Нове життя для Порохової вежі

Наприкінці ХІХ століття Порохова вежа мала усі шанси бути знесеною: будівля давно втратила свою оборонну функцію та сприймалася як острівець занедбання і руїни посеред репрезентативного бульвару Губернаторських валів. Здавалося, що споруда з XVI століття до нового життя ніяк не надається. Завдяки багаторічним зусиллям кількох людей, насамперед директора Міського архіву Александра Чоловського, її дослідили і переосмислили, а архітектори накреслили проекти її адаптації під потреби архіву. Втілити ці плани не вдалося, однак сприйняття будівлі назавжди змінилося.

Порохова вежа є важливим місцем на мапі сучасного Львова (2022), будинком обласного відділу Спілки архітекторів України, місцем різноманітних культурних подій. Сьогодні її усталено називають "вежею", хоча дослідники наголошують на терміні "башта".

Її найдавніша історія з XVI століття, а також роль в системі львівських фортифікацій є докладно дослідженими (див. Бевз, 2020), тоді як її нереалізована адаптація під Міський архів у кінці ХІХ – початку ХХ століття згадується зазвичай лише побіжно. Цей епізод історії Вежі, що тривав трохи більше десятиліття, показує те, як формувалося уявлення про цю будівлю як пам’ятку, яку роль у цьому відігравали професійні середовища істориків і пам’яткоохоронців які представляли виключно польську Історичну школу у Львові і, відповідно, як їхні цінності та ідеологічні міркування продиктували запропоновані архітектурні рішення. Він також ілюструє проблематичне становище самих пам’яткоохоронців, які без достатньої підтримки міської влади залишалися безсилими втілити свої ідеї.

Після того, як Львів став частиною Габсбурзької імперії у 1772 році, розпочався процес ліквідації міських фортифікацій. Невдовзі від давніх оборонних споруд залишилися тільки фрагменти. Серед них — і Порохова вежа. У польськомовних джерелах ХІХ століття зустрічаються назви: baszta prochowa чи saletrzana. Протягом століття вона належала Австрійській (Австро-Угорській) армії, яка використовувала будівлю спершу за аналогічним призначенням, а пізніше — як склад військових уніформ.

Чи не перша згадка будівлі у контексті того, що вона є цінною історичною пам’яткою, з’явилася у 1890 році. Влітку цього року, у Львові відбувся Другий з’їзд польських істориків, а днем пізніше — Третій з’їзд галицьких консерваторів пам’яток. Саме на останньому, консерватор пам’яток Львова, Владислав Лозинський озвучив ідею, що за нестачею у місті музейних просторів, Вежу можна було б використати з такою метою — використати її для розміщення збірок археологічних експонатів. Але для цього необхідно було спершу викупити будівлю у власність міста. Музеєм будівля не стала, але цю ідею невдовзі підхопив Александр Чоловський. Тоді ще докторант  Францисканського університету , він був присутнім на обох подіях — на історичному з’їзді він представив свою доповідь (під керівництвом Ісидора Шараневича), а на консерваторському — вів протокол засідання як секретар нещодавно заснованого Кола консерваторів пам'яток старовини Східної Галичини.

Одна з виголошених доповідей на з’їзді істориків у 1890 році стосувалася необхідності реорганізації Міського архіву. Архів діяв тоді у двох невеликих кімнатах  ратуші . Протягом століття з його збірками працювали історики, такі як Денис Зубрицький, Іван Вагилевич, Вільгельм Расп та інші. Попри те, що протягом габсбурзького періоду керівництво міста докладалося до опіки над архівом, наприкінці ХІХ століття це вже сприймалося як недостатнє. Змінився сам підхід до вивчення історії, адже її почали розглядати як предмет наукових студій: отже ключову роль набували джерела, їх критичний аналіз, перевірка фактів, натомість відкидалися традиційні (зокрема усні) розповіді, що возвеличували героїв та події минулого. А в такому випадку належно облаштовані архіви та зручний доступ до них дослідників ставали справою першої необхідності.

Саме в такому ключі працював польський історик Ксаверій Ліске, який після навчання у Берліні (зокрема у професора Леопольда фон Ранке) переїхав до Львова у 1868 році та невдовзі заснував у  Францисканському університеті  школу польської історії. Окрім суто викладацької роботи, він став співзасновником польського Історичного товариства. Саме з цього середовища вийшли Александр Семкович, автор доповіді про необхідність реорганізації львівського архіву — який у той час працював директором бібліотеки Університету, а також Александр Чоловський, який у 1891 році очолив Міський архів.

Архіву з його величезними колекціями стародруків та манускриптів з одного боку, були необхідні каталогізація та публікації — щоб полегшити розуміння дослідників, що тут є, і з чим можна працювати, а з другого — нові, просторіші, та сучасно обладнані приміщення, вогнестійкі та вентильовані. Хоча Семкович не пропонував способів вирішення піднятого ним питання, його доповідь започаткувала тривалу дискусію. На думку Чоловського, Порохова вежа могла стати чудовим вирішенням проблеми приміщення.

Міський архів не був єдиним у Львові. З помітних інституцій, колекцію манускриптів зберігав Національний інститут імені Оссолінських, чиїми хранителями працювали вищезгаданий Ксаверій Ліске, а потім — Войцєх Кєнтшинський, обоє консерватори пам'яток. З кінця XVIII століття у Львові діяв Архів гродських і земських актів, розміщений в будинку скасованого австрійською владою ордену бернардинів. Наприкінці ХІХ століття його очолював відомий польський історик Освальд Бальцер.

В середовищі істориків та консерваторів пам'яток йшли дискусії про необхідність заснування Архіву намісництва, у якому історики могли б мати доступ до урядових документів, які за своєю давністю втратили ранг секретності. Важливою інституцією в архівному "ландшафті" Львова була Бібліотека університету, що стало діяла при навчальному закладі. У ній працювали вищезгаданий Александр Семкович, а також, зокрема, Євген Барвінський, майбутній директор Державного архіву (що починався як Архів намісництва).

Консерваторам пам'яток вдалося переконати тодішнього президента Львова Едмунда Мохнацького і його заступника Здзіслава Мархвіцького у тому, що реорганізація архіву є справді важливим завданням для Львова, а також що “напіврозвалена” Порохова вежа є цінною з історичної точки зору. Завдяки їм, місто придбало цю будівлю — у 1895 році за 6000 золотих ринських, що не було високою вартістю. Армія продала приміщення з огляду на начебто аварійний стан (wegen gänzlicher Baufälligkeit) (Rutowski, 1905). Комісія, в склад якої входили архітектори, оглянула будівлю і ствердила, що її стіни міцні і неушкоджені, а враження поруйнованості справляв потрісканий тиньк, яким армія чомусь покрила будівлю ззовні.

У лютому 1896 року Александр Чоловський доповів про справу Порохової вежі на засіданні львівської філії Комісії історії та археології, відділу Краківської Академії наук (Akademia umiejętności). Він представив власне дослідження історії будівлі, а також ескізний проект її адаптації. Креслення підготував молодий архітектор Міхал Лужецький (Michał Łużecki). Останній навчався у Львові, попрацював асистентом на кафедрі Юліана Захарієвича, а віднедавна працював у Будівельному департаменті магістрату Львова. Місто попередньо погоджувалося виділити кошти на реалізацію цього проекту з мільйонної позички, яку Львів отримав від Австро-Угорського уряду.

У 1896 році, однак, новим президентом міста був обраний  Ґодзімір Малаховський , з яким Александр Чоловський, вочевидь, не зміг домовитися про подальшу реалізацію проекту. Тож будівля продовжувала стояти, будучи у власності міста, але без коштів на її адаптацію. Однак на бік історика став директор Будівельного департаменту магістрату Юліуш Гохберґер, який взяв справу під свій особистий нагляд. Чинний Будівельний статут від 1885 року не містив положень про охорону спадщини, однак директор міг прослідкувати, аби у разі звернень до магістрату за дозволом на знесення Вежі, департамент такого не надав.

Охочих знести Порохову вежу вистачало. Її зручне розташування у центрі міста, посеред мальовничого озеленення Губернаторських валів приваблювало львів’ян як місце, де можна звести щось нове. Одним з таких був будівничий Анджей Ґоломб (Andrzej Gołąb), одночасно член Міської ради. Він забудовував цілі вулиці міста однотипними кам'яницями, що нерідко гостро критикували інші архітектори і  консерватори пам'яток — для них такі будівлі уособлювали занепад архітектури, несмак та неякісність. Вочевидь, Ґоломбу в цьому випадку йшлося про те, щоб продовжити забудову початку вулиці Куркової (сьогодні вулиця Лисенка), яку він почав у 1891. Також у 1890-х свої петиції до Міської ради вносили Галицьке музичне товариство і Пожежне товариство, бажаючи звести тут свої репрезентативні будівлі. На територію поруч з Вежею мало плани Наукове товариство імені Шевченка, бажаючи встановити тут пам’ятник Тарасові Шевченку, що магістрат також заборонив (Грушевський, 1900, 200-202).

Якщо професіонали охорони спадщини погоджувалися з тим, що Порохова вежа є цінною історичною пам'яткою, то про її мистецьку цінність мова не йшла. Те, що були охочі її знести, а також відсутність до неї інтересу президента Малаховського є свідченнями на користь того, що назагал будівля не була популярною. У 1905 році Францішек Яворський, вже відомий популяризатор історії Львова та асистент Александра Чоловського в Міському архіві, охарактеризував її:

"Вічно зачинена, оточена парканом, недоступна порохова вежа не викликала зацікавлення ані широкого кола, ані самих її власників" (Jaworski, 1905, 32).

Проект Міхала Лужецького не був детально проробленим, як пояснив пізніше Францішек Яворський: у 1895-1896 йшлося про те, щоб переконливо показати, що Порохова вежа взагалі надається до адаптації і може відповісти на потреби архіву. Хоча проект включав перепланування, прибудову і надання їй нового візуального образу, опубліковані були лише фасади, що дозволяє проаналізувати лише останнє.

Лужецький пропонував прикрасити будівлю — доповнити різноманітними елементами неороманського та неоготичного стилів. Фасади, частково обкладені цеглою, мали завершуватися декоративними машикулями, а на кутах — наріжними еркерами-сторожівками. При вході мала з'явитися заокруглена вежа, завершена шпилем. У товстих мурах мали пробити більші вікна і засклити їх вітражами. Всі ці доповнення не мали жодної утилітарної функції, лише візуальну. Такий образ повинен був стати наочним поясненням для львів'ян, чим була колись Порохова вежа — елементом давніх фортифікацій, завдяки яким місто обороняли від нападників, будівлями, яких наприкінці ХІХ століття уже ніхто з живих львів'ян не пам'ятав. Словами Яворського,

"Там, де минуле промовляє безпосереднім враженням, де кидається в очі і в думку сама будівля і її призначення, там легко можна збудити замовклі еха, творити те, що називається локальним патріотизмом, замилуванням власного гнізда, сполучником поміж давніми і теперішніми роками" (Jaworski, 1905, 30).

Проект Лужецького відображає таким чином характерні підходи періоду історизму в архітектурі. Використання історичних форм було покликано викликати у глядачів враження, асоціації, але необов'язко бути точними чи відображати історичну правду. Він повторював підхід, який у Львові став поширеним завдяки Юліану Захарієвичу — який практично в ідентичний спосіб перебудував найстарішу львівську  церкву св. Івана Хрестителя  у 1888-1889 роках суттєво змінюючи її образ.

Казімєж Мокловський був незалежним архітектором, якого у 1892 році виключили з Політехніки у Львові через його соціалістичні погляди і активну політичну діяльність. Близько 1900 року він взявся за архітектурні дослідження, та невдовзі сконцентрувався на дерев’яному народному будівництві Галичини. Тоді ж він почав співпрацю з консерваторами пам’яток у Львові, документував архітектурну спадщину регіону, і розробив кілька проектів перебудови давніх пам’яток у дусі стилістичної реставрації. 

Оскільки Порохова вежа простоювала, в якийсь момент Александр Чоловський почав використовувати її щоб складати там архітектурні деталі, які йому вдавалося врятувати коли у середмісті зносили старі кам'яниці. Тож тут зберігалися віконні та дверні обрамлення, розетки, колони, різьблені балки тощо. Відомо, зокрема, що під час знесення кам'яниць на місці  будинку страхової компанії "Дністер"  сюди привезли вісім возів таких деталей (ЛННБУ, Рукописи ф. 26, спр. 6, с. 118). Проект пропонував використати їх та перетворити Порохову вежу на своєрідний експонат, вмуровуючи побільше цих деталей в її стіни. Над порталом пропонувалося встановити бронзову фігуру св. Михайла з Королівського арсеналу, що, відреставрованою у 1860-х роках була переміщена на Гетьманські вали.

На рівні планування будівлі — Мокловський пропонував використати внутрішній простір вежі на сховище, облаштувавши там стелажі в чотири рівні. Натомість приміщення для працівників архіву та сходова клітка мали розміститися в прибудовах. Окрім цього, давня будівля і сучасні додатки мали розрізнятися візуально: строга, середньовічна вежа і більш пишна ренесансна прибудова. Таким чином, це вже не стилістична реставрація у чистому вигляді, як це практикував у Львові Юліан Захарієвич і його школа. З іншого боку, цей підхід не можна назвати і цілком модерним підходом до архітектурної реставрації, що був усталений пізніше.

У доповнення до застосування автентичних врятованих Александром Чоловським деталей, Мокловський допроектовував до Вежі готичний аттик з використанням цегли — як пояснював Францішек Яворський, це робилося з метою викликати асоціацію з давньою львівською ратушею (Jaworski, 1905, 36-37). У пізнішій публікації присвяченій вже ратуші, міститься уточнення, що аттик згадується у текстових документах 1490-х років, однак від нього не залишилось жодних матеріальних решток чи зображень (Jaworski, 1907, 18). Оскільки цю будівлю знесли за розпорядженнями габсбурзької влади у 1820-х роках та замінили новою у стилі класицизму, то про форми автентичного аттика можна було лише здогадуватися. Доцільність перенесення архітектурних форм ратуш на будівлю фортифікаційну, схоже, не викликала жодних застережень серед тодішніх консерваторів чи архітекторів. Загалом, давня будівля, попри розширення вікон, додавання декоративного кренеляжа та аттика, мала залишатися загалом у строгих формах, що реферували до архітектури середньовіччя.

Натомість прибудову архітектор вирішив у формах ренесансу, до того ж саме його "польського" варіанту. Казімєж Мокловський ще у 1901 році прочитав у Львові науково-популярну лекцію "Про польський ренесанс", у якій стверджував, що саме такі форми є питомо польськими, які до того ж розвинулися на основі італійських впливів раніше, аніж ренесанс німецький — що, на його думку, дозволяло говорити про "вищість поляків над німцями" у сфері мистецтва. Лекція тоді викликала жваву дискусію (Przegląd, 1901, Nr 278–279).

Проект Казімєжа Мокловського однак не ставив "крапку" у справі адаптації Порохової вежі. Наприклад, ще один ескіз запропонував Теодор Тальовський — архітектор з Кракова, якого цінували за власний оригінальний стиль, який в той час також був одним з консерваторів пам'яток у Східній Галичині. Також не виключалося, що для вибору найкращого варіанту слід оголосити архітектурний конкурс (Jaworski, 1905).

Хоча у цих проектів, Міхала Лужецького, Казімєжа Мокловського чи Теодора Тальовського були використані відмінні форми, мета була дуже подібною — викликати асоціації зі зниклим минулим та пояснити цю непривабливу спадщину сучасним мешканцям міста. При цьому естетичні погляди архітекторів були продиктовані цілком ідеологічними міркуваннями. Фортифікації чи давня ратуша, збудовані за часів Польського Королівства чи Речі Посполитої, у другій половині ХІХ століття почали сприйматися середовищем консерваторів як спадщина, яку австрійська влада у львів’ян відібрала (знесла) або спотворила. Саме так трактувалося використання Порохової вежі як склад, а також її отинькування, яке приховало кам’яне мурування стін. Тож, з одного боку, проект адаптації Вежі був покликаний виправити заподіяну їй “шкоду” імперією, що взяла участь у розподілі Речі Посполитої. 

"Львів занадто швидко перетворився у сучасне місто, занадто радикально австрійська бюрократія намагалася надати йому характер банальний, космополітичний, аби навіть найменший залишок столітньої польської культури не мав більше для нас цінності історичного документу, цінності реліквії..." (Jaworski, 1905, 31)

Окрім цього антиімперського (антинімецького) кроку, прикрасити будівлю у неороманському чи неоготичному стилі було також зайняттям недвозначної позиції щодо українців Галичини. З середини ХІХ століття ці стилі набули виразного трактування як стилів цивілізаційно "західних", тоді як стилем цивілізаційно "східним" вважали візантійський. На проведення "кордону" поміж двома цивілізаціями вказував Рудольф Айтельберґер, перший австрійський ідеолог консерваторів пам’яток ще у 1856 році (Eitelberger, 1856). Маріан Соколовський, засновник Краківської школи історії мистецтв та консерватор пам'яток у західній Галичині, також надавав великого значення проведенню такої межі. Його ставлення та ставлення його школи до "східного" мистецтва цілком можна назвати орієнталізацією, як цей феномен пізніше сформулював Едвард Саїд (Kunińska, 2019). У випадку польсько-українських стосунків на території габсбурзької Галичини, неодноразово поставали дебати про те, чи певна будівля належить до тієї чи іншої цивілізації — найбільш значним прикладом є питання середньовічного Галича і чи катедра там є романською за стилем, чи візантійською. Таким чином, неороманські форми були ідеологічно навантажені, а їх застосування для фортифікаційної будівлі, утилітарної, без жодних "стильових" чи національних ознак — означала б присвоєння будівлі суто до польської історії, затирання багатоетнічності Львова і Речі Посполитої. Цей підхід очевидний у всіх вищезгаданих проектах.

У 1905 році напередодні чергових виборів до Міської ради, Александр Чоловський та його колеги спробували провести промоційну кампанію Пороховій вежі. Францішек Яворський, спираючись вочевидь на напрацювання Чоловського, розписав у доступній популярній формі історію Вежі та пропоновану реконструкцію — текст вийшов у літературному додатку до газети Kurjer Lwowski, в якій він працював. Чоловський в своїй публікації розповів про те, що є необхідним для сучасної будівлі архіву, детально розкритикував те, що запропонувала Міська рада і президент Ґодзімір Малаховський — розмістити архів у Промисловому музеї. До критики Промислового музею доклався й Казімєж Мокловський, гостро критикуючи його архітектуру. Тадеуш Рутовський очолив написання меморіалу до Міської ради, в якій була викладена історія справи з реорганізацією архіву та адаптації Порохової вежі під цю функцію.

Проект адаптації, розроблений за ідеї та участі Александра Чоловського, ніколи не був реалізованим. Після чергової невдачі у Міській раді, дискусія змістилася на купівлю та адаптацію сусідньої і просторішої будівлі  Королівського арсеналу , де й сьогодні (2022) діє Державний архів Львівської області, чиї фонди в значній мірі сформовані з документів давнього Міського архіву. Архітектурні форми, які пропонувалися проектами адаптації Порохової вежі у 1895–1905 роках, виразно свідчили про прагнення авторів "забезпечити польський характер Львова" — саме таке формулювання застосовує історикиня Гайді Гайн-Кірхер у назві своєї книги про Львів періоду Галицької автономії (Hein-Kircher, 2020). Справою архіву і адаптації Вежі займалися виключно представники польської Історичної школи у Львові і їхні близькі колеги, а кілька консерваторів пам'яток-українців не втручалися у її перебіг.

Тим не менше, завдяки ідеям щодо адаптації Вежі, будівля була збережена від знесення — вона продовжувала стояти практично без змін протягом двох світових воєн і міжвоєнного періоду. Ймовірно, ці проекти адаптації і супутні дискусії, що відбувалися у 1890–1900-х роках, дещо вплинули і на реконструкцію будівлі під Будинок архітектора, яку в 1950-х роках здійснив львівський відділ Спілки архітекторів УРСР.

• Освальд Бальцер (Oswald Balzer, 1858–1933) — історик права, професор Францисканського університету, член і засновник числа наукових товариств у Львові, директор Архіву гродських і земських актів від 1891;
• Євген Барвінський (Eugeniusz Barwiński, 1874-1947) — український і польський історик, архівіст, працівник Бібліотеки університету, потім Державного архіву, консерватор пам'яток старовини у Східній Галичині (українських архівів);
• Юліуш Гохберґер (Juliusz Hochberger, 1840–1905) — архітектор, багаторічний директор Будівельного департаменту магістрату міста Львова;
• Анджей Ґоломб (Andrzej Gołąb, 1837–1903) — архітектор, член Міської ради, забудовник;
• Войцєх Кєнтшинський (Wojciech Kętrzyński, 1838–1918) — історик, хранитель рукописів у Національному інституті імені Оссолінських, консерватор пам'яток (польських архівів)
• Ксаверій Ліске (Ksawery Liske, 1838–1891) — історик, консерватор пам'яток Східної Галичини (польських архівів), професор Францисканського університету та зачинатель школи Польської історії у Львові;
• Владислав Лозинський (Władysław Łoziński, 1843–1913) — літератор, публіцист, консерватор пам'яток округу місто Львів, історик мистецтв, політик;
• Міхал Лужецький (Michał Łużecki, 1868–після 1939) — архітектор, працівник Будівельного департаменту магістрату міста Львова;
• Ґодзімір Малаховський (Godzimir Małachowski, 1852–1908) — президент міста Львова;
• Здзіслав Мархвіцький (Zdzisław Marchwicki, 1841–1912) — віце-президент міста Львова;
• Казімєж Мокловський (Kazimierz Mokłowski, 1869–1905) — архітектор, історик та критик архітектури, політик-соціаліст;
• Едмунд Мохнацький (Edmund Mochnacki, 1836–1902) — президент міста Львова;
• Тадеуш Рутовський (Tadeusz Rutowski, 1852–1918) — журналіст, дослідник, політик національно-демократичного спрямування, колекціонер та аматор мистецтв, пізніше віце-президент Львова;
• Александр Семкович (Aleksander Semkowicz, 1850–1923) — історик, директор архіву Францисканського університету;
• Теодор Тальовський (Teodor Talowski, 1857–1910) — краківський архітектор, професор архітектури у Львівській політехніці (1902-1910), консерватор пам'яток у повітах, що на території сучасної Івано-Франківщини;
• Александр Чоловський (Aleksander Czołowski, 1865–1944) — історик, директор Міського архіву, консерватор пам'яток в округах на північ і захід від Львова, заступник консерваторів по львівському окрузі;
• Францішек Яворський (Franciszek Jaworski, 1873–1914) — за освітою правник, асистент у Міському архіві та редактор газети Kurjer Lwowski, автор популярних фейлетонів про минуле Львова.

1. Львівська національна наукова бібліотека імені Василя Стефаника. Відділ рукописів. Фонд 26, Спр. 5, с. 8; Спр. 6, с. 104–118;
2. "Zbiór akt i korespondencji Koła Konserwatorów Galicji Wschodniej we Lwowie", Biblioteka Narodowa, Rps 5545 IV, s. 54;
3. Aleksander Czołowski, W sprawie umieszczenia Archiwum i Muzeum Historycznego miasta Lwowa, (Lwów: Szyjkowski, 1905), 20;
4. Rudolf Eitelberger, "Zur Orientirung auf dem Gebiete der Baukunst und ihrer Terminologie. I. Byzantinisch und Romanisch", Mittheilungen der k.k. Central-Commission zur Erforschung und Erhaltung der Baudenkmale, 1856, Nr. 4, 49–53;
5. Franciszek Jaworski, Baszta prochowa i archiwum miejskie, (Lwów, W.A. Szyjkowski, 1905);
6. Franciszek Jaworski, "Ratusz Lwowski", Biblioteka Lwowska, (Lwów: Towarzystwo Miłośników Przeszłości Lwowa, 1907), 94;
7. Aleksander Semkowicz, “O potrzebie i sposobie wydania ważniejszych źródeł znajdujących się w Archiwum miejskiem we Lwowie”, Pamiętnik drugiego zjazdu historyków Polskich we Lwowie, 1. Referaty, (Lwów: Wł. Łoziński, 1890);
8. Pamiętnik Drugiego Zjazdu Historyków Polskich we Lwowie. 2, Obrady i uchwały, (Lwów: Wł. Łoziński, 1891), s. 95–106;
9. Memoryał w sprawie umieszczenia Archiwum i muzeum Historycznego miasta Lwowa,(Lwów: W.A. Szyjkowski, 1905);
10. "Kronika. Akademia Umiejętności w Krakowie", Gazeta Lwowska , 1896, Nr. 69, s. 4;
11. "Rada miasta Lwowa (Posiedzenie z dnia 4 listopada)", Gazeta Lwowska, 1897, Nr. 253, s. 4;
12. "Rada miasta Lwowa (posiedzenie z dnia 19 stycznia)", Gazeta Lwowska, 1899, Nr. 16, s. 5;
13. "Archiwum m. Lwowa", Kurjer Lwowski, 1889, Nr. 300, s. 3;
14. "Archiwum miejskie", Kurjer Lwowski, 1892, Nr. 21, s. 2;
15. "Muzeum miejskie", Kurjer Lwowski, 1892, Nr. 359, s. 3;
16. "Rozwój Lwowa. IV", Kurjer Lwowski, 1896, Nr. 54, s. 1;
17. "Reorganizacja achiwów krajowych we Lwowie i Krakowie", 1897, Dodatek do nr. 12 Kurjera Lwowskiego, s. 2;
18. "Baszta saletrzana i... Archiwum miejskie", Kurjer Lwowski, 1902, Nr. 309, s. 2;
19. Kazimierz Mokłowski, "Nieco o nowym muzeum miejskiem", Kurjer Lwowski, 1904, Nr. 72, s. 1–2
20.  "Przeniesienie Archiwum miejskiego", Kurjer Lwowski, 1904, Nr. 210, s. 2;
21. "Sprawa archiwum", Kurjer Lwowski, 1905, Nr. 80, s. 1;
22. Przegląd naukowy, literacki i polityczny, 1901, Nr. 278, 279;
23. Михайло Грушевський, “Улиця Шевченка у Львові”, Літературно-науковий вістник, 1900, Т. 10, кн. 6, 200-202;
24. J. Mourdaunt Crook, The Dilemma of Style. Architectural Ideas from the Picturesque to the Post-Modern, (London: John Murray, 1989);
25. Heidi Hein-Kircher, Lemberg's "polnishen Charakter" Sichern, (Stuttgart: Franz Steiner Verlag, 2020);
26. Magdalena Kunińska, “On the Borderline. Marian Sokołowski’s Attitude Toward Byzantine and Ruthenian Art”, From Ausgleich to the Holocaust Ukrainian and Jewish Artists of Lemberg/Lwów/Lviv, ed. Sergey R. Kravtsov, Ilia M. Rodov, Małgorzata Stolarska-Fronia (Grünberg, 2019), pp. 13–32;
27. Olha Zarechnyuk, History is More than Beauty: Reassessing Lviv’s Architectural Heritage in the Late Habsburg Period, рукопис доповіді на міжнародному воркшопі "Restoration and Promotion of Architectural Monuments in Central and Eastern Europe in the 19th and First Half of the 20th Centuries", що відбувався у ETH Zürich 7–8 липня 2022 року;
28. Микола Бевз, "Порохова башта у східному пряслі фортифікацій середмістя Львова", Current Issues in Research, Conservation and Restoration of Historic Fortifications, т. 12, ред. Зиґмунт Ґадзінський, Микола Бевз, (Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2020), с. 35–46.