Давид Кагане

Давид Кагане народився у 1903 році в містечку Гримайлів на Тернопільщині, де його батько володів невеликою цегельнею. Отримав початкову освіту в рідному містечку, впродовж 1917-1923 років навчався у гімназії у Тернополі. Паралельно заробляв приватними уроками. З 1923 року вчився у рабинських семінаріях у Вроцлаві (Бреслау) та Берліні. Закінчив Віденський університет, захистивши докторську дисертацію "Юдаїзм та євреї у польській літературі XVIII-XIX ст."

Із 1929 року замешкав у Львові, де викладав релігію у польських державних та єврейських приватних школах. У 1930 році був обраний рабином прогресистської синагоги "Асей Тов" (нині вул. Банківська). Попри це Давид цікавився також єврейською історією, відвідував семінар Маєра Балабана, співпрацював також з Мойсеєм Шором, Рафаїлом Маклером, Емануїлом Рінгельблюмом. Він очолив Науковий інститут вивчення ТаНаХу. З 1936 року займав також посаду помічника рабина для вояків-євреїв Львівського гарнізону. У 1937 році одружився з Нехамою Енглер. За два роки у них народилась донька, яку назвали Руф.

Після вересневої кампанії 1939 року та приєднання західної України до Радянського Союзу Давид Кагане викладав польську мову й літературу в польськомовній школі у Львові, проте вже у травні 1940 року був звідти звільнений.

Початок нацистської окупації ознаменував для нього часи нових випробувань. Спершу він став співробітником релігійного відділу Львівського юденрату, що розташувався в будинку №12 на вулиці Бернштейна (сучасна вул. Шолом-Алейхема, 12). Коли було утворене гетто, Кагане змушений був переселитись на Знесіння, а в лютому 1942 року — на вулицю Замарстинівську. 14 серпня 1942 року Давид зустрівся із митрополитом Андреєм Шептицьким. Той погодився допомогти врятуватися його дружині та доньці і врешті дотримав цієї обіцянки. Сам Давид, аби вижити, змушений був записатись до єврейської служби порядку.

"Навіть у жахливому сні мені не могло привидітися, що я стану поліцаєм",

— зізнавався він пізніше. Щоправда протривало це всього кілька днів. Пізніше він влаштувався на шкіряну фабрику на вулиці Грудецькій, що підпорядковувалась німецькій фірмі LePeGa, а 17 листопада 1942 року був затриманий і запроторений до табору примусових робіт "Янівську". Звідти Давиду вдалося втекти лише 23 травня 1943 року. Від цього часу він переховувався в греко-католицьких монастирях та навіть митрополичій бібліотеці, видаючи себе якийсь час навіть за отця Матеуша.

Після того як до Львова вступила Червона армія він упродовж кількох місяців працював у рабинаті при синагозі "Якоб Гланцер Шул" (нині вул. Вугільна, 3), офіційно на посаді старшого бібліотекаря єврейської бібліотеки. У лютому 1945 року разом з родиною виїхав до Варшави, де у 1947-1950 роках був головою Ради рабинів Польщі, головою об’єднаних єврейських громад, а з 1948 року — також головним рабином Війська польського у чині полковника. У лютому 1951 року сім'я Кагане виїхала до Ізраїлю. Там Давид займав посаду головного рабина військово-повітряних сил.

Автор спогадів "Щоденник Львівського гетто" (перше івритомовне видання 1978 року) та "Після потопу" — про спроби відродження єврейського життя у Польщі в 1945-1949 роках (видання 1981 року). У 2003 році з'явилось україномовне видання "Щоденника Львівського гетто"

Помер 24 вересня 1997 року.

**

"Митрополит чекав мене, незважаючи на пізню годину, привітав з великою теплотою… Я розповів йому про табір, про жорстокість і звірства, про вбивства... про ті дні, коли заподіяли смерть шести чи семи тисячам євреїв, і про майбутню ліквідацію гетто. Коли я змальовував йому гетто й табір, те, в яких страшних умовах жили євреї, то бачив, як по його обличчю котилися сльози".

Центральною постаттю в описі свого порятунку Давид Кагане робить митрополита Андрея Шептицького, і не без підстав. Щонайменше 150 євреїв були врятовані під час Голокосту за його безпосередньої участі в греко-католицьких монастирях та сиротинцях.

Ті, хто як і Кагане, залишили свої спогади про зустрічі з Шептицьким у той час, як-от Курт Левін чи Лілі Польман-Штерн, описували його приблизно однаково — як того, хто справді переймався їхніми долями і діяв цілком безкорисливо. Відомо майже півтора десятки документів, у тому числі публічних пастирських послань, в яких Шептицький висловлювався негативно щодо Голокосту і застерігав місцеве неєврейське населення від співучасті в антиєврейських переслідуваннях. Зрештою цитовані спогади Кагане — теж результат впливу Шептицького. Він почав писати їх саме за порадою останнього, переховуючись в митрополичій бібліотеці.

Унікальним був не так сам факт того, що Шептицький рятував євреїв, а що задля цього ним було створено цілу мережу, через яку євреї отримували змогу знайти надійні сховки чи, приміром, отримати фіктивні документи на "арійські" імена. Чим більше людей знає таємницю, тим більша і ймовірність того, що хтось із них її зрадить. Проте, за підрахунками Філіпа Фрідмана, ще одного львів'янина та першого історика Голокосту в Україні, про переховування євреїв знали близько 550 ченців та черниць і жоден з них не виявився донощиком. У спогадах Кагане знаходимо більше десятка імен. Та навіть він не міг знати про всіх, завдяки кому разом з іншими євреями зміг врятуватись. Власне це незнання було однією із запорук їхнього порятунку.

Лише зусилля деяких із цих рятівників були визнані офіційно і вони отримали звання Праведників народів світу. Попри ініціативу Кагане, досі цього звання не удостоїли Андрея Шептицького. Але серед визнаних Праведників народів світу — Климентій Шептицький, молодший брат митрополита. Саме під його опіку потрапив Кагане майже одразу після втечі у травні 1943 року. У щирості його намірів він не сумнівався:

"Я бачив, що він глибоко розуміє невимовну трагедію мою і мого народу і щиро нам співчуває, сприймаючи наші муки як свої власні".

У червні 1947 року Климентія заарештували співробітники НКВС і через чотири роки той помер в ув'язненні у горезвісному Владімірському централі в Москві.

Климентій — не єдиний Праведник народів світу, якого довели до смерті в радянських застінках. Приблизно в той же час і в тій же Москві, тільки в не менш горезвісній Луб'янці, подібна доля спіткала шведського дипломата Рауля Валленберга. У 1963 році він отримав звання Праведника народів світу за організацію порятунку кількох тисяч євреїв в окупованій Угорщині. Невідомо чи радянські слідчі цікавились у Валленберга цією стороною його діяльності. Очевидно, що їх основною метою було вибити зізнання і довести якнайбільше фактів "злочинної" діяльності. Те ж саме стосувалося і справи Климентія Шептицького. Допитували його передусім про зв'язки з українськими націоналістами та Заходом. Проте на допиті від 14 жовтня 1947 року радянський слідчий раптом запитав про Кагане. Климентій відповів, що вони знайомі:

"Після окупації м. Львів німцями, за моїм розпорядженням, Кагане переховувався в монастирі греко-католицького чернечого ордену студитів по вул. Петра Скарги, де виконував обов'язки бібліотекаря. Коли м. Львів було визволене від німецьких окупантів частинами Радянської Армії, Кагане виїхав до Польщі, нібито на вимогу єврейського населення".

Натомість слідчий почав звинувачувати його в тому, що Кагане у 1945 році приїжджав до Львова з Польщі і мав таємну зустріч з Шептицьким. Останній, мовляв, намагався через Кахане нав'язати контакт з ченцем-студитом Михайлом Стеком та Куртом Левіним, іншим врятованим за його участі львівським євреєм, які тоді проживали в Польщі. Їх він нібито хотів використати для налагодження зв'язку з Ватиканом. Шептицький запевняв, що про жодну зустріч з Кагане не пам'ятає, хоча така й могла відбутись. Натомість свідчив про те, що листи від Стека та Левіна йому передавав польський офіцер Моргуліс, теж, найвірогідніше, єврей, і, дізнавшись про їх складне матеріальне становище, він навіть передав їм певну суму грошей через того ж Моргуліса.

Достеменно встановити чи бачились або хоча б підтримували зв'язок Климентій та Давид у повоєнний час неможливо. У радянській дійсності такі контакти між рятівником та врятованим могли розцінюватись як злочин, тому ще довгий час після завершення Другої світової війни тема порятунку євреїв в окупованій Україні залишалась табуйованою. За давністю часу багато імен рятівників уже ніколи не будуть встановленими.