Борис Орач
Борис Орач (1921, Радом, Польща – 2011, Львів).
Борис (Бінем) Орач народився у Радомі, в бідній єврейській родині. Вчився у єврейських початкових школах (у хедері й т. зв. "шабасувці"), у 1938 році закінчив гімназію Товариства шкіл єврейських друзів знань. У 1939 році разом зі старшим братом перейшов на територію окуповану Радянським Союзом і в листопаді опинився біженцем у Львові. Там він відвідав місця, про які раніше читав у єврейській пресі: Старий цвинтар — пантеон просто неба, славетну синагогу "Золота Роза", Єврейський музей у Будинку правління громади. Музей тоді був нечинний, а його збірки націоналізовані Радянською владою, проте юнакові пощастило потрапити до середини й побачити колекцію. Він також познайомився з єдиним опікуном ліквідованого музею: Максиміліяном Ґольдштайном (1880– 1942).
Ґольдштайн, банковий урядовець, був найвідомішим львівським приватним колекціонером юдаїки. Ще у 1910 році він звернувся до правління єврейської релігійної громади з пропозицією створення громадського музею, але наштовхнувся на нерозуміння і байдужість. Самотужки почав збирати експонати для майбутнього музею, нагромаджуючи їх у своєму помешканні на вулиці Новий Світ, 15, у новій, респектабельній частині міста. Згодом, після Першої Світової війни, його помешкання перетворилося на приватний єврейський музей. Там були представлені єврейські портрети і карикатури, одяг і біжутерія, ритуальні предмети родинного та синагогального ужитку, зображення синагог і надгробків, народне мистецтво, кераміка, твори митців-євреїв, екслібриси, плакати, пам'ятні монети та медалі, рукописи, друки, та багато іншого. На відміну від інших єврейських колекціонерів свого часу, Ґольдштайн віддавав перевагу речам некоштовним, уживаним у побуті або в синагогах, виробам традиційних промислів. Збирач запрошував усіх зацікавлених, уклав та видав друкований каталог. Він провадив пам’яткову книгу, до якої дописалося та залишило свої малюнки чимало митців, видатних діячів єврейської, польської та української культури, зокрема, видатний орієнталіст, проф. Мойсей Шорр, директор міських музеїв та архіву д-р Олександр Чоловський, директор Національного музею Іларіон Свєнціцький.
Ґольдштайн пропонував розмістити майбутній музей у Будинку громади на вулиці Бернштайна (нині Шолом-Алейхема), 12, який 1899 року побудував архітектор-єврей Антоні Фляйшль. Цей будинок був призначений для правління єврейської релігійної громади, але з часом інші єврейські організації також знайшли в ньому свої приміщення. Там містилася ложа товариства Бней Бріт "Леополіс". З 1925 року будівля слугувала осередком Кураторії з опіки єврейських пам'ятників при єврейській релігійній громаді. Кураторію очолювали вчений-юрист проф. Маврицій Аллерганд та рабин Прогресивної синагоги д-р Леві Фройнд. Стараннями Кураторії були ретельно задокументовані 292 предмети, що належали двадцяти пам’яткам: кладовищам, синагогам, приватному зібранню Марека Райхенштайна, виставці єврейської книги і єврейського мистецтва, організованій Кураторією в тій же будівлі 1928 року. У 1931 році на основі Кураторії було засноване Товариство друзів єврейського музею, і музей було відкрито 17 травня 1934 року. Велику роль в організації музею відіграв Віктор Хайєс, голова релігійної громади та віцепрезидент міста. Першим зберігачем музею став художник Людвік Лілль, у 1937 році його заступила д-р Клара Кац.
Функції правління релігійної громади та музею поєднувалися у Будинку громади; його оздоблення підкреслювало культурні уподобання євреїв Львова. Двосвітний зал засідань, розташований на другому поверсі, прикрашало полотно художника Яна Стики, Олдама пророкує старшинам Ізраїлю. Там само були виставлені портрети очільників громади та її видатних представників: Тобіаша Ашкеназі, Якуба Діаманда, Рахміеля фон Мізеса, Мавриція Лазаруса, Філіпа Цукера, Шимона Шаффа, Самуеля де Горовиця, Еміля Бика, Леона Райха, Мавриція Аллерганда, Ігнатія Єґера та Емануеля Блюменфельда. У сусідньому залі були розвішані портрети Соломона Бубера, рабинів Ізака Шмелькеса, Бернарда Льовенштайна та інших.
Музей був розташований на третьому поверсі. Він був безкоштовним для відвідувачів, відкритим щоденно, крім єврейських свят. Збірка музею складалася з трьох частин: депозитів родини Райхенштайнів, власності Товариства друзів Єврейського музею та власності Музею єврейської релігійної громади. В цій останній були представлені срібні ритуальні предмети львівських синагог, тканини, бальзамінки (бесамім), ханукальні світильники, ритуальна кераміка з Любичі Королівської, Потелича і Глинська, світська кераміка, яку створили єврейські художники, гончарі й дизайнери, єдина в Польщі колекція набивних тканин виробництва єврейських майстрів, верстат і матриці для набивання на полотні, ескізи розписів синагог. Окремий зал займала колекція Райхенштайна і предмети, закуплені Товариством друзів Єврейського музею для пошанування його пам’яті. Однією з найцікавіших частин музею була колекція ктубот (оздоблених шлюбних контрактів), зібраних Райхенштайном, переважно італійських, датованих 1695–1885 роками.
Окрім того, в музеї були виставлені світлини пам'ятників архітектури і надгробків, документування яких продовжувалося з середини 1920-х років. Цікавим експонатом був фрагмент ковчегу Тори з синагоги в Яворові, зруйнованої під час Першої світової війни. Музей збирав також предмети народної художньої творчості: паперові маски для свята Пурим, витинанки з паперу — таблиці мізрах, які вказують напрямок молитви — на схід, і прикраси для свята Шавуот.
Колекція музею була ретельно інвентаризована. У 1938-у році вона налічувала 196 предметів, що належали безпосередньо Музею (тобто релігійній громаді), 458 предметів, що перебували у власності Товариства друзів Єврейського музею, 84 безтермінові депозити, 71 тимчасовий депозит, усього 809 предметів. Окрім того, власністю музею були понад 1000 світлин синагог, надгробків та інших пам'яток культури документованих Кураторією. Колекція розросталась і включала не тільки пам'ятки ритуального мистецтва XVII-ХІХ століть, а й сучасне світське мистецтво. Правління музею планувало його розширення, перетворення на регіональний єврейський музей.
Радянська влада ліквідувала Єврейську релігійну громаду, як і установи інших віросповідань, 1939 року закрила громадський музей, наступного року його будівлю було націоналізовано, колекцію передано до Міського музею мистецького промислу. Власне, цією справою і займався Максиміліян Ґольдштайн, новопризначений куратор єврейської збірки у Міському музеї, коли його побачив Борис Орач у залах Єврейського музею. Жодний з них не гадав, що приватна збірка Ґольдштайна буде націоналізована нацистами у 1941 році, а її власник, як і його родина, будуть страчені. Доля Бориса Орача склалася інакше, про неї мова піде далі.
Передвоєнні єврейські збірки, хоча і з втратами, пережили німецьку окупацію в сховищах Міського музею мистецького промислу. Лише у повоєнні роки вони були розформовані, а самі предмети, залежно від своєї "профільності" передані до Львівського історичного музею та його філії — пізніше самостійної установи — Львівського музею історії релігії та до Львівської картинної галереї (сьогодні: Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького). Значна кількість предметів залишилась у Державному музеї етнографії та художнього промислу АН УРСР у Львові (тепер Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України). Цей музей у 1951 році був створений на основі Музею етнографії Львівської філії АН УРСР (колишній Музей НТШ) і Львівського державного музею художньої промисловості (колишній Міський музей мистецького промислу). Більшість єврейських артефактів зберігається у запасниках музеїв, але починаючи з 1990-х років ці предмети, переважно з колекції Ґольдштайна, все частіше опиняються на тимчасових виставках, в Україні і за кордоном, зокрема в Польщі, Ізраїлі та Австрії. Значною подією була виставка шлюбних контрактів з колекції Райхенштайна, віднайдених і експонованих у Львівській національній галереї мистецтв у 2015 році, а також тематичні виставки в Історичному музеї, Музеї історії релігії та Музеї етнографії.
Борису Орачу вдалося уникнути долі переважної більшості львівських євреїв. Він вступив до Ленінградського технологічного інституту у 1940 році, а в червні наступного року пішов добровольцем на фронт, був поранений, нагороджений багатьма відзнаками. Рідні, які залишилася у Радомі — батько, мати і двоє молодших братів – загинули у концтаборі Аушвіц-Біркенау, старший брат пропав безвісти.
У повоєнні роки Борис Орач служив перекладачам у радянській місії в Данії. Після демобілізації 1948 року оселився у Львові, в 1952 році закінчив педагогічний інститут, викладав математику у львівських школах, а також на курсах підвищення кваліфікації вчителів. Він був одним з найкращих, найталановитіших, найбільш цілеспрямованих і вимогливих вчителів математики у місті. Він невпинно працював над вдосконаленням методики викладання, над технічними засобами, обладнанням математичного кабінету школи імені Лобачевського, над численними публікаціями, над науковим, гуманістичним і фізичним вихованням молоді. Принципово не вступав до Комуністичної партії. Після виходу на пенсію занурився в історичні дослідження, єврейське краєзнавство, популяризацію знань, волонтерську діяльність. Теми його розвідок дивують не тільки широтою зацікавлень: від історії науки й техніки до історії єврейської освіти, від теології до музейної справи, від історії Голокосту до історії архітектури, а й вражають виваженістю і доречністю кожного слова. До самого схилку життя, до 90 років, він зберігав ясність духа і неймовірну силу волі. Пам'ять про Бориса Орача увічнена меморіальною дошкою на Ліцеї №52 імені Миколи Лобачевського, а найбільше — спогадами його вдячних учнів.