Театр "на узвишші"

Будинок на вулиці Стефаника, 10 звів забудовник Мойсей Обергард у 1889–1890 роках разом з трьома сусідніми: №№8, 12 і 14. Тоді це були звичайні неоренесансні житлові кам'яниці. З 1891 року вони належали Станіславу й Ружі Горшовським, які започаткували тут крамницю музичних інструментів, а їхній найстарший син Мєчислав (1892–1993) став піаністом світової слави. Усе почалося з невеликого "складу фортепіан" у подвір'ї будинку. У 1910 році його надбудували і розширили у велику концертну й театральну залу, де до Другої світової війни виступали театри й кабаре, проводили події польські, українські та єврейські товариства. У радянський період на цій основі був розбудований Будинок культури "Будівельник". Сьогодні (2024) зали використовуються Львівським університетом та танцювальними колективами.

У 1889 році на розі вулиць Коперника, Словацького і Оссолінських завершувалося будівництво  великого поштового будинку  за проєктом з ц. к. Міністерства внутрішніх справ. Міська влада Львова, очевидно, отримала таким чином поштовх впорядкувати вулицю Оссолінських (сучасну Стефаника). Межі деяких ділянок тоді скоригували, щоб проїзна частина стала рівномірної ширини, тут влаштували замощені хідники та озеленення, яких раніше тут не було. Змінили тоді й нумерацію будинків — початок і кінець вулиці помінялися місцями. Ділянку під конскрипційним №292 ¼, розташовану дещо на узвишші "під садом спадкоємців покійного Домбчанського", і на якій стояла стара садиба, придбав львівський забудовник Мойсей Обергард. Преса коментувала його намір збудувати тут кілька кам'яниць як такий, що спричиниться до "прикрашання нашого міста" (Gazeta Narodowa, 1889, Nr. 63: 2).

Мойсей Майр Обергард (Mojżesz Mair Oberhard, нар. 1842), який здійснив це будівництво, був на той час успішним підприємцем — виробником будівельних матеріалів. Йому належала фабрика вапна у Городку, а разом з Германом Кносефом (Hermann Knosef) він провадив цегельню у Кульпаркові, тоді ще селі під Львовом. У 1896 році він заснував підприємство у Глинній Наварії, що містило гіпсовий кар'єр, фабрику гіпсу, виробництво кахлів і глиняних начинь, було обладнане паровим млином. У 1890-х роках його вироби були відзначені на  Виставці будівельного промислу  та З агальній крайовій виставці  у Львові. У газетному повідомленні з приводу судового засідання через вчинок його домашньої служниці, сім'я Обергардів охарактеризована як "дуже заможні люди", які "живуть з капіталів" (Gazeta Narodowa, 1897, Nr. 162: 2).

Окрім виробництва будматеріалів, і як вже згадано вище, Мойсей Обергард був забудовником. Він купував ділянки у Львові, найчастіше на Галицькому передмісті, зводив будинки і продавав їх по введенню в експлуатацію. У цьому йому також допомагала дружина Ружа. Відомо про низку випадків, коли Обергард співпрацював з архітектором-будівничим Анджеєм Ґоломбом (Andrzej Gołąb), за чиїми проєктами у Львові того часу забудовували на раз цілі вулиці. Найімовірніше, останній був й автором будинків на вулиці Оссолінських (тепер Стефаника). Їхні креслення в архівній справі цього будинку не збереглись (ДАЛО 2/2/4444).

За ініціативою Обергарда на вулиці Оссолінських з'явилися чотири будинки — №№8-14. По факту будинки є чотириповерховими, однак їх називали "триповерховими" (dom dwupiętrowy) у час будівництва, вважаючи перший поверх за "сутерини", другий поверх — за "партер". Ці будинки аналогічні, з симетричними п'ятиосьовими головними фасадами, а ззовні відрізняються між собою лише в ліпних деталях.

Почате 1889 року будівництво завершили восени 1890-го. В процесі будівництва затвердженого проєкту не дотримувалися. Обергард повідомив міську владу про значні зміни у плануванні і ширині фасадів post factum, а магістратська комісія 31 жовтня 1890 року лише затвердила ці зміни (ДАЛО 2/2/4444: 2). Обергардові дали дозвіл на експлуатацію будинку з відтермінуванням на місяць з приводу того, що "сутерини ще не зовсім висохли". 1890-го року новозведені будинки отримали нові конскрипційні номери. №14 зберіг старий номер 292 ¼, а №№12, 10, 8а отримали нові — 1118, 1119 та 1120 ¼ відповідно.

Невдовзі три з чотирьох будинків (№№ 8-12) придбав підприємець Станіслав Горшовський (Stanisław Horszowski). 26 вересня 1891 року Крайовий суд офіційно записав його власником цієї нерухомості (ДАЛО 2/2/4444: 7).

Новий власник Станіслав Горшовський (1864–1937) походив з єврейської родини, проте став римо-католиком. Він був власником ще кількох кам'яниць у Львові й заробляв орендою, водночас захоплювався музикою. 1890 року він одружився з піаністкою Яніною Ружею Ваґнер (Janina Róża Wagner). Яніна навчалася у Львові в музичній школі Кароля Мікули, який у свою чергу був учнем Фридерика Шопена, проте про її концертну кар'єру невідомо. У літературі її часто згадують лише як безіменну матір і першу вчительку гри на фортепіано її сина Мєчислава. Можливо, причиною є соціальні очікування стосовно одружених жінок поширені в той час, згідно з якими вони мали повністю присвячувати себе сім'ї і вихованню дітей. Однак майже одразу після купівлі будинків в Обергарда, Горшовські заснували крамницю з продажу фортепіано та різних клавішних музичних інструментів. Одне з приміщень на першому поверсі будинку №10 вже у 1891 році переробляли на крамницю (ДАЛО 2/2/4444:8). Яніна була партнеркою Станіслава у цій справі попри те, що в назві фірми фігурувало ім'я лише чоловіка. У них невдовзі народилося четверо дітей (Vogel, 2014).

Яніна Горшовська писала рецензії на музичні події Львова, була діячкою товариств, зокрема "Читальні для жінок" (Czytelnia dla kobiet). Від 1897 року працювала у газеті "Wiadomości artystyczne", в якій писали й про музику; прикметно, що перша редакція цієї газети до осені 1898 року містилася на Оссолінських, 8 — будинку, в якому Горшовські мешкали.

Крамниця "Stanisław Horszowski" відкрилася 1892 року (згідно з повідомленнями у пресі), тоді як дослідник Беньямін Фоґель наводить дату 1891 (Vogel, 2014). У ній можна було придбати різноманітні клавішні музичні інструменти вироблені австрійськими, німецькими, швайцарськими фірмами. Кількома роками пізніше крамницю перемістили на  вулицю Кароля Людвіка, 3  (сучасний проспект Свободи). Вочевидь йшлося про більше приміщення. 1897 року Горшовський замовив проєкт "складу фортепіано" в архітектора Міхала Ковальчука (Michał Kowalczuk). Останній розробив проєкт одноповерхової будівлі, що мала розміститися у подвір'ї на вулиці Оссолінських і прилягти до офіцин будинків №8 і №10 (ДАЛО 2/2/4444: 122). На проєкті видно значний перепад рельєфу між ділянками самих кам'яниць і цієї прибудови. Вона розмістилася у рівні з другим поверхом кам'яниць — це пов'язано з тим, що перед зведенням будинків у 1889–1890 роках, багато землі викопали, щоб вирівняти ділянки. Сам склад був по суті одним приміщенням злегка трапецієвидної форми, вхід до нього був влаштований з подвір'я будинку №8, через прибудовану сходову клітку. У доповнення до складу, архітектор запланував також підпірні стіни. У ході будівництва, Міхал Ковальчук додав до цієї будівлі ще невисоке горище (ДАЛО 2/2/4444: 123). Подальші роботи, що включали укріплення схилу поза складом та його розбудову, виконував будівничий Міхал Макович (ДАЛО 2/2/4444: 124-125).

Про Станіслава і Яніну відомо більше, ніж про багатьох пересічних містян оскільки їхній найстарший син Мєчислав Горшовський (1892-1993) з дуже юного віку став знаменитим піаністом. Народжений ймовірно в будинку на Стефаника, 8, він з трирічного віку навчався гри на фортепіано зі своєю матір'ю. Після дебюту в восьмирічному віці у Варшаві, його вважали вундеркіндом. Мєчислав розпочав навчання у Відні в польсько-австрійського піаніста Теодора Лешетицького (Teodor Leszetycki), його регулярно запрошували виступати з концертами у різних містах Європи. Вже до Першої світової війни Мєчислав "Мєцьо" Горшовський у Львові бував лише зрідка. Після стрімкого злету в дитячому віці, його кар'єра продовжувалася також блискуче. У 1940 році він переїхав до США, де й прожив решту свого довгого життя, за ним і сьогодні зберігається слава піаніста з найтривалішою у світі концертною діяльністю. Після його смерті дружина Біце Горшовські Коста (також піаністка) видала книгу, що містить листування Мєчислава з матір'ю з початку ХХ століття, а також спогади, які, слід очікувати, містять інформацію про родину, Львів та помешкання тут (Miecio. The Remembrances of Mieczysław Horszowski, 2002).

Після смерті Яніни Горшовський одружився вдруге (1908) і його нова дружина на ім'я Станіслава також стала партнеркою по бізнесу, принаймні тимчасово. У 1909 році він вступив у спілку з Міхалом Шкєльським (Michał Szkielski), майстром із конструювання та ремонту інструментів, який походив з Києва. Офіційно змінену фірму зареєстрували під подвійною назвою "Stanisław Horszowski i Michał Szkielski" у 1912 році. Відтоді фірма займалася не лише торгівлею, а й виробництвом та ремонтом фортепіано. У 1923 році Горшовський взагалі продав свою частку Шкєльському, проте фірма незмінно діяла на вулиці Стефаника аж до 1939 року хоча Шкєльський мешкав за іншою адресою. Горшовський у цей час проводив багато часу за кордоном, зокрема у Франції. Можливо, це пов'язано з його сином від другого шлюбу Еуґеніушем (також відомим як Eugène Horeux), який став почесним польським консулом у Ніцці. За відсутності у Львові Станіслава, нерухомістю на вулиці Стефаника та інших адресах (зокрема на сучасній Глібова, 8) займалися спеціально призначені адміністратори. Серед них були Владислав Вуйціцький, лікар др. Максиміліан Бет, Роман Дзерович. Станіслав помер у 1937 році, похований у Франції в Гольф-Жюан (Vogel, 2014).

Вже з 1892 року у львівських газетах можна знайти численні повідомлення, що приміщення у цьому будинку орендували не лише для помешкань. Наприклад, кілька років тут діяла агенція архигерцогині Гізелі, що допомагала убогим дівчатам вийти заміж і зібрати придане. Близько 1894 року тут працювало Товариство забезпечення військових. У 1901-1904 роках тут діяла школа співів Ади Домбровської. 1906 році тут тимчасово розмістився офіс антиалкогольного товариства "Eleuteria". Того ж року тут запрацював відділ польського Товариства народної школи (TSL) — Коло імені Костюшка. Час-від-часу тут проводили свої засідання і зустрічі й інші товариства, наприклад Академічне товариство "Związek", тут читали різні науково-популярні, просвітницькі лекції та проводили бали, вечори та інше.

У 1908 році, можливо внаслідок чиєїсь скарги, львівський магістрат звернувся до Станіслава і Ружі Горшовських з вимогою замінити згнилі дерев'яні накриття клоачного збірника від туалетів-виходків. За якийсь час комісаріат дільниці №1, який мав слідкувати за виконанням, повідомив, що власники нічого не зробили і що нерухомість на Оссолінських перебуває в неабиякому занедбанні, що аж потребує фахових технічних обстежень. У квітні 1909 року — що свідчить, що нічого не було зроблено — на Горшовського поскаржився лікар др. Дверніцький, який прийшов на виклик когось із хворих мешканців будинку №10, і був прикро враженим тим, що подвір'я було завалене сміттям та тим, що тут не було справного каналу, щоб зливати нечистоти (ДАЛО 2/2/4444:21).

Однак це скоро мало змінитися, адже Станіслав Горшовський взявся збудувати концертну залу і радикально змінити простір цього будинку і його подвір'я.

Наприкінці серпня 1910 року у львівській газеті "Słowo Polskie" з'явилося повідомлення про цю нову залу, що мала відкритися в жовтні того ж року (Бірюльов, 2010, 291). Мистецьке ґроно "Hades" (Аїд), складене з поетів, малярів, музикантів та скульпторів, під керівництвом Корнеля Макушинського (Kornel Makuszyński), мало відкрити тут кабаре. Згідно з цим повідомленням, залу будувала знана львівська фірма "Сосновський і Захарієвич" (Sosnowski i Zachariewicz), її оздобленням займався художник Фелікс Виґживальський (Feliks Wygrzywalski), а вартість усіх робіт мала скласти близько 50 тисяч австрійських крон (Słowo Polskie, 1910, Nr. 404: 6).

Архівна справа будинку зберегла деякі статичні розрахунки конструкцій перекриття зали, що виконали "Сосновський і Захарієвич" (ДАЛО 2/2/4444: 10-17). У ній згадані балки та арковий дах. У каталозі своїх реалізованих проєктів, що фірма опублікувала у 1913 році, перерахований залізобетонний дах, а також балкони для "Концертної зали Горшовського" (Sosnowski i Zachariewicz, 1913). Однак за цими фрагментарними даними неможливо докладно встановити як саме виглядав простір.

Схоже, що кабаре "Аїд" так і не запрацювало в цій залі, натомість двома роками пізніше тут відкрився танцювальний салон "Tabarin". Як писала "Gazeta Wieczorna" у 1912 році, на яку покликається Юрій Бірюльов, "заля пана Горшовського на вулиці Оссолінських, 10 прибудована красиво, а її вистрій вийшов з-під рук досконалих митців-декораторів: панів Виґживальського, Курчинського і Балька. Малярська частина — робота пана Виґживальського — витримана в червоному тоні, дуже ефектному завдяки надзвичайно багатому освітленню. Малярство пана Виґживальського забезпечує знамените тло ясно-бронзовим скульптурам пана Курчинського". Автор повідомлення зауважив, що зала не мала окремої сцени — танці відбувалися посередині залу, довкола розміщувалися столики (Gazeta Wieczorna, 1912, Nr. 978, s. 5).

Однак і цей стан не тривав довго. Вже навесні 1913 року, після ще однієї перебудови, тут відкрився Малий театр (Teatr mały), названий так, вочевидь, на противагу  Великому міському театру . Керував ним режисер й актор з Кракова Чеслав Кшижановський (Czesław Krzyżanowski).

Так повідомляла про майбутнє відкриття цього театру преса:

"…Через дві великі брами, що викладені чорним мармуром, вхід веде до вестибюлю і сходової клітки, по проходженню якої відвідувачі потраплять до театральної зали через багато позолочене і залите морем світел фойє з дзеркальними стінами і гіпсовими декораціями на театральні мотиви. Сама зала, робота пензлів панів Виґживальського і Балька, прикрашена скульптурами Курчинського, витримана у пурпурово-золото-чорних тонах. Сцена велика, окремо збудована згідно з вказівками режисера Кшижановського за проєктом архітектора Брохвіч-Левинського, пориває своїм вирішенням з дотеперішнім шаблоном, з точки зору інсценізації буде справжнім і важливим кроком вперед у реформаторському напрямку. Залу освітлює жирандоль, що складається з чотирьох "павуків", з чиїх розпростертих лапок блищатимуть електричні світла. Особливі ефекти декорації зали призначені для кінцівок вистав, для дітей, з якими прощатимуться палаючі маки і хризантеми, розташовані обіч гігантських дзеркал. Зала розрахована на 300 осіб, які сидітимуть у кріслах на партері, а також у 8 ложах, розташованих трохи вище на балконі. Особливістю всього будинку є досконало облаштоване центральне опалення згідно з найсучаснішою системою, яка починається від сходової клітки даватиме рівномірно однакову температуру у всіх приміщеннях. З огляду на пишність і різні зручності, ця зала буде однією з найкрасивіших у Львові і буде справді ідеальною для театру. Також слід згадати, що до неї прилягає сад, де постане літня сцена, а на рівні третього поверху розміститься тераса, прогулянкове місце для відвідувачів"

У львівських газетах можна зустріти низку рецензій на вистави, що відбувалися тут (напр. Kurjer Lwowski, 1913, Nr. 179, s. 3). У залі відбувалися також різні концерти та забави. Вже на початку наступного року газети згадують її як залу "колишнього Малого театру". Подекуди його неформально називали театром "на узвишші" (na wyżynach), маючи на увазі розташування будівлі на схилі Калічої гори.

Під час Першої світової війни, ймовірно, зала Горшовського більшу частину часу не використовувалася і невдовзі її технічний стан став незадовільним. Влітку 1918 року тут виступав театр "Rozmaitości", наприкінці року — відкрився Театр водевілів. Як зауважила історикиня театру Маріоля Шидловська, "Відсутність електрики та обігріву й невпинні обстріли не відлякували публіку, що охоче відвідувала театр, на підмостках якого виступали майстри оперети з Міського театру і довоєнних кабаре, а також молоді актори-початківці. У складених виставах були, як правило, дві комедії й одна оперетка або водевіль, траплялися також й сольні виступи" (Шидловска, 2004). 

Проблеми з обігрівом та електрикою відображають також і збережені документи в архівній справі будинку на Стефаника, 10, що стосуються міжвоєнного періоду (ДАЛО 2/2/4444). Кожен новий колектив чи організація, що бралися працювати у цій залі, неодмінно з нею стикалися, а міська влада змушувала їх проводити ремонти та адаптації. Зокрема у 1932 році тут почала працювати група безробітних львівських артистів під керівництвом Станіслава Ґолембйовського і Казімєжа Беронського, які відкрили тут театр "Wesoła buda" (ДАЛО 2/2/4444: 89-93). Замість центрального опалення, що працювало до війни, єврейське товариство "Гітахдут" (Hitachdut), яке також користувалося залою, використовувало калорифери, які міська влада вимагала усунути через приписи щодо пожежної безпеки (ДАЛО 2/2/4444: 96-108).

У 1921 році у залі почав працювати Літературно-мистецький театр "Вулик" (UL). Як зауважує Маріоля Шидловська, цей театр-кабаре був заснований до Першої світової війни та діяв тоді на вулиці Коперника. У той час він користувався неабиякою популярністю; а після перевідкриття у 1921 на вулиці Оссолінських, йому не вдалося вийти на аналогічний рівень. Тим не менше тут проводилися чисельні і часті вистави, а розклад регулярно публікувала преса. Про нього також згадують як місце, де виступали відомі актори та митці (Шидловска, 2004). Хоча у 1923 році театр припинив діяльність, протягом майже всього міжвоєнного періоду залу асоціювали саме з ним — у пресі часто зустрічається найменування "зала колишнього Уля" тощо.

У 1923 році залу використовувало українське товариство "Воля", яке, зокрема, проводило театральні вистави (Діло, 1923, Nr. 110: 4). У 1926 році в будинку містилася редакція газети "Культура" (Діло, 1926, Nr. 237: 4). Є згадка, що у 1929 році УСПД та УСРП святкували в залі першотравневе віче (Діло, 1929, Nr. 99: 8). У 1931 році в залі працював Український театр І. Тобілевича (Діло, 1931, Nr. 13: 6). Вищезгаданий театр "Wesoła buda", попри старання його керівників та вкладені ресурси у відновлення зали, судячи з оглядів у пресі, не виправдав покладених на нього очікувань і закрився невдовзі після відкриття. У 1930-х роках також траплялися згадки наприклад про вистави тут театральної секції українського товариства "Відродження" (Діло, 1934, Nr. 36: 5); про те, що ядром театральної трупи мають стати артисти з "Богеми" (Діло, 1934, Nr. 282: 6); що тут має розпочати діяльність театр "Цвіркун" (Українські вісти, 1937, Nr. 250: 3); і що Товариство українських дозорців "Воля" проведе тут вечір в честь Тараса Шевченка (Діло, 1938, Nr. 67: 13) та інше. Напередодні Другої світової війни тут відкрили театр "Krzywa latarnia" (Кривий ліхтар) під керівництвом Болеслава Жеґоти (Krzyk, 1939, Nr. 145: 2-3). Його інавгураційний вечір називався "Po schodkach" (По східцях) — чергове обігрування розташування театру на узвишші.

Залу використовували навіть як юдейський молитовний дім. Зокрема, у 1937 році в газеті "Chwila" була опублікована подяка надканторові Якубу Кагане від "усіх, хто молиться у залі 'Уль' на вул. Оссолінських, 10" (Chwila, 1937, Nr. 6642a: 15).

Що відбулося з будинком у період Другої світової війни і в перші повоєнні роки, реконструювати складно. Під час нацистської окупації міста в будинку зокрема виробляли фото для посвідок, а також тут діяла крамниця, металева галантерея Володимира Рубеля (Львівські вісті, 1942, Nr. 231: 5).

З 1950-х років тут замість театру почав діяти клуб дозвілля від тресту "Львівгаз" обкому комунальних працівників. Після реконструкції з розбудовою на початку 1960-х тут відкрився Будинок культури "Будівельник" (Плахотнюк, 2017, 144), а вхід на територію закладу був влаштований через ділянку на вулиці Стефаника, 16а. Сьогодні (2024) у приміщенні давнього театру міститься кафедра режисури та хореографії  ЛНУ.

Будинок на вулиці Стефаника, 10 розташований в кінці вулиці, у проміжку між перехрестями з вулицями Скорика та Дудаєва. У цій частині вулиця вузька, брукована, без озеленення, з неширокими хідниками, здебільшого замощеними плитками міжвоєнного періоду. Парцелі парної сторони вулиці Стефаника розташовані біля підніжжя Калічої Гори, схил якої укріплений підпірними стінками.

Фасад виконаний у стилістиці неоренесансу, поширеній в архітектурі Львова останньої третини ХІХ століття. Триповерховий, п'ятиосьовий, він вписується у стилістичний ансамбль цього фрагмента вулиці. Певний контраст становить п'ятиповерховий ар-дековий фасад навпроти будівлі дирекції Ходорівського цукрового заводу (вул. Дудаєва, 19) та вхід до колишнього клубу "Будівельник" у стилі радянського модернізму. Щоправда, останній розташований зі значним відступом від червоної лінії забудови, очевидно, для пом'якшення стилістичного контрасту.

Вхід до театру оформлений у вигляді модерного двоаркового порталу, що яскраво вирізняється від оздоблення кам'яниці в стилі історизму. Нагорі арки візуально поєднані декоративним елементом, що, можливо, стилізує величезну іонічну капітель. Візуальним акцентом порталу є модерно вирішені архівольти арок, в які  інстальовано систему освітлення. Це є стилізацією традиційних рустів та замкового каменю, виконаних у модерній техніці з застосуванням мідного каркасу та заповнення з білого матового скла. Двері ковані, тафльовані, на дві третини скляні.

Вестибюль оздоблений масками Зиґмунта Курчинського, що утворюють своєрідний фриз з виразними ледь усміхненими масками (вочевидь комедії). Наріжники стовпів, карнизи в вестибюлі теж оздоблені експресивною ліпниною, зокрема плетеними колонами, стилізованими іонічними та лотосовидними капітелями та хвилями. Балки стелі вкриті круглими медальонами подібно до кесонів. Монохромні плитки підлоги повторюють тему кіл з восьмипелюстковими розетами в центрі, а в бордюрі з меандром відгукується хвилястий карниз. Поліхромія, властива творчості Зиґмунта Курчинського, мабуть, ховається під численними шарами тиньку.

До зали провадить шістнадцять сходинок, нижня частина стін обабіч яких обличкована мармуром. 

Вхід до театральної зали розташований прямо, ліворуч та праворуч — театральні каси, далі вихід до подвір'я та дерев'яна сходова клітка, характер якої вказує на значно раніший від оформлення вестибюлю стиль будинку.

Входи до помешкань на другому-четвертому поверхах оформлені дерев'яною лиштвою та оздоблені гіпсовими необароковими супрапортами з великими мушлями по центру та бічними волютами, що підтримують сегментний сандрик. Двері до помешкань дерев’яні, тафльовані. Сходовий майданчик першого поверху вкритий терацо, на верхніх поверхах — щитові паркети, де чергуються зірки та ромби.

Зала зберегла свої габарити та головні конструктивні та архітектурні елементи, зокрема портал сцени, балкон і монументальні кронштейни під ним. Над порталом сцени збережено арку, яка демонструє абриси первісного склепіння. Тепер стеля піднята та зашита гіпсокартоном. Балкон має плавні вишукані абриси кути та коване огородження з лаконічним геометричним орнаментом.

В часі побудови клубу "Будівельник" відбулася реконструкція зали. Знищений живописний та скульптурний декор, зникли пишні світильники та умеблювання, з'явилася нова ліпнина в дусі радянського ампіру. Тим не менш, можемо припустити, що первісне оздоблення збереглося під шарами тиньку. Це припущення базується на прикладі зали  театру імені Леся Курбаса,  де зондажі виявили, що високохудожня ліпнина Францішека Бєрната залишилася схованою під грубим шаром тиньку в часі пристосування приміщення під будинок піонерів.

Хоча за спогадами мешканців давнім входом до театру через кам'яницю на Стефаника, 10 користувалися ще наприкінці ХХ століття, сьогодні (2024) вхід до зали функціонує лише через Стефаника, 16. Цей вхід влаштований під монументальним хвилястим дашком у дусі радянського модернізму. Вхід є своєрідними пропілеями для широкого Г-подібного сходового маршу, що, долаючи стрімкий рельєф, провадить до будівлі клубу. Сходовий марш обрамлений бетонним бордюром, у якому облаштовані клумби. Вище від сходів олаштовано ще одну терасу, яка підтримується підпірною стінкою. Очевидно, тут і розташовувалася літня сцена театру.

Мистецьку цінність становлять два панно радянського періоду розташовані обабіч цього сходового маршу одразу при вході з вулиці. Панно "Будівельник" та "Тарас Шевченко" виконані у змішаній техніці, де використано прийоми монументального живопису, мозаїки та модифікованого сграфіто (або різьблення по тиньку). Важливо, що на панно "Будівельник" тлом для сучасного будівництва є історичний Львів із Оперним театром, ратушею, Латинською катедрою, вежею Корнякта та Успенською церквою. 

Будівля клубу споруджена на висоті другого поверху кам'яниць, відповідно подвір'я будинків 12 і 14 на вулиці Стефаника заглиблені в пагорб, який підтримується підпірними стінками.

На жаль, лаконічна стильна модерністична архітектура клубу спотворена сучасними добудовами, додані невластиві архітектурні форми, недоречні конструктивні та декоративні елементи. Від первісного образу будівлі лишилося травертинове обличкування та профільовані рифлені залізобетонні балки просторого вестибюлю. 

Ліворуч від вестибюлю розташована двомаршева сходова клітка, що провадить до верхнього поверху будівлі на вулиці Стефаника, 10. На нижніх поверхах ці сходи є залізобетонними з кованим огородженням, виконаним чи реконструйованим в радянський період. На верхній поверх провадять дерев'яні сходи з точеними балясинами. Підлога вестибюлю та сходових майданчиків оздоблена геометричними візерунками бежевого та чорного кольорів мармуру.

Казімєж Беронський (Kazimierz Beroński, 1891–1968) — актор, керівник театру

Фелікс Виґживальський (Feliks Wygrzywalski, 1875–1944) — митець, маляр, декоратор, який розписував залу

Мєчислав "Мецьо" Горшовський (Mieczysław "Miecio" Horszowski, 1892–1993) — всесвітньовідомий піаніст народжений у Львові

Станіслав Горшовський (Stanisław Horszowski, 1864–1937) — львівський підприємець

Станіслава Горшовська (Stanisława Horszowska, †1959) — друга дружина Станіслава Горшовського та його бізнес-партнерка

Яніна Ружа Горшовська з Ваґнерів (Janina Róża Horszowska, z Wagnerów, 1866-1908) — піаністка, публіцистка, перша дружина Станіслава Горшовського та його бізнес-партнерка

Станіслав Ґолембйовський (Stanisław Gołębiowski) — актор, керівник театру у 1930-х

Анджей Ґоломб (Andrzej Gołąb, 1837–1903) — львівський архітектор і будівничий, ймовірний автор проєкту будинків на сучасній вулиці Стефаника, 8-12

Др. Дверніцький (Dwernicki) — лікар, очільник одного з санітарних округів у Львові на початку ХХ століття

Болеслав Жеґота (Bołesław Żegota) — керівник театру у 1930-х роках

Альфред Захарієвич (Alfred Zachariewicz, 1871–1937) — львівський інженер та архітектор

Якуб Кагане (Jakub Kahane) — львівський равин

Міхал Ковальчук (Michał Kowalczuk, 1855–1938) — архітектор, доцент Львівської політехніки, історик архітектури

Герман Кносеф (Hermann Knosef) — львівський підприємець кінця ХІХ – початку ХХ століття, бізнес-партнер Мойсея Обергарда

Зиґмунт Курчинський (Zygmunt Kurczyński, 1883–1954) — львівський митець, скульптор

Чеслав Кшижановський (Czesław Krzyżanowski, 1880–1944) — актор, режисер, керівник театру

Теодор Лешетицький (Theodor Leschetizky, 1830–1915) — піаніст, викладач і композитор, який працював здебільшого у Відні

Міхал Макович (Michał Makowicz, 1862–1920) — львівський будівничий

Корнель Макушинський (Kornel Makuszyński, 1884–1953) — письменник, театральний критик

Мойсей Майр Обергард (Mojżesz Mair Oberhard, 1842–?) — львівський підприємець, виробник будівельних матеріалів і забудовник

Юзеф Сосновський (Józef Sosnowski, 1865–1940) — львівський інженер

Міхал Шкєльський (Michał Szkielski, 1871–1961) — майстер з виробництва фортепіано

1. Державний архів Львівської області (ДАЛО) 2/2/4444.
2. Brigid Mary Lucey, Frank Salomon, Brian Potter, Ara Guzelimian, "From the Archives: Mieczysław Horszowski",  Marlboro Music .
3.  Miecio: The Remembrances of Mieczysław Horszowski , ed. Bice Horszowski (Atlanta: Dynamic, 2002).
4. Joanna Pacan-Świetlicka, "Z dziejów Filharmonii Lwowskiej. Część 2",  Kurjer Galicyjski , 2023.
5. Beniamin Vogel, "Z fortepianem w herbie - saga rodu Szkielskich", Polski Rocznik Muzykologiczny, T. XII (2014): 179-196.
6. J. Sosnowski i A. Zachariewicz (Kraków: Anczyc i Spółka, 1913).
7. Юрій Бірюльов, Захаревичі. Творці столичного Львова (Львів: Центр Європи, 2010).
8. Маріоля Шидловска, "Кабаретовий Львів",  Журнал Ї , Т. 36 (2004).
9. Олександр Плахотнюк, "Театральний заклад на вулиці Оссолінських (місто Львів)", Young Scientist, Nr. 1 (41), (2017): 143-146.
10. "Kronika. Wesoła buda", Chwila, 1932, Nr. 4606.
11. "Odczyt B. Lockera we Lwowie", Chwila, 1932, Nr. 4660.
12. "Podziękowanie", Chwila, 1937, Nr. 6642a.
13. "Kronika. Inne imprezy. Wieczór twórczości hebrajskiej", Chwila, 1938, Nr. 6902.
14. "Kronika. Nowy skład fortepianów", Gazeta Lwowska, 1892, Nr. 44.
15. "Kronika. Do upiększenia naszego miasta", Gazeta Narodowa, 1889, Nr. 68.
16. "Kronika. Z izby sądowej", Gazeta Narodowa, 1897, Nr. 162.
17. "Kronika. Salon taneczny Tabarin", Gazeta Wieczorna, 1912, Nr. 978.
18. "Nagrody na wystawie przemysłu budowlanego", Kurjer Lwowski, 1892, Nr. 265.
19. "Przewodnik adresowy Lwowa", Kurjer Lwowski, 1893, Nr. 181.
20. Kurjer Lwowski, 1894, Nr. 21.
21. "Nagrody na wystawie lwowskiej", Kurjer Lwowski, 1894, Nr. 282.
22. "Wykaz sprzedanych realności we Lwowie", Kurjer Lwowski, 1896, Nr. 293.
23. "Lwowska rada miejska", Kurjer Lwowski, 1897, Nr. 322.
24. "Drobne ogłoszenia", Kurjer Lwowski, 1901, Nr. 259.
25. "Kronika. Wiec akademicki", Kurjer Lwowski, 1906, Nr. 172.
26. "Kalendarz i przewodnik", Kurjer Lwowski, 1907, Nr. 103.
27. "Kalendarz i przewodnik", Kurjer Lwowski, 1907, Nr. 573.
28. "Kronika. Mieczysław Horszowski", Kurjer Lwowski, 1909, Nr. 95.
29. "Z teatrzyku Wesola buda", Kurjer Lwowski, 1932, Nr. 41.
30. Krzyk, 1939, Nr. 145.
31. Dr. Heine, "Feuilleton. Londoner Plaudereien", Prager Tagblatt, 1902, Nr. 155.
32. Przegląd Prawa i Administracyi, 1897, Z. 3.
33. Przegląd Prawa i Administracyi, 1904, Z. 5.
34. "Kronika. Hades", Słowo Polskie, 1910, Nr. 404.
35. "Theater, Musik und Literatur", Sport & Salon, 1902, Nr. 46.
36. "Kronika. Sala Teatru Małego", Wiek Nowy, 1913, Nr. 3491.
37. Zbiór Ogłoszeń Firmowych Trybunałów Handlowych: stały dodatek do Przeglądu Prawa i Administracji, 1908, Nr. 10.
38. Zbiór Ogłoszeń Firmowych Trybunałów Handlowych: stały dodatek do Przeglądu Prawa i Administracji, 1913, Nr. 1.
39. "Загальні збори Союза учительських спілок", Діло, 1923, Nr. 82.
40. "Союз діячів українського театрального мистецтва у Львові", Діло, 1923, Nr. 110.
41. Діло, 1926, Nr. 237.
42. "Оголошення", Діло, 1928, Nr. 140.
43. "Хроніка", Діло, 1929, Nr. 99.
44. "Театри", Діло, 1931, Nr. 13.
45. "Хроніка. Новий театральний гурт у Львові", Діло, 1934, Nr. 36.
46. "Хроніка. Постійна українська драматична сценка у Львові", Діло, 1934, Nr. 282.
47. "Хроніка. Шевченківські концерти у Львові", Діло, 1938, Nr. 67.
48. "Оголошення", Львівські вісті, 1942, Nr. 231.
49. "Львівський Український Театр Цвіркун", Українські вісти, 1937, Nr. 250.