Мойше Шімель
Маврицій (Мойше) Шімель — поет, прозаїк, публіцист, перекладач; один з найвидатніших представників польсько-єврейської літератури міжвоєнного періоду, писав також мовою їдиш. Народився 18 грудня 1903 року у Львові, його дідусем був Зеев, кравець з Топорова, матір'ю — Хана, яка мала магазинчик у Львові; про батька відомо лишень, що покинув родину. Біографія, яку Шімель записав у своїх віршах, виразно розпадається на дві частини — безпечне життя при матері, яка оберігала святість домашнього вогнища, і час, коли це щастя дитинства було відібране і треба було відразу стати дорослим — жити в десакралізованому світі, позбавленому визначеної ієрархії цінностей. Дитинство і молодість Шімель провів у Львові, на вулиці Львєй (Левовій, тепер Князя Лева). Вдома розмовляли на їдиші. Закінчив Єврейську гуманітарну гімназію у Львові (вулиця Зигмунтовська, 17, тепер Гоголя), пізніше вивчав польську мову і літературу у Львівському і Варшавському університетах. Його дебют відбувся 1925 року на шпальтах "Chwilki", додатку до часопису "Chwila". Невдовзі почав друкуватися в самій "Chwili" — польськомовній єврейській газеті національно-сіоністичного скерування, редакція якої знаходилася на вулиці Підвальній, 3. У 1929 році навколо цього часопису зосередилася львівська поетична група, яка очолила польсько-єврейський напрямок. У той час Шімель виступав на поетичних вечорах, що відбувалися в залах Технологічного інституту на вулиці Бурлярда (тепер Нижанківського), інколи — в театрі Розмаїтості. З 1930 року перебував у Варшаві, де співпрацював з часописами "Nasz Przegląd", "Opinia" (пізніше під назвою "Nasza Opinia"). На сторінках останньої побачили світ два найбільш важливі цикли статей Шімеля. Поет представив в них свої погляди на сутність єврейської ідентичності в контексті критики сіоністських концепцій. Рішуче протистояв сіоністському запереченню спадковості і значення діаспори. Для нього діаспора — це подекуди привілей: одному народу дає багато вітчизн, багато мов, утім, загрожена переслідуваннями. Він глибоко вірив в ідею вибраності євреїв, але відкидав єврейський політичний націоналізм, вважаючи його таким, що не відповідає місії, яку євреї мають виконати перед іншими народами. Для нього єврейство полягає в:
"Запереченні кордонів, у любові до повноти світу і людей без різниці їх походження і мови (...). Тому що єврейство — у найглибшому вираженні його сутності — це безапеляційне заперечення всіх атрибутів світського, матеріального націоналізму".
Тому розуміння сіонізму як суто прагнення створення єврейської держави вважав неглибоким і недостатнім. У другій половині 1930-х років поет активізує свою діяльність на ниві літератури і преси мовою їдиш. Можна це розуміти як ідеологічний вибір, який був відповіддю на політичну ситуацію в Польщі і у світі. Тоді ж радикально поглиблюється його песимізм, а навіть катастрофізм. Виходять прижиттєві збірки поезії польською мовою: Powrót do domu (Повернення до дому, 1931), Skrzypce przedmieścia (Скрипка передмістя, 1932), Wieczór liryczny (Ліричний вечір, 1935), а також мовою їдиш Mir iz umetik (Мені смутно, 1936, тираж додруковано в 1937 році). В момент вибуху Другої світової війни Шімель перебував у Варшаві. Вирішив повернутися до рідного Львова. В роки радянської окупації друкував свої вірші в "Sovietishe literatur" (Радянська література, 1940), в них відчувався спротив совєтизації та соцреалістичним вимогам до літератури. Після зайняття Львова німцями поет працював службовцем в Юденраті. Загинув у Янівському концтаборі у 1942 р.
Наведена цитата походить з унікального тексту Шімеля Mayne libe gasn (Дорогі мені вулиці). Це написані мовою їдиш в грудні 1938 р. спомини поета з "Far der shul" (перед синагогою) — в околицях синагоги Темпль (Площа Рибна, тепер Старий Ринок, 14), де він виріс. Стосуються вони передусім вулиці Левової, на якій Шімель мешкав у будинку під номером 16; її він вважає своєю вітчизною у найстислішому значенні цього слова. Починає від того, про що знав з оповідей: до Першої світової війни в шинку на цій вулиці маленький струнний оркестр грав вальси Штрауса, які приходили слухати австрійські вояки, попиваючи пиво і горілку. Під час війни вулиця спорожніла, а коли після її закінчення з'явилися нові мешканці, сюди переселилася з центральної частини міста також і родина Шімелів. Поет описує цю вуличку як напівпровінційну:
"Вулиця Левова була для мене тоді маленьким штетлем у кожній дрібниці. Одноповерхові будиночки, на кривих дахах зеленів мох. Вікна, що виходили на подвір'я, були низько, одразу над землею. Пахло гноєм, сіном, пригорілим молоком і цвітом липи з монастирського саду, який від нашого подвір’я відділяв кам'яний мур".
Вранці перед кожним будиночком стояли, випускаючи пару, поржавілі самовари, в яких готувалася кава. Головною їжею, яку споживали мешканці вулиці Левової, була картопля, яку вони готували на всі можливі способи (як у старій єврейській пісеньці "Зунтік — бульбес, / Монтік — бульбес…"). На початку вулиці ріс великий каштан, що кидав тінь на синагогу. В першому будинку мешкав християнський швець, який мав трьох вродливих дочок, вони зазвичай цілими днями сиділи на порозі і вигрівалися на сонці. В глибині вулиці жив відомий в околиці катеринник зі своїми папугами. Звуки катеринки і папляння папуг розносилися вулицею вечорами. В маленькому будиночку катеринника тіснилися також жебраки, що вдавали калік, та інші бідолахи. Поруч жив швець Мазур з меланхолійною дружиною, яка на "кращих" вулицях купувала старе взуття, а чоловік його трошки підновлював і продавав єврейській бідноті. Навпроти Шімелів мешкав носій з татуюванням на тілі. Чарівна людина, до нього в сутерени у вечори шабату сходилися сусіди, було там дуже весело. Улітку носій влаштовував пікніки на Кайзервальді при патефоні з величезною червоною трубою. У віршах Шімель згадує, що на цій вулиці мешкав також альфонс і його "неслухняні" повії. Узимку вуличка, присипана снігом, була переважно відрізана від міста, вечорами у світлі гасової лампи всі сиділи при пічці і грілися.
До вулиці Левової та її околиць Шімель часто повертався у своїй творчості, вулиця стала символом міфологізованого дитинства: безпечного часу, проведеного з мамою, героїнею багатьох його віршів, яка поєднує в собі реальні риси простої, запрацьованої жінки з образом глибоко духовної жриці домашнього вогнища. У вірші "Вечір на моїй вулиці" знаходимо такий образ:
Примружуються очі невиспаної матері,
Пахне чаєм, рибою і калачем;
Пошарпані стіни хитаються у свічках,
Можна вийти увечері під зорі на прогулянку.
Кульгавий кравець закриває вже вікна —
В шинку Валькера плаче гармонія,
Глухий катеринник здрімнув на порозі —
Тихо на ринку і немає нікого.
О, Боже кривих вуличок, покинутих возів,
Поламаних дишел, смітників і гною —
Боже мурів, зіпрілих і мокрих від плісняви,
Дай нам весняний спокій і шум лісу уві сні. (...)
Свої спомини про вулицю Левову Шімель закінчує так:
"Я не знаю, чи в шинку Валькера на розі грає ще та автоматична музична шафа і чи мешкає ще там носій з татуйованим торсом і швець Мазур зі своєю смутною жінкою, і катеринник з папугами. (...) Одне напевно не змінилося: там все ще їдять картоплю, тому що Машіях бен Довід на своєму білому коні ще не приїхав, щоб визволити народ Ізраїля, що страждає, гноблення збільшується, а страждання зростають, зростають..."
Вісім місяців потому, після написання Шімелем цих слів, вибухла Друга світова війна, яка незворотно змінила вулицю Левову і її оточення.
- Maurycy Szymel, Krajobraz duszy żydowskiej w liryce polskiej (artykuł dyskusyjny), "Opinia" 1935, nr 14, 10.
- Mosze Szymel, Majne libe gasn [Drogie mi ulice], "Krajoznawstwo. Wiadomości Ż.T.K.", grudzień 1938, 4 (30), 5.
- Maurycy Szymel, Wieczór na mojej ulicy, w: Twarzą ku nocy. Twórczość literacka Maurycego Szymla, red. Maria Antosik-Piela, Eugenia Prokop-Janiec, (Kraków 2015), 128
- Mosze Szymel, Majne libe...op.cit., s. 7.