостатньо освіченою, такою, що потребувала "цивілізації", несподівано стає офіційною мовою. Українською виступають, українською викладають, українською націоналізують. Мова меншини стає мовою влади та окупанта. 

1939–1941 роки для Лема — це період навчання в Медичному університеті, який виділили в окрему інституцію і навчання в якому намагалися перевести на українську мову попри шалений спротив львівської професури. Єдиним, хто, за словами Лема, почав читати лекції українською, був професор фізики Андрій Ластовецький, за що згодом був застрелений польською партизанкою у 1943-му. Офіційний статус української мови часів радянської окупації став перемогою для одних, але програшем та приниженням для інших.

А втім, мова стала інструментом не лише радянізації. Початок нацистської окупації супроводжувався появою двох українських батальйонів, створенням української міліції та спробою проголошення Української держави. Українська мова стає мовою небезпеки та насилля з боку української міліції, а потім —  допоміжної поліції , начальна команда якої розташовувалась на другому поверсі будівлі за адресою площа Григоренка, 3. Тож для Лема, як польського громадянина, набуття українською мовою статусу офіційної збігається зі знищенням його держави. А для Лема, як єврея, українська мова стала мовою насилля.

Попри весь свій "багаж" польсько-українсько-єврейських стосунків у міжвоєнній Польщі та болючий досвід війни, уже в 1990-х роках Лем належав до тих представників польського суспільства, які підтримували незалежність України. "Без вільної України не буде вільної Польщі" — доктрина Єжи Ґедройця (Jerzy Giedroyc), яка була близька й письменникові. Станіслав Лем підкреслював, що в інтересах Польщі — підтримувати суверенність України, при цьому додавав, що після свого львівського досвіду окупації йому важко озвучувати такі погляди. І напис українською як автограф для сучасного українського письменника — це шляхетний дружній жест для України інтелектуала світового рівня. 

Сьогодні, на тридцять першому році незалежності, статус української мови як державної, або навіть право на її існування, досі треба відстоювати. У нашій країні дотепер тривають дискусії навколо мовного законодавства та публічного вживання української. При цьому варто пам'ятати, що в певних ситуаціях мова-"жертва" дуже швидко може перетворюватись на інструмент тоталітарного режиму, окупації та насилля й асоціюватися зі зрадою і колабораціонізмом. Можливо, усвідомлення цього допоможе зрозуміти глибину польсько-українського протистояння та знайти спосіб, як працювати з цим зараз, у період чергового загострення конфлікту навколо історичної пам'яті між Польщею та Україною.

Про досвід Лема під час нацистської окупації, міліцію та погром ми поговоримо біля наступного об'єкта.

Бригідки, вулиця Городоцька, 20

Бригідками у Львові називають будівлю колишнього монастиря, що з кінця XVIII століття стала в'язницею. У міжвоєнний період ця тюрма була однією з найбільших у Польщі та мала жахливу репутацію. У її стінах перебувало багато ув'язнених за політичними мотивами, а у дворі Бригідок виконували смертні вироки. У вересні 1939 року, з початком радянської окупації, будівля й надалі використовувалась за призначенням, лише отримала нову назву — "Тюрьма № 4" . На початок німецько-радянської війни в Бригідках утримували 3688 осіб.

Наступного дня після нападу Німеччини на Радянський Союз керівник Львівського НКВС ухвалює рішення про вихід із міста. Через неможливість вивезення в'язнів углиб СРСР спочатку планували залишити їх замкненими в камерах, але потім радянське керівництво вирішує ліквідувати майже всіх, хто сидів за ґратами, за винятком невеликої групи "кримінальних", яким дозволили піти. До вечора 27 червня були проведені масові страти політичних в'язнів. Страчували в жахливий спосіб — пострілами в потилицю або кидаючи гранати до переповненої людьми камери. За оцінками істориків, протягом 24–27 червня у львівських тюрмах було вбито від двох до трьох з половиною тисяч осіб. У Бригідках, за версією історика Кая Струве (Kai Struve), — 981 людину. 28 червня останні енкавеесівці покидають Львів, а проти ночі на 29 червня в Бригідках спалахує пожежа.

30 червня 1941 року до Львова входять німецькі частини разом з двома українськими батальйонами. Одним із перших кроків нацистських окупантів було відкриття тюрем для демонстрації мешканцям злочинів радянської влади та ідентифікації жертв з допомогою родичів загиблих. Кількість замордованих та спосіб, у який вони загинули, — усе це спричинило шок у львів'ян. Нацистам вдалося скерувати весь спектр емоцій на "винуватців": усю провину за більшовицькі злочини німці поклали на євреїв, оскільки вони, за версією нацистської пропаганди, становили "більшість" серед комуністів. Результатом такої інформаційної кампанії, що наклалася на існуючі упередження та міжетнічну напругу довоєнного Львова, стали масові насильницькі дії супроти єврейського населення за активної участі української міліції та львів'ян, відомі як Погром 1941 року.

 Львівський погром  є одним з найкраще задокументованих серед інших акцій антиєврейського насильства в окупованій Україні. Жахливі світлини, що зображують побиття палицями та цькування львів'ян єврейського походження їхніми співмешканцями та міліцією, примус до прибирання вулиць на колінах, роздягання жінок, гонитва за жертвами та інші приниження, — усе це є візуальним свідоцтвом початку Голокосту у Львові. Попри всю емоційність учинків та візуальних доказів, це масове насильство не було стихійним явищем. Німці не допускали неконтрольованих акцій. Провокація погрому на початку нацистської окупації мала на меті передусім залякати представників єврейської громади, придушити будь-які спроби опору, за допомогою міліції та співмешканців виявити громадських діячів і лідерів думок єврейської спільноти, спонукати євреїв добровільно переселятися до гетто. Окрім того, для німців важливо було показати українським і польським сусідам, що відтепер євреї будуть поза будь-якими нормами права та моралі, а для решти світу створити переконливу медійну картинку містян як активних учасників насильства.

Попри велику кількість візуальних джерел, досить важко встановити кількість євреїв, убитих під час Погрому 1941 року у Львові. Цифри коливаються від сотні осіб до кількох тисяч. За підрахунками Кая Струве, у Львівському погромі загинуло до трьохсот людей, з них від 80 до 100 євреїв були розстріляні в Бригідках. Вочевидь, точних цифр, як і всіх імен загиблих, ми ніколи не дізнаємося. Ці перші акції антиєврейського насильства стали шоком передусім через демонстративну та публічну агресію щодо мирних жителів єврейського походження, і не лише з боку окупаційної влади.

Активними учасниками, переслідувачами чи просто спостерігачами були мешканці Львова. Сусіди, з якими віталися, час від часу сварилися, зустрічалися щодня на вулицях, ділили спільний міський простір. І це, мабуть, найболючіше питання, яке поки що не дочекалось усебічного обговорення поза професійним колом істориків, напевно, і є однією з причин немеморіалізації Погрому в публічному просторі міста. Майже в усіх спогадах, які написані євреями, що дивом пережили Голокост у Львові, згадуються сусіди та українська міліція. Згадуються деколи з сумом та болем, а частіше — з гнівом та осудом. 

Час від часу в мемуарах чи інших джерелах виринає фраза, що стосується поведінки мешканців Львова часів Другої світової, — "українці були найгіршими…". Дуже болючі і, з погляду українців, несправедливі звинувачення. Довго роздумуючи над цією фразою, я зрозуміла одне — ні за мотивами, ні за діями, ні за кількістю жертв, ні за масштабами злочинів, ні за будь-чим іншим, скоєним щодо євреїв чи поляків українці, чи у вужчому розумінні — українська міліція, не зрівняються з нацистами чи енкавеесівцями. Але нацистська чи радянська влади, що розпочали Другу світову, для львів'ян були зайшлими, тими, що напали ззовні і яких бачили вперше. А українці були сусідами, яких подекуди вважали "нижчими", "неосвіченими", "ненадійними", але своїми. І це співмешкання було додатковим емоційним навантаженням у разі їхньої участі чи й просто спостереження за тим, що коїлось у Львові під час війни. І ці емоції вилились у пам'ять про українців як "найгірших". А знизити градус, напевно, зможуть достойна меморіалізація та вшанування з боку вже сьогоднішніх мешканців міста, які в жодному разі не відповідальні за вчинки деяких українців часів двох окупацій, але відповідальні за сьогоднішній простір та пам'ять.

Під час погрому єврейських чоловіків та жінок виловлювали на вулицях. Згодом шукали по квартирах, підвалах та сховках. Тих чоловіків, кому "пощастило" уникнути публічного приниження на вулиці, заганяли до тюрем. У в'язниці під наглядом німців вони мали витягати з підвалів та складати на подвір'ї тіла для ідентифікації. 

Серед схоплених, побитих та приведених силою до Бригідок молодих людей опинився й Станіслав Лем. Він був одним із тих, кого заставляли спускатися до камер із горами напіврозкладених трупів, де через сморід неможливо було дихати, та витягати їх назовні. При цьому євреїв сильно били та залякували. У Бригідках Лем міг бачити серед замордованих тіло Леона Вайнштока (Leon Wajnsztok), колеги Генрика Гешелеса з газети "Хвиля". Можливо, там йому довелося працювати пліч-о-пліч з Куртом Левіним (Kurt Lewin), а може, він навіть був свідком розстрілу його батька — рабина Єзекіїля Левіна (Jecheskiel Lewin). 

Більшість тих, кого спершу змусили "прибирати", німці розстріляли в процесі або відразу опісля. З уламків фраз, натяків, аналізу творів Лема літературознавцями та фрагментарної інформації від сина Томаша та дружини Барбари Лемів стало відомо, що письменник дивом урятувався від розстрілів на подвір'ї Бригідок. Його спас несподіваний приїзд німецької знімальної групи, тому страту скасували. Близько десятої вечора тим, кого не розстріляли, вдалося вийти з в'язниці. З Бригідок Станіслав Лем повернувся додому, ще на Браєровську, 4, та майже тиждень нікуди не виходив. Можливо, чекав на виготовлення фальшивих документів. Томаш Лем у своїй книзі про батька у зв'язку з подіями літа 1941 року згадує передусім, що "сморід, яким просякнув увесь його одяг, був таким жахливим, що все довелося спалити…". 

Як саме Станіслав Лем пережив Бригідки, ми можемо тільки здогадуватись. У деяких своїх творах, які натякали на події липня 1941 року у Львові, письменник вустами героїв промовляв, що про такий досвід найважче зізнатися найближчим, набагато легше — комусь ледве знайомому. Зрештою, як розповісти про те, що довелося пережити і як вдалося уникнути розстрілу, батькам, у яких ти єдиний син і які навіть до війни переживали, якщо Станіслав увечері запізнювався додому.

На початку липня 1941 року в Погромі загинув Генрик Гешелес. Трьома тижнями пізніше, під час наступних акцій, був убитий молодший брат матері Лема — вуйко Ґецель. Між двома погромами місто паралізувала звістка про розстріл львівської професури на Вулецьких пагорбах. Уже в перший місяць німецької окупації загинули багато відомих та близьких письменникові осіб.

Станіслав Лем не належав до когорти львів'ян, які залишили спогади про війну. Проте, про Голокост він усе написав. Історію гетто, погромів та масового винищення людей варто шукати у його художніх творах. І саме про його твори, досвід та впізнаваний львівський простір ми поговоримо біля передостаннього нашого об'єкта.

Єврейський шпиталь — вулиця Раппопорта, 8

Будівлю єврейського шпиталю добре було видно з балкона квартири, в якій жили Леми до осені 1941 року. Шпиталь був і залишається домінантною будівлею сучасних вулиць Раппопорта та Леонтовича, його "мавританський" купол видно звідусіль. Зведення будівлі завершили у 1901-му за проєктом Казимира Мокловського (Kazimierz Mokłowski) на кошти Мауриція Лазаруса (Maurycy Lazarus). До початку війни це був чи не найкраще обладнаний шпиталь Львова. Він також був одним з місць праці Самуеля Лема, батька письменника. Саме в цьому закладі він працював головним лікарем-отоларингологом. Зараз у колишньому єврейському шпиталі розташувалося пологове відділення 3-ї міської клінічної лікарні.

 Територія за шпиталем  до 1939 року була старим єврейським цвинтарем, закритим для поховань у 1855-му. Про це сьогодні нагадують хіба уламки старих мацев, які звозять волонтери, чи таблиці з іменами видатних осіб єврейської громади. Під час німецької окупації це місце було визначеною  територією гетто  в перших його кордонах. Станом на сьогодні територія  за шпиталем не впорядкована. Більшу частину колишнього старого кладовища займає Краківський ринок, а події Другої світової, зокрема кордони гетто, належним чином не відзначені. Сподіваюсь, поки що.

Через львівське гетто, утворене в листопаді 1941-го та остаточно знищене в червні 1943 року, пройшло понад 100 тисяч євреїв. Серед жертв Голокосту були майже всі далекі та близькі родичі Станіслава Лема. Упродовж кільканадцяти місяців нацистської окупації Лем утратив майже всіх. Це не були якісь далекі родичі, це були близькі люди, до яких ходили в гості. Дядьки, які фінансували чудернацькі проєкти малого Станіслава, якщо його ідеї виходили поза межі родинного бюджету. Тети, які пригощали чимось смачненьким за прочитання віршиків. 

Під час липневого Погрому 1941 року загинули Ґецель та Марек Волнери, лікарі, брати матері письменника, у квартирі одного з них Леми жили на початку радянської окупації. Самуель Лем бачив, як забирали на вірну смерть його брата, Фридерика Лема, з вулиці Бернштайна ( сьогоднішня Шолома-Алейхема ), до якого родина Лемів змушена була перебратися зі свого дому восени 1941 року. Один із потягів вивіз до газових камер Белжця кохану тету Берту. Уже після війни, під час Кельцького погрому, загинув Северин Кагане (Seweryn Kahane), племінник "дядька Фріца".  В есеї "Моя львівська бібліотека" Лем написав, що з його родини мало хто вижив, крім батька з матір'ю, двох кузенів та однієї далекої кревної. Одним із його вцілілих кузенів був Маріян Гемар.

Про те, як і де переховувались Самуель та Сабіна Леми, ми знаємо мало. З уривчастих відповідей журналістам, а також завдяки пошукам біографів та дослідників літературної спадщини письменника вдалося встановити деякі фрагменти. Відомо, що зі свого дому на Браєровській Леми перебралися на вулицю Бернштайна . Далі родина розділилася. Батьки переховувались спочатку на Знесінні, а потім за іншими адресами. Станіслав Лем за фальшивими документами працював у "Роштоферфасунґ" — німецькій фірмі, робітники якої збирали по місту металобрухт. Це "працевлаштування", за яке заплатив Самуель Лем, вважалося найбільш безпечним, оскільки фірма працювала на німецьку промисловість і робітники-євреї носили спеціальні нашивки на одязі, що рятували їх від арештів. Проте, коли почались акції на території гетто та масові вивезення до Белжця, Лем змушений був ховатися та часто змінювати сховок до 1944 року. Об'єднатися родина змогла лише після звільнення Львова від нацистів Червоною армією.

До Кракова Лем прибуває, маючи за плечима досвід Погрому 1941-го, пам'ять про гетто без муру, оскільки більш надійною "стіною" були сусіди,  навички виживання під час двох окупацій та біль від утрати близьких і рідного міста. Він продовжує медичні студії, але наступного року завершує навчання, свідомо не склавши останніх іспитів. У результаті він робить складний вибір між медициною та літературою на користь останньої. 

Саме художня література дала Лемові можливість розповісти про свій окупаційний досвід тоді, коли не дуже можна було, і тому, хто має подібні спогади, а отже, зможе впізнати та порівняти описані події з простором і часом. Можливо, письменництво було його способом дати собі раду з жахливими спогадами про війну, через які, за словами дружини письменника, він не міг спати. І попри відсутність у його творчому доробку мемуарів чи щоденникових записів, про Голокост у Львові він усе розповів у своїх книжках.

Насправді першим львівським твором Лема була трилогія "Невтрачений час". Її дозволили видати лише після змін, які автор зробив на вимогу цензури, у часи "відлиги". Після кількох перевидань, у 1965 році Лем забороняє додруковувати та перекладати дві з трьох частин роману, окрім "Шпиталю Преображення" та двох оповідань. Забороняє саме тоді, коли ставить крапку у своєму найбільш відомому та цитованому львівському романі "Високий замок".

За словами Аґнєшки Гаєвської, його книга "Шпиталь Преображення" — це історія про львівське гетто. І люди, які мали подібний до Лемового досвід у Львові, саме так її й прочитували. Звичайно, читати треба поміж рядками, не придираючись до хронології та топографії, де Лем свідомо заплутував сліди. 

Головним героєм "Шпиталю Преображення" є молодий лікар Стефан Тшинецький. Під час війни він починає працю в психіатричному шпиталі "з мавританськими вежами", у якому львів'яни легко можуть упізнати архітектуру єврейської лічниці, а за змістом — лікарню на Кульпаркові. Головним викликом для Стефана Тшинецького, який дуже схожий на автора твору, є не тільки підтримка людей у їхній недузі, але й пошук виходу для порятунку своїх підопічних від остаточного знищення їх нацистами. 

Головною ідеєю цього твору є те, як легко люди можуть виокремити групу інших людей, позбавивши їх суб'єктності, сховавши за стінами, та винести їм смертельний вирок. Також важливо відзначити, що пацієнтами описаної Лемом психлікарні були люди на межі життя та смерті — як через власний недуг, так і через присуд інших. Питання, що червоною ниткою проходить через увесь твір: де починається і де закінчується людина? Його можна поставити і щодо пацієнтів психлікарень, які через фізичний та психічний стан ставали першими жертвами нацистів, і щодо євреїв, яких нацистська влада виносить поза межі будь-якої моралі, відмовляючи в праві називатися людьми.

Для Лема не менш важливою темою у цьому творі була поведінка лікарів. Він показав цілий спектр виборів у ситуації загрози для пацієнтів: рятувати чи рятуватися самому, відійти або бути з пацієнтом до кінця, що важливіше — пацієнт як людина чи його пухлина, яка може доповнити лікарську колекцію цікавих медичних випадків. Зрештою, як лікарю за таких умов самому бути притомним, не деградувати і залишитися людиною. Можливо, саме досвід Лема, здобутий упродовж війни, допоміг йому вже в Кракові зробити остаточний вибір, на який свого часу не зважився його батько, — відмовитися від медицини на користь літератури. І саме література мала стати тим інструментом, який допоможе розповісти про цей досвід так, щоб ніколи більше.

Під час цьогорічного обговорення літературної творчості Лема, зокрема не перекладених українською частин трилогії "Невтрачений час", які письменник заборонив перевидавати будь-якою мовою, пролунало питання, як отримати дозвіл на переклад усіх частин. Головним аргументом на користь отримання такого дозволу було те, що "Невтрачений час" є справді важливим текстом для Львова. Ці твори могли б наблизити сучасних мешканців міста до теми Голокосту, і хто ж, як не всесвітньовідомий львівський письменник, міг би в цьому посприяти.

Якби розв'язання питання з дозволом на переклад залежало від мене, моєю відповіддю на сьогоднішній день було б "ні". Але не категоричне, а з надією на "так", якщо будуть виконані певні умови. Справді, є закон нерозказаних історій у просторі: якщо ці історії не розповісти, вони можуть повторитись. Але є й ще одна закономірність. Історії можуть бути розказані тільки в тому просторі, який готовий їх почути, прийняти та належним чином вшанувати. Тому мені здається, що весь "Невтрачений час", повна біографія Лема, інші його тексти без "пробілів" зможуть повернутися до Львова тоді, коли їм буде куди "лягти", — на впорядкований простір колишнього єврейського цвинтаря, на зазначені кордони гетто та до міста, де вшанування жертв Голокосту стане невід'ємною частиною колективної пам'яті всіх мешканців.

Цей простір, який чекає на повернення своєї історії, знаходився в кількох хвилинах пішки від Лемового дому, і його дім  буде останньою нашою зупинкою в цій прогулянці.

Вулиця Лепкого, 4

Ми мешкали на вулиці Браєрівській, під четвертим номером, на другому поверсі…

Вулиця Браєровська для Львова була відносно "молодою". Прокладена у 1885 році, вона з'єднала різні дільниці міста. Зайти на неї можна було з боку Єзуїтського саду, що розкинувся біля будівлі Галицького сейму і презентував зелену частину львівського елегантного середмістя. З другого боку вулиці розташовувалась інша частина Львова — бідніша, трохи промислова та з переважно єврейським населенням. Кам'яниця, у якій проживала родина Лемів, була ще "молодшою" за вулицю. Сецесійну будівлю з трьома поверхами, кам'яними та кухонними сходами, більшими і меншими балконами та з масивною сталевою брамою завершили у 1911-му, за десять років до народження письменника.

Родина займала шість кімнат на третьому поверсі. За спогадами Лема, біля кухні знаходилась прохідна кімната з ванною, далі через коридор можна було зайти до їдальні, спальні батьків та кабінету доктора Самуеля Лема. Окремі двері вели до почекальні для пацієнтів та батьківської ординаторської. У сьогоднішній будівлі на вулиці Лепкого, 4, замість однієї тієї квартири є дві, але вид з балкона майже не змінився з лемівських часів.

Кам'яниця була власністю родини Лемів. У цій будівлі Герш Лем провів свої останні літа і помер у віці 79 років — за кілька місяців до народження онука. 12 вересня 1921-го в квартирі на третьому поверсі прийшов на цей світ майбутній письменник, філософ та мислитель Станіслав Лем. Тут він проведе двадцять років свого львівського життя.

Родинний дім Станіслава Лема — це дім з достатком. Професійний та суспільний статус його батька Самуеля дозволяв родині провадити типово міщанський стиль життя, що передбачав певні правила, ритуали та вигоди. До правил належали окреслені години прийому пацієнтів і праці в шпиталі, щоденні закупи на ринку, визначені години сніданків, обідів та вечерь, школа та репетитори для єдиного сина, утримання кухарки, прачки та інших помічниць. Це був рівень, на який треба було багато працювати, але приємною частиною якого було активне товариське життя, гості та бридж, відвідування театру, кіно, ресторанів і кав'ярень, гостини у численної родини.

Перші тріщини в родинній "фортеці" з'являються з початком Другої світової війни. Під час вересневої оборони Львова у 1939 році польське військо розташувалося в будівлях навколо вулиці Городоцької. Однією з тих кам'яниць, на балконах яких солдати розмістили карабіни, був дім Лемів. Саме тоді сімейство тимчасово покидає свою квартиру та перебирається до рідні на вулицю Сикстуську ( сучасну Дорошенка ). Повернувшись додому, Леми отримали нового непроханого співмешканця. Енкаведист -поет, як назвав його Станіслав, зайняв найкращу кімнату в домі і покинув квартиру лише після нападу Німеччини на СРСР. Під час радянської окупації члени родини вже не були господарями, але ще мали власну оселю.

Остаточно свій дім на Браєровській, 4, Леми втрачають восени 1941 року, коли як євреї змушені були переселитися до  гетто . Більше до своєї квартири родина письменника не повернулась, оскільки в 1944-му там уже мешкали інші люди.

Потягом до Кракова Леми везли кілька книжок із домашньої бібліотеки, інструменти Самуеля та багато спогадів про свій дім . Зводячи власний будинок у Клінах, передмісті Кракова, багато років по тому, Станіслав Лем передусім намагався відтворити стиль життя свого львівського дому . Дому, де був свій ритм, що визначався трапезами та (не)запланованими візитами родини, друзів і приятелів. Він зібрав свою власну бібліотеку, кількість та назви книг у якій нагадували батьківську книгозбірню. А головне, він одружився з жінкою, з якою йому вдалося створити сталу та міцну родину, що так нагадувала його дім.

Наприкінці 1960-х років Станіслав Лем з дружиною відвідали Перемишль. Після цієї поїздки письменник у листі до одного зі своїх приятелів написав, що в його серці знову відкрилася львівська рана, оскільки перемишльська бруківка і тамтешній замок дуже нагадали йому Львів. Ще пізніше друзям він зізнався, що планував відвідати Львів під час чергової поїздки до Радянського Союзу, але після візиту до Перемишля відмовився від цієї ідеї. Найімовірніше, Лем дуже боявся емоцій та хвилювання, які могли порушити його і так важкий психічний стан. Можливо, він вирішив зберегти своє місто і той львівський дім , які залишилися в його пам'яті та серці, і не випробовувати себе новою дійсністю та враженнями від післявоєнного Львова.

А кам'яниця у Львові збереглася. Вперше, після довгого періоду тиші, публічну увагу до неї як місця народження Лема привернула книга "Високий замок". Українською цей роман уперше вийшов у 2002 році, і спеціально для цього видання журналісти зробили світлини помешкань, де колись жили Леми. 

Вдруге про кам'яницю активно заговорили після виходу роману Вікторії Амеліної "Дім для Дома". Сюжет цієї книги розгортається у квартирі Лема, але вже з родиною, яка оселилася тут у радянський період. І на сьогоднішній день це одна з небагатьох художніх книжок у сучасній українській літературі, події якої відбуваються у Львові і яка торкається теми конфлікту пам'ятей, "права" на місто; вона про свої / чужі квартири, про українців, які були по різні боки "барикад", та про відсутність серйозних публічних розмов навколо цих питань.

Утретє кам'яниця стала "героїнею" саме в Рік Лема, коли нарешті встановили таблицю в пам'ять про письменника. Насправді, починаючи готувати цю прогулянку, я сподівалася закінчити її на позитивній ноті. Майже вдалося. Але відразу після урочистого відкриття таблиці навколо написів, мов та (не)правильної транслітерації у назвах міст розгорнулася чергова дискусія щодо того, "чий" Лем і хто на нього має право.

Звичайно, всі офіційні дискусії та інтернет-баталії навколо таблиці — це не про Лема, це про польсько-українську "війну пам'ятей". Сподіваюсь, що подальші розмови про письменника таки вийдуть за межі питань його походження, ідентичності та приналежності. А нові біографії Лема та переклади його творів допоможуть нам, сучасним мешканцям Львова, шукати відповіді на нові питання у наших стосунках із простором і часом.

А поки що з усіх інтернет-коментарів, дотичних до теми таблиці на Лемовій кам'яниці, один найбільше припав мені до душі. Автора, на жаль, не пам'ятаю, і, можливо, цитата буде неточною: "А що зробив би Лем у цій ситуації? А він, найімовірніше, написав би фейлетон". Вірю, що написав би. І на цьому я ставлю крапку.