Міло Анштадт

Міло Анштадт (Львів, 11 липня 1920 — Амстердам, 16 липня 2011) був нідерландським журналістом, письменником і режисером, який народився у Львові 11 липня 1920 року. Цитата на його меморіальній пам'ятці взята з автобіографічної книги "Kind in Polen" (Дитина в Польщі), що побачила світ у Нідерландах у 1982 р. У цій книзі Анштадт ділиться спогадами про перші десять років свого життя, які він провів у Львові.

Дід Анштадта, про якого йдеться у цитаті, був вельми побожним ортодоксальним євреєм. Його крамничкою, що торгувала олією та гасом, фактично керувала бабуся з помічниками-поляками. А дід з більшою радістю проводив час у шулі (синагозі). Як писав Анштадт, дід та бабця розмовляли на їдиш і вважали конче потрібним навчити цієї мови і поляків. 

"Вони мешкали у Львові, але серцем були в Єрусалимі, омріянім місті, що існувало вже дві тисячі років тому".

Оповідання Міло Анштадта дають унікальну можливість зазирнути в повсякденне життя Львова двадцятих років. Батько був актором-аматором і мав хист до малювання, але у житті був малим підприємцем, що ледве зводив кінці з кінцями. Він працював креслярем в магазині вишиванок, де вигадував визерунки для жіночого одягу та постільної білизни. Він винаймав кімнату в квартирі, де мешкав з дружиною, двома дітьми та покоївкою-українкою. Туалет в коридорі був один на десятки родин: зазвичай під дверима стояли люди з газетним папірцем, чекаючи на свою чергу. Вечорами олійна лампа ледве розганяла темряву. Усе кишіло паразитами.

"У нашій орендованій квартирі мешкало три групи населення, які були майже пропорційно представлені у Львові: зо двадцять польських родин, п'ятнадцять українських та п'ятнадцять єврейських. Як католики поляки, так і православні українці мали кожен свій календар й відзначали свята у різні дні. Євреї теж мали чисельні свята, з яких робили справжню виставу, до якої долучався весь будинок. Здавалося, що завжди є, що святкувати". 

Особливо приємні спогади залишилися у Анштадта від Свята Кущів у Львові. Як справжній юдей, його дідусь побудував сукку (курінь) всередині своєї квартири. Дах був складений з простих планок, прикритих гілками та листям. На початку свята дідусь зачитував уголос уривки з агади, історії виходу євреїв з Єгипту. Після цього розпочиналося святкування.

"Чоловіки разом їли у наметі, жінки їм прислуговували й снували між домом та суккою з тарілками та каструльками. До пізнього вечора можна було чути, як чоловіки співають у курені, а в темряві крізь листя пробивається світло від свічок".

Батьки Міла, звичайно, брали участь у святкуваннях, але були не такі побожними, як дідусь. Батько захоплювався їдишем та їдишською літературою, але не був віруючим. Мати прагнула асимілюватися з оточенням. Вона відправила дітей до польської муніципальної школи для дітей-євреїв з польськими вчителями усіх предметів, окрім релігії. Вона вважала, що змішатися з натовпом — найкращий засіб проти антисемітизму.

З поваги до дідуся батько Міла організував для сина єврейські уроки, які йому викладав вдома "вірний хасид у кафтані й чоботах зі ядучою рудою бородою та пейсами". Натомість мати вважала таке обов'язкове навчання лише непотрібним навантаженням на дитину, та й самого Міло уроки не надто захоплювали. Якось він намагався удати, що не розуміє вчителя, який розмовляв їдишем. Після цього батьки навіть намагалися віддати його до хедеру, суботньої єврейської школи. Але рабин у школі був настільки суворим, що Міло втік ще з першого уроку. "Я поляк, а Бога не існує", — заявив він, щойно прийшов додому. 

Веселіше Міло проводив час з дідусем з боку матері. У двадцяті роки той був успішним портьє в Гранд-готелі, вбраний у елегантне пальто й з котелком на голові. Він зустрічався з бізнесменами та подорожуючими артистами з усього світу й залюбки розповідав про них онукові. У вільні неділі він брав Міло з собою до Замкового парку на горі, де вони слухали оркестр в музичному павільйоні, пригощаючись морозивом. Коли йшов дощ, вони йшли до їдишського театру, де дідусь міг отримати від директора безкоштовні квитки на денні вистави.

Разом з батьком Міло часто ходив на стадіон єврейського футбольного клубу "Гасмонеа". Після одного з матчів батько з сином потрапили у страшну грозу. Вони сховались на Личаківському кладовищі. За спогадами Анштадта, коли доглядач знайшов їх у склепі, то навіть не розсердився. Він провів гостей поміж гробницями, розповідаючи про похованих там шляхтичів, бургомістрів та професорів. "Перед смертю усі рівні", — казав він.

У тогочасному Львові різниця між людьми була вразливою, навіть євреї були далеко не однорідною групою.

"Наш сусід Зіся Блауштайн, шістнадцятирічний гімназист, інколи брав мене з собою до ліберальної синагоги. Там все різко відрізнялося від шули дідуся. По-перше, там ніколи не розмовляли на їдиші, лише польською та інколи івритом. До Храму приходили сіоністи, що боролися за єврейську державу в Палестині, та єврейські інтелектуали, які вірили, начебто цивілізованість подолає антисемітизм. Там грав орган та співав чоловічий хор. Така служба здавалася мені значно веселішою, ніж у шулі дідуся. Коли я повертався додому, тато благав мене не розказувати дідові, що я був у Храмі. Я не питав чому, бо вже давно зрозумів, що для кожного існує своє розуміння єврейства".

Між різними групами населення у місті існувало велике напруження. Раз по раз антисемітизм вибухав у справжнє насильство. Анштадт розповідає про своїх батьків, які, щойно він народився, протягом кількох місяців змушені були шукати притулок у Відні: після Першої світової війни траплялися сутички між поляками та українцями, а погроми євреїв здавалися чи не єдиним засобом знайти згоду.

Анштадт частково пояснює цю ненависть до євреїв відносною радістю, з якою вони зустрічали австрійців, що керували містом під час Першої світової. Ті, в свою чергу, також ліберальніше ставилися до євреїв.

Поки місто залишалося під контролем Польщі, найстрашніше насильство залишилося позаду, але сутички тривали. Студенти з різних прошарків населення регулярно ходили гуртами один на одного. Міло навчився розуміти, кого слід боятися, а кого ні. Антисемітизмом були пронизані усі прошарки, зазначав він: польська шляхта, буржуазія, священики та українські селяни. Але "цивілізовані поляки, робітники, майстри або інтелігенція, були добрими людьми, яких євреї могли не боятися".

Попри страх до польських співгромадян, Міло не втратив цікавості: так іноді він прокрадався до римо-католицької церкви, щоб запалити там свічку.

"Через століття соціального остракізму польські євреї моли шукати заробіток лише у вузьких рамках. Вони були торговцями, працівниками ринку, рознощиками, крамарями, ковалями, мідниками, шевцями, меблярами, кравцями (…), робітниками на текстильних фабриках (…) Серед єврейської інтелігенції були чисельні доктори й адвокати. Були заможні євреї: власник будинків, кінотеатрів, готелів, навіть фабрик, але також була жахлива кількість дуже бідних євреїв, жебраків, ізгоїв".

У 1929 році вибухнула світова криза, й для родини Анштадтів наступили часи голоду. Батько Міла майже не отримував замовлень. Як і чисельні мешканці східної Польщі, родина вирішила шукати кращої долі закордоном і переїхати до Бразилії. Батько виїхав до Амстердаму, щоб домовитися про переправу. Виявилося, що місто кишить емігрантами зі Східної Європи. Культурне життя східноєвропейських євреїв в Амстердамі настільки вразило прибульця зі Львова, що він вирішив залишитися. Він знайшов роботу дизайнером у вишивальному магазині й через вісім місяців перевіз до себе родину.

На цьому закінчуються розповіді Міла Анштадта про Львів. На жаль, еміграція не залишила ні бідність, ані небезпеку позаду. 1941 р. Анштадт з дружиною були змушені переховуватися через свої єврейське походження, щоби запобігти нацистській депортації. Їхня донька жила кілька років окремо від батьків в прийомній родині. Сім'я пережила війну, але батьки Міла загинули в 1943 р. у винищувальному таборі Собібор. Також в концентраційних таборах загинули дідусі, бабусі та інші члени родини, які залишилися у Львові.

Лише наприкінці 1960-х Міло Анштадт знов навідався до рідного міста.

"Коли я побачив місто свого народження після сорока років, я блукав по ньому з відчуттям, ніби прокинувся в іншому сторіччі. Я впізнавав вулиці, будинки, парки. Моя школа стояла непошкоджена, ніби я був у ній лише вчора. Війна, руйнування, смерть та вбивства обійшли величезну квартиру, в якій я народився. Вона залишилася незмінною, лише тепер тут мешкали інші люди. (…) Розрив з минулим — повсюди. Колишні та теперішні мешканці не лише не мають спільного походження, нові іммігранти розмовляють іншою мовою, пишуть по-новому, кирилицею, та дають вулицям нові імена".

Як журналіст, письменник та режисер Анштадт до старості залишався вірним темам антисемітизму, націоналізму й історії Польщі та Східної Європи. Якщо його питали про походження, він відповідав "Польща", але також казав, що має "подвійну лояльність". Поміж інших мов, він розмовляв польською та їдишем.

"Я був юдеєм не через власний вибір, але тому що цю мітку наклеїв на мене світ".