Краще вже було

Світова економічна криза 1930-1935-х років не оминула Львів. Масові звільнення робітників з комунальних міських інституцій і приватних підприємств, страйки та демонстрації залишали відбиток у просторі міста. Спогади безробітних зібрані Інститутом соціальної економіки висвітлювали досвіди прожиття, а подекуди й виживання у Львові. Важливу роль у місті відігравали й інституції допомоги безробітним, однак також були відомі факти шахрайства чи спекуляцій на цій темі. Хоч за дату закінчення кризи символічно вказують 1935 рік, у міжвоєнній Польщі високий рівень безробіття тримався аж до початку війни.

Промислова криза розпочалася в Польщі восени 1929 року. Тоді показник рівня промислового виробництва формувався подібно, як й у Німеччині, Естонії та Бельгії. Темп спаду продукції був схожий на той, що відбувався у Сполучених Штатах, Німеччині та Австрії. Однак Польща належала до групи середньорозвинених держав з іншою економічною структурою, яка мала агропромисловий характер. До цього блоку також входили Угорщина, Фінляндія, Естонія, Іспанія, Румунія та Греція, але жодна з цих країн не відзначилася таким спадом виробництва, який відбувся у Польщі. Напередодні Великої депресії Польща була важливим партнером у міжнародній торгівлі, в основному завдяки виробництву сільськогосподарської та продовольчої сировини. Обмеження процесу продукції саме в цих галузях призвело до зменшення купівельної спроможності широких мас споживачів. У результаті відбувся спад цін та обмеження торгового обміну (Landau, 1982: 30-36).

На початку 1930-х кількість людей, які шукали роботу, зросла більш ніж у два рази. Якщо у 1929 році в країні було зареєстровано 185 тисяч нових безробітних, то через 5 років ця кількість збільшилася до 414 тисяч. Однак ці дані не можна вважати повністю вірогідними. Поза офіційною статистикою залишалися люди, які раніше не були працевлаштовані. Про те, що безробітних було набагато більше, свідчать, наприклад, списки осіб, які знаходилися під опікою Фонду допомоги безробітним (Fundusz Pomocy Bezrobotnym, чи Fundusz Pracy) — у 1932 році їх кількість становила 800 тисяч осіб (Glensk, 2014: 412). В той час навіть офіційна статистика безробітних не виглядала повною, зважаючи на результати перепису населення 1931 року, за яким на території Польської республіки проживало понад 32 млн людей.

Проблема безробіття була видимою у всіх великих містах Польської республіки. Важко однозначно оцінити, скільки мешканців Львова в період Великої депресії залишалося без роботи. Перший перепис населення у Польщі, проведений у 1921 році, показав, що у місті проживало 219 388 людей. З них безробітні становили 25 470 осіб, що становило тоді 11,6% всього населення (Makarczuk, 1998: 235-242). У 30-х роках ситуація на ринку праці значно погіршилася. Газета "Kurier Warszawski" від 17 березня 1934 року, посилаючись на розрахунки Львівського комітету допомоги безробітним, повідомляла, що у Львові в той час вже проживало понад 50 тисяч осіб, позбавлених роботи, що становило тоді шосту частину всього населення міста (Історія Львова, 1986: 192). Маґістрат вів окрему статистику, ще інші списки виконували профспілки та комітети допомоги безробітним. Маґістрат, представляючи статистичні дані зайнятості у промисловому секторі, станом на 30 січня 1932 року вказував, що лише у цьому секторі без роботи залишалося 2869 осіб (серед них було 1864 працівників, які виконували фізичну роботу, та 1005 тих, які працювали розумово). Згідно з документами відомства, значна частина безробітних була пов'язана з будівництвом та металургією (1297 та 332 особи відповідно) (Makarczuk, 1998: 237; ДАЛО 2/26/673). Згідно з інформацією Окружного єпископського комітету допомоги безробітним (Okręgowy Biskupi Komitet Pomocy Bezrobotnym), станом на 1 січня 1932 року йшлося про 5323 безробітні особи, серед яких було 3529 фізичних робітників та 1794 розумових (Makarczuk, 1998: 237). Попри статистику, ведену різними установами, за передбаченнями поліції, у 1936 році у місті могло бути навіть 12 тисяч незареєстрованих безробітних (Makarczuk, 1998: 238). Подібні висновки робила і преса, зауважуючи, що тижневі звіти урядових агентств посередництва праці не були точними:

"Ми колись писали про те, як у нез'ясований спосіб «загубилося» кілька десятків тисяч безробітних — їх не було в книгах, але всупереч цьому, вони були у реальному житті. Такі «дива» роблять досить простим способом: хто не отримав або вже втратив право на допомогу, не рахується безробітним; хто працює один або два дні на тиждень, той «не має» заслуги фігурувати в реєстрі; хто має — звичайно за бюрократичними уявленнями — якесь найменше джерело для захисту від голодної смерті, того урядові списки не визнають".

Для залучення людей, які залишилися без доходів, навесні 1935 року міська влада прийняла рішення, зокрема про перебудову львівських вулиць: Стрийської, Томіцького, Янівської, а також про будівництво муру на вулиці Любецького на Филипівці (Gazeta Lwowska, 1935, nr. 126: 2).

Березнева конституція 1921 року гарантувала громадянам Польської республіки право на державний захист їхньої праці, але згідно з постановою від 16 серпня 1923 року закон розділяв компетенції в цій сфері між державою та місцевим самоврядуванням. На території Галичини діяв ще один правовий інструмент, який виправдовував пошук допомоги для бідного населення у місцевих органів. Це було так зване "право громадянина" ("Heimatrecht"), тобто спадковий привілей  приналежним до громади звертатися по підтримку до місцевої влади у випадку бідності або нездатності до праці (Cichoracki, 2019: 323). З 1919 року саме місцеві органи влади організовували громадські роботи, наприклад залучали безробітних до будівництва чи при ремонті доріг. Для цього вони отримували субсидії з Міністерства праці та соціальної опіки (Ministerstwo Pracy i Opieki Społecznej). Коштів, які надавала держава, виявлялося недостатньо, і громади змушені були доплачувати недостачу зі своїх власних бюджетів, часто беручи кредити в Міністерстві громадських робіт (Ministerstwo Robót Publicznych). У період Великої депресії, внаслідок величезного зубожіння населення, фінансове становище місцевого самоврядування значно погіршилося. У цій ситуації безробіття розглядалося не лише як важлива економічна проблема, але й політична, оскільки становила небезпеку для збереження стабільності влади (Cichoracki, 2019: 324).

Зниження фінансового становища населення суттєво вплинуло на діяльність великих міських підприємств. Цей ефект був помітний навіть у львівських пивоварнях. Зубожіння населення призвело до зниження споживання пива та зменшення прибутків броварень. Щоб зберегти попередню рентабельність, власники вирішували скорочувати штат, зарплати та робочі дні. У 1930 році дирекція пивоварень поставила перед вибором працівників, що або вони погодяться на зниження зарплати, або потрібно буде звільнити 60 осіб.  Схожа ситуація повторилася через рік: робітники повинні були погодитися на зниження зарплати та скорочення робочого тижня. Але навіть попри це, керівництво продовжувало звільняти робочих. У 1932 році дирекція знову впровадила більше зниження зарплати та скорочення робочих днів протягом тижня, через що робітники працювали лише 4 дні на тиждень (Dziennik Ludowy, 1933, nr. 25: 7; nr. 29: 8). Виникали й суперечки серед працівників, зокрема це стосувалося дисбалансу заробітної плати. Місячна винагорода директора підприємства сягала 6000 злотих, у той час як робітники, які працювали у броварні 4 дні, заробляли впродовж тижня лише 25 злотих (Dziennik Ludowy, 1932, nr. 189: 9; nr. 190: 7). Звільнення персоналу та зниження зарплат почалися також в інших великих підприємствах міста, таких як, наприклад, нафтовий концерн "Малопольща" ("Małopolska"). 

Траплялося, що робітники втрачали роботу без повідомлення конкретної причини і збереження будь-якого терміну попередження про звільнення. Така ситуація трапилася з Йозефом Анєлевським (Józef Anielewski), 32-річним робітником, який працював кілька місяців у водоканальному підприємстві Юліана Мозера (Julian Mozer) і в червні 1932 року був звільнений протягом одного дня, без збереження 14-денного терміну повідомлення (ДАЛО 107/4/14: 1-3).

Значний вплив на рівень безробіття справила механізація процесу виробництва, яка з'явилася у багатьох професіях, зокрема і у друкарській справі (Dziennik Ludowy, 1933, nr. 53: 6). Частою практикою було працевлаштування учнів, які отримували скромну оплату, що позбавляло роботи досвідчених підмайстрів (ДАЛО 1/18/1685: 14).

Проблема безробіття виникла не лише у міських установах та приватних підприємствах, але також стосувалася осіб, зайнятих у місцевому самоврядуванні та культурних інституціях. У 1930 році, зокрема, відбулися масові звільнення у львівських міських театрах. Каси цих закладів порожніли, у зв'язку з чим значно знижувались зарплати акторів та балерин, зайнятих на сцені (Dziennik Ludowy, 1930, nr. 141: 3; nr. 175: 9). Міські каси шукали як заощадити, обрізаючи гонорари працівникам. 

Навесні 1930 року відбулися страйки службовців львівського Маґістрату. Страйкарі критикували неефективність осіб на керівних посадах, скаржилися на низькі зарплати та марнотратство грошей на "безглузді та безцільові" інвестиції (Dziennik Ludowy, 1930, nr. 90: 5). Наступний великий страйк вибухнув на початку серпня 1932 року. Страйкували всі підрозділи львівської міської інфраструктури: трамваї, електростанція, водопроводи, газова станція, комунальна служба, каналізація, театр, бійня, бетонна фабрика, парки, заклади ритуальних послуг, відділи забезпечення, дезінфекційне підприємство та всі міські робітники (Dziennik Ludowy, 1932, nr. 176: 5-6). У 1932 і 1933 роках регулярно відбувалися протести трамвайників, яким повідомляли про зниження зарплат (Dziennik Ludowy, 1932, nr. 168: 7).

У набагато гіршому становищі опинилися мешканці міста, які були неполяками за національністю. У 1930 році внаслідок територіального розширення Львова місто вже населяло понад 312 тисяч мешканців. Згідно з проведеним наступного року переписом населення, 63,5% мешканців міста використовували польську мову, 24,1% користувались їдишем, а 11,3% — українською / руською (Drugi Powszechny Spis Ludności, 1937). Попри чисельність, не всі мешканці міста мали однакові можливості знайти роботу в муніципальних закладах. У 1930 році д-р Адольф Ротфельд (Adolf Rothfeld) на засіданні Міської ради зауважив, що єврейські мешканці Львова сплачували місту всі податки, але їх не приймали працювати ні до Маґістрату, ні до міських підприємств (Dziennik Ludowy, 1930, nr 151: 3). Зі спогадів народженої в околицях Львова Марії Дужої випливає, що люди, які не були римо-католиками, не були бажаними для працевлаштування у львівських міських установах (Duża, wywiady).

Схожа ситуація була в приватних польських підприємствах, де робітникам української національності не давали роботи. А в ситуації, коли масово звільняли працівників, першими звільняли українців. Наприклад, у січні 1933 року дирекція Львівської пивоварні звільнила 28 осіб, з яких 20 були українцями, 7 – поляками й одного єврея (Пасіцька, 2014: 201-202).

У 1935 році звільнення працівників у багатьох львівських підприємствах відбувалися рідше, але це не означало, що їх не було зовсім, як і те, що криза була подолана. У березні 1935 року через закриття Малопольської фабрики ламп у Львові (Małopolska Fabryka Żarówek we Lwowie) роботу втратили 38 осіб, а в наступних місяцях планувалися подальші звільнення  (ДАЛО 47/1/543: 17). Попри це, з плином часу Обласний інспектор праці у Львові (Obwodowy Inspektor Pracy we Lwowie) повідомляв про все рідше звільнення працівників, що були працевлаштованими на фабриках або в менших виробничо-ремісничих підприємствах, наприклад у пекарнях (ДАЛО 47/1/543: 2, 11). Про рідші звільнення працівників або відсутність змін у статистиці зайнятості також свідчили листи, надіслані з цього органу (ДАЛО 47/1/543: 5, 9, 16). Стали помітними ознаки повільного виходу з великої кризи. У фабриці "Oikos", що розташовувалась у підльвівській Рясній-Польській, на початку 1935 року було працевлаштовано 142 робітників, з них — 66 жінок і 76 чоловіків (ДАЛО 47/1/543: 13). Наприкінці березня фірма найняла ще 24 особи (ДАЛО 47/1/543: 15).

У період економічної кризи до Суду праці у Львові (Sądu Pracy we Lwowie) потрапляло багато справ щодо сплати заборгованої заробітної плати. Проблема була помітною у різних промислових та ремісничих підприємствах Львова. Однією зі справ була суперечка, яка велася у 1932 року між Войцехом Антоні (Wojciech Antoni), кочегаром у цегельні "Бєловсько" ("Bielowsko"), та власником підприємства Мейлахом Баумом (Meilech Baum). Підприємець заборгував оплату у сумі 587 злотих 09 грошів. Антоні працював у Баума у 1930 році, але за виконану роботу отримав лише 200 злотих авансу, виплаченого у двох частинах у першій половині 1931 року. Проте всупереч численним нагадуванням та письмовим сповіщенням, підприємець ухилявся від сплати заборгованості (ДАЛО 107/4/15: 2-2зв.).

Частим явищем у кризові часи стали демонстрації безробітних, які відбувалися не лише у Львові, але також в інших великих містах Польської республіки (як-от Катовіцах чи Познані). Основним місцем збору осіб, що залишалися без роботи, були маґістрати, староства, управління громад та служби зайнятості. Там збиралися ті, хто очікували на виплату щотижневих допомог. З періодичних звітів воєвод випливає, що протягом 1930-1935 років по всій країні відбулося 190 віч безробітних (Cichoracki, 2019: 128). Протести та демонстрації організовувалися по всій Польщі, проте у різних регіонах вони відрізнялись своєю періодичністю — найбільше їх відбувалося у сілезькому воєводстві. У східних воєводствах  Польщі: станіславівському, тернопільському, волинському, поліському, новогрудському та віленському — їх було відносно мало. Значно частіше збори відбувалися у західних воєводствах, а трохи рідше у центральних, а також у краківському та львівському (Cichoracki, 2019: 330).

Так, 27 червня 1930 року до львівського воєводи прийшла делегація з представників 26 профспілок. У представленому ними маніфесті були виокремлені дані щодо стану безробіття у Львові. Автори маніфесту просили допомогти забезпечити харчами осіб, які залишилися без роботи; зверталися з проханням виділити кошти на розвиток будівництва, яке могло б сприяти оживленню у секторі працевлаштування (Dziennik Ludowy, 1930, nr. 145: 4). 

Однак звернення до воєводи та міської влади не приносили очікуваних результатів, що могло підсилювати подальші акції середовищ безробітних у місті. Велика демонстрація відбулася 4 квітня 1932 року. У цей день приблизно о 12:00 під будівлею Управління посередництва у працевлаштуванні  (Urząd Pośrednictwa Pracy) на вулиці Рутовського (тепер Театральній) у Львові зібралася велика група безробітних, яка вимагали роботи. Далі вирушили на площу Ринок, де обрали делегацію, яка мала представляти інтереси групи у президента міста Вацлава Дрояновського (Wacław Drojanowski), щоб змусити його організувати громадські та будівельні роботи. Потім натовп кинувся до столів з хлібом та булками, забираючи товар у продавців. Лише поліційні загони, які прибули на Ринок, змогли розігнати демонстрантів. Деяких з них заарештували (Dziennik Ludowy, 1932, nr. 77: 7).

Крадіжки продуктів, поєднані із сутичками з власниками торгівельних яток та магазинів, траплялися часто. На початку червня 1932 року натовп, який зібрався на перехресті вулиць Скарбківської та Ґродзіцьких (тепер Лесі Українки та Друкарська), кинувся на віз із хлібом, який проїжджав повз (Dziennik Ludowy, 1932, nr. 129: 7). Іншого разу, 13 березня 1933 року, перед м'ясною крамницею Новака на вулиці Пекарській зібралася велика група безробітних. Після того як ті увійшли всередину, відбулася сутичка з власниками, а безробітні стали спустошувати прилавки з ковбасами (Dziennik Ludowy, 1933, nr. 60: 7).

Найтрагічніша  львівська демонстрація  відбулася 14 квітня 1936 року. Перед будівлею Управління посередництва у працевлаштуванні зібралося близько 500 безробітних, що вимагали знайти для них місце роботи. Отримавши відмову, вони вирушили до центру міста, де відбулися сутички з поліцією. В одній із сутичок на вулиці Академічній (тепер проспект Шевченка) смертельно було поранено двох безробітних: Миколу Середу та Владислава Козака (Кісь, 2010). У середовищі безробітних, робітників та профспілок смерть Козака та Середи викликала велике обурення. У місті у наступні дні відбулися "криваві" заворушення і маніфестації, за різними даними, тоді загинуло від 19 до 49 осіб. 16 квітня у похороні Владислава Козака, який набув характеру демонстрації, взяло участь 8 000 осіб (80. roznica "Krawego czwartku").

У 1931 році Інститут соціальної економіки (Instytut Gospodarstwa Społecznego) оголосив конкурс спогадів, куди  безробітні з усієї країни могли надсилати свої тексти. Серед 774 текстів обрали 57 найкращих, які згодом опублікували. Інститут, оголошуючи конкурс, сподівався отримати лише спогади робітників, які займаються фізичною роботою. Яким же було здивування, коли комісія отримала багато робіт від працівників з інтелектуальної сфери. У цій групі авторів було 16 торговців, посередників і банкірів, 2 колишні держслужбовці і 2 офіцери, 60 офісних працівників, 10 техніків і 12 вчителів (Pamiętniki bezrobotnych, 1933: XVII-XXI). Для організаторів конкурсу важлива була пізнавально-дослідницька ідея цього заходу. "Щоденники" мали бути свідченням, залишеним для майбутніх поколінь, які розповідали про проблеми конкретних людей в конкретний час. Організатори просили вказати вік безробітних та кількість і вік членів їхніх сімей. Вони пропонували учасникам, щоб ті розповіли про свою попередню роботу, момент звільнення, процес скорочення робочих місць. У конкурсному оголошенні було чітко окреслено тематику, що цікавить Інститут. Вимагалося надати детальну інформацію про умови життя безробітних: "Нехай розкажуть, як харчуються їхні сім'ї та як безробіття вплинуло на здоров'я і вигляд дітей. Нехай повідомлять, які речі вони внесли у заставу чи продали і за якою ціною, які борги мають у торговців, орендодавців, лихварів і на скільки їм зараз позичають продавці у магазинах" (Pamiętniki bezrobotnych, 1933). Для найкращих робіт передбачалися грошові винагороди.

Серед авторів текстів були п'ятеро мемуаристів зі Львова, які описали свої досвіди та переживання на початку 1930-х років. У текстах прочитується жахливе зображення міського життя з величезним рівнем безробіття. Переломним моментом, помітним майже у всіх спогадах, був момент втрати роботи. Львівські автори, свідомо чи не дуже, поділяли різні етапи свого життя на періоди, коли вони працювали і після того як стали безробітними. Один зі свідків, підписаний як "некваліфікований безробітний зі Львова", підкреслював, що за австро-угорських часів робота не лише дозволяла йому повірити у власні сили й позитивно впливала на його самооцінку, але також дозволяла сконцентруватися на інших аспектах життя, таких як культура:

"Моя зарплата в австрійських кронах була доброю, тому я почав вірити у себе і пізнавати свою цінність, що я ще комусь потрібен, що мені платять. Тоді я часто позичав книжки в бібліотеці і читав. Я знаю [твори] Словацького, Міцкевича, Франка і Шевченка майже на пам'ять".

Його наступна робота, на львівській бетонній фабриці, дозволила "некваліфікованому безробітному зі Львова" добре заробляти та вплинула на рішення стабілізуватися та одружитися. Переломним став момент втрати роботи, який негативно позначився як на психічному стані автора, так і на його сімейному житті, призводячи до відчаю, гніву та навіть агресії. Прикладом акту агресії може бути згадана автором ситуація, який зізнався, що вдарив дружину, коли вона сказала йому, що чекає дитину (Pamiętniki bezrobotnych, 1933: 514, 523).

Серед інших проблем, з якими стикалися львівські безробітні, був страх евікції (у цьому контексті — примусове виселення із орендованого, соціального чи тимчасового житла). Автор, підписаний як "львівський художник", боявся за долю своєї родини та за те, що з дня на день його можуть викинути з помешкання  (Pamiętniki bezrobotnych, 1933: 555). Про подібні страхи писав ще один автор, підписаний як "столяр, який мешкає у Львові". Пишучи свої спогади, чоловік радів, що була зима, тому що в цей час його не могли виселити з житла аж до настання весни  (Pamiętniki bezrobotnych, 1933: 565).

Проблема евікції турбувала багатьох львівських безробітних. Викидання на вулицю людей, позбавлених роботи та засобів до існування, часто викликало громадський опір. Навесні 1934 року житла мали позбавити кравця Авраама Нойґера (Abraham Neuger), який мешкав у будинку на вулиці Ненцького, 11 (тепер Крехівська), але цьому завадив натовп із кількох сотень людей. Зібрані увірвалися до квартири власниці будинку Міни Френклової (Mina Frenkelowa). Вони зіпсували інтер'єр, розбили меблі, розрізали ковдри, а потім жорстоко побили власницю приміщення (Biedrzycka, 2012: 709). Схожа ситуація відбулася 2 травня 1934 року у зв'язку з евікцією сім'ї Карніолів (Karniołowie), які мешкали на вулиці Бернштайна, 16 (тепер Шолом-Алейхема). На вулиці під будинком зібрався натовп, який знімав колеса з експедиторського транспорту. Того ж дня планувалося виселення орендарів, які проживали за адресами Під Дубом, 18 і Локєтка, 12 (остання більше не існує). У цих випадках власники самі відмовилися від евікції, остерігаючись подібних заворушень. Як наслідок, у жовтні 1934 року відбулися процеси 14-х євреїв, обвинувачених у створенні комуністичної банди, яка мала перешкоджати виселенню безробітних (Biedrzycka, 2012: 709).

В інших спогадах львівських безробітних багато уваги приділялось темі труднощів здобуття коштів, що зі свого боку впливало на погіршення як матеріального стану, так і стосунків у сім'ях. Відсутність грошей ускладнювала виховання здорових дітей і забезпечення їм гідного майбутнього. "Столяр зі Львова" писав, що його діти страждали від голоду:

"Вони не розуміють, що відбувається з ними, снять, вовтузяться, вкінці починають просити, то хліба, то кави, тоді затиснувши зуби їм потрібно обіцяти, обіцяти багато і намагатися зробити так, щоб вони пішли спати".

Столяр був батьком трьох синів, найстарший з яких був дуже здібним і отримував похвальні відгуки в школі. А чоловік боявся, що його діти можуть померти від недостатнього харчування. Боячись голодної смерті синів, він зізнавався, що не має грошей навіть на похорон. Він згадував, що одна його дитина вже померла раніше, а він не мав коштів, щоб організувати гідне прощання:

"У мене вже був такий випадок. Минулого року навесні дружина захворіла на тиф, і я залишився з трьома дітьми. Наймолодше немовля теж захворіло, і я повинен був принести його до лікарні. Через тиждень я отримав повідомлення про смерть дитини. Коли я пішов туди, мене відправили в інше крило. Там чергова запитала мене, коли я планую поховати дитину. Я коротко розповів їй про свою ситуацію. «Добре, поховаємо самі» сказала і зачинила віконечко. Я пішов. Я ніколи не дізнаюся, як і де немовля поховали, але мене мучить спомин, що на цьому будинку було написано «Анатомія»".

У розповідях безробітних зі Львова часто з'являлась тема планування самогубства. Більшість з авторів страждало від низької самооцінки. 31-річний столяр писав, що не бажав дивитися на своє відображення у перукаря (Pamiętniki bezrobotnych, 1933: 559). Інші обвинувачували себе у поганому становищі своїх сімей (Pamiętniki bezrobotnych, 1933: 561). Окрім цього, деякі з них відчували, що не повністю контролювали ситуацію, яка склалася. Столяр заявляв, що його ситуація була спричинена зовнішніми умовами, до яких він відносив невигідну економічну ситуацію в державі та в місті:

"До цього часу на світі було так. Люди добиваються посад і маєтку, а ті, які жили бідно, в основному самі собі винні. На жаль, настав інший час, ознакою якого є безробіття. Це не одразу вдарило, бо ж величезна його сила одразу б змела всіх, але поступово протягом восьми років регулярно кожного року ставало все гірше".

Допомогу у пошуку роботи пропонували агенції-посередники. У Львові таке посередницьке бюро знаходилося на вулиці Свєнтокшиській, 28 (тепер вулиця Бортнянського). Туди приходили як люди, які займались інтелектуальною діяльністю, кваліфіковані майстри, так і прості робітники. Спеціальний відділ для працевлаштування домашньої служби знаходився на вулиці 29 Листопада, 12 (на перехресті теперішніх  вулиць Коновальця та Русових) (Gazeta Lwowska, 1934, nr. 214: 3). Керівники цих установ тиснули на підприємців, щоб вони заявляли про вільні місця і приймали зареєстрованих безробітних. Це супроводжувалося наступною ситуацією: особи, які користувалися нещасливим становищем безробітних, займалися посередництвом у працевлаштуванні, беручи хабарі від кількох до кількох десятків злотих в обмін на допомогу у пошуку роботи (Dziennik Ludowy, 1932, nr. 214: 7). Звичайно, така діяльність була нелегальною і не відповідала статті 13 закону про заробітне посередництво у пошуку працевлаштування, яка регулювала, що "заробітний посередник не може брати заставу від шукача роботи" (Ustawa, Dz. U. 1921.88.647). Не кожен, хто намагався знайти роботу, розумів це, і в результаті ставав жертвою шахрайства.

Наприкінці вересня 1932 року у Львові було заарештовано 33-річну Анну Щепанську (Anna Szczepańska) та Анну Семенович (Anna Semenowicz). Жінки займалися виманюванням грошей від безробітних швачок, обіцяючи їм допомогти отримати роботу у військовому швейному цеху (Dziennik Ludowy, 1932, nr. 222: 7). Навесни 1933 року львівська преса писала про Мар'яна Гандлєжа (Marian Handlerz), який проживав на вулиці Торосевича, 15 (сучасна Коциловського). Чоловік крутився в колах безробітних і малозабезпечених, збираючи від них внески у розмірі 20 злотих та пропонуючи допомогу у пошуку роботи. Гандлєж уже мав судимість. Він керував посередницьким бюро, яке займалося працевлаштуванням сторожів і оренди помешкань, що розташовувалось на вулиці Лелевеля 15 (тепер Поповича). У квітні 1933 року бюро закрили, а Гандлєжа та його спільника відправили до в'язниці (Dziennik Ludowy, 1933, nr. 79: 7).

У зв'язку з великою проблемою безробіття у міжвоєнний період з'являлися найрізноманітніші ідеї щодо надання допомоги людям, які залишилися без сталого доходу. Держава йшла на зустріч цим потребам, вводячи відповідні законодавчі положення. 

На початку 30-х років тривалість сплачуваної державної допомоги по безробіттю становила 13 тижнів. Після цього безробітні, які скористалися фінансовою допомогою від Державного фонду безробіття  (Państwowy Fundusz Bezrobocia — PFB), повинні були чекати, поки вони отримають нові права, тобто пропрацюють 20 тижнів  (Pamiętniki bezrobotnych, 1933: 528). Згідно зі змінами до закону про соціальне забезпечення в разі безробіття від 18 липня 1924 року, внески до фонду безробіття оплачували обов'язково підприємці, які наймали більше ніж 5 робітників. Внески становили 2% від заробітної плати, з яких 75% сплачували підприємці, а 25% працівники (Fundusz Bezrobocia, Sztetl). Крім того, згідно з постановою міністра соціального забезпечення від 23 грудня 1933 року, сезонні безробітні, які сплачували внесок 4% (з яких 2% платив роботодавець і 2% працівник), могли отримати допомогу, якщо вони працювали принаймні 104 дні впродовж 26 тижнів (Dziennik Ludowy, 1934, nr. 3: 1).

У Львові також діяв Український комітет допомоги безробітним та вбогим під патронатом митрополита Андрея Шептицького. Офіс комітету розміщувався за адресою вул. Кілінського 3 (тепер  вул. Памва Беринди ). Відділення комітету функціонували в Перемишлі і Станіславові (Діло, 1932, ч. 29: 4).  Небайдужою доля безробітних була й для Союзу Українок у Львові. При товаристві діяв "Комітет допомоги безробітним і незаможним", який від лютого до травня 1932 року організовував чайну за адресою вул. Руська 10, а також за невелику оплату видавав сніданки і обіди для потребуючих. Наприкінці 1930-х, а саме у 1937-1938 роках, Товариства українських робітників "Сила" проводило допоміжну акцію серед українських робітників. При товаристві у 1937-1938 роках діяв "Комітет допомоги безробітним" (Пасіцька, 2014: 237).

Матеріальну допомогу надавав Маґістрат. "Некваліфікований безробітний зі Львова" згадував, що наприкінці листопада 1931 року отримав від влади 15 продуктових купонів вартістю 2 злотих кожен, а також 100 кг вугілля і 100 кг картоплі (Pamiętniki bezrobotnych, 1933: 526). Інший з авторів спогадів, друкар, скаржився на якість наданої допомоги. Він згадав, що для отримання напів замерзлої картоплі довелося йти аж на інший кінець міста. Після того як картоплю цю перебрали, виявлялося, що серед неї було багато гнилої чи зіпсованої, яка не підходила для споживання. Скромних продуктових купонів не вистачало навіть на придбання найпотрібніших товарів. Чоловік повинен був радитися з дружиною, на що витратити 2-злотий купон, оскільки потреб було дуже багато, а ця сума дозволяла купити лише найнеобхідніші товари. Друкар вважав, що сучасне йому суспільство жило в умовах екстремального приниження і ніхто навіть не ображався на формат наданої допомоги, ані на те, що на скромні кошти доводилося довго чекати в чергах дільничних комісаріатів (Pamiętniki bezrobotnych, 1933: 529-530).

Організацією допомоги також зайнялися релігійні установи. Християнські спільноти створювали громадські комітети, які працювали при парафіях. До них входив, наприклад, Дієцезіальний єпископський комітет (Diecezjalny Komitet Biskupi)  (Makarczuk, 1998: 239). 

Восени 1931 року подібний громадський комітет створила єврейська спільнота. Попри всі зусилля цих організацій, їхня робота була недостатньою і не могла задовольнити потреби всіх безробітних. Протягом короткого часу після їх створення, по підтримку звернулося близько 3 тисяч єврейських сімей. Зібраних коштів вистачило лише для 400 з них  (Makarczuk, 1998: 239). Єврейське населення також користувалося підтримкою, яку надавали міські та воєводські органи влади. 20 квітня 1935 року за ініціативою воєводи Владислава Беліни-Пражмовського (Władysław Belina-Prażmowski) в дільничних комісаріатах безробітні могли отримати великодні пакунки. Всього підготували 700 коробок, в яких поклали по 5 кг муки, 2 кг сала, 1 кг ковбаси, цукру, кави, мила, а також 100 грамів чаю. Для юдеїв приготували кошерний жир та ковбасу (Biedrzycka, 2012: 744). Подібну допомогу організовували українські кооперативи, такі як крайова молочарська кооперація "Маслосоюз", яка з нагоди 25-річчя своєї діяльності в 1932 році передала на потреби безробітних 1000 л молока та 200 кг масла (Biedrzycka, 2012: 645).

Важливі ініціативи у наданні допомоги виходили із Львівського воєводського управління (Lwowski Urząd Wojewódzki), яке призначало певні суми на працевлаштування безробітних, наприклад при виконанні земляних робіт (Biedrzycka, 2012: 602). У жовтні 1931 року було створено Міський громадський комітет у справах безробіття (Miejski Komitet Obywatelski dla Spraw Bezrobocia), який займався наданням допомоги нужденним ad hoc. У грудні того ж року  цей комітет  затвердив добровільні збори в кав’ярнях та ресторанах у розмірі 5 грошів в чеках за каву чи чай і 10 грошів в рахунках за їжу та закуски (Biedrzycka, 2012: 601). Комітет займався розподілом продуктових талонів, роздавав обіди, харчові продукти та вугілля (Biedrzycka, 2012: 736, 645, 650).

У 1934 році місто вирішило розв'язувати житлові проблеми безробітних, які залишилися без даху над головою. 17 квітня 1934 році відбулася конференція за участі професорів  Університету Яна Казимира , президента Львова Станіслава Островського (Stanisław Ostrowski), о. проф. Щепана Шидельського (Szczepan Szydelski) та депутата Еміля Зоммерштайна (Emil Sommerstein), присвячена конкретній допомозі для бездомних безробітних. Вирішили придбати зіпсовані залізничні вагони за ціною 200 злотих за штуку. Ці вагони мали стати тимчасовим притулком для тих, хто опинився на вулиці. Протягом двох наступних тижнів за посередництвом Еміля Зоммерштайна Міністерство транспорту (Ministerstwo Komunikacji) наказало Дирекції державної залізниці у Львові (Dyrekcja Okręgowa Kolei Państwowych Lwów) передати в користування безробітним 8 пасажирських і 4 вантажних вагони. Всіх їх розмістили на Янівських пагорбах, поблизу  єврейського цвинтаря  (Biedrzycka, 2012: 706).

Безробіття в часі Великої депресії було не лише величезною соціальною, але й політичною проблемою, що торкалася насамперед міської самоврядної влади, якій постійно доводилося мати справу з демонстрації безробітних чи страйки робітників.  Деякі інцеденти (як-от вбивство Владислава Козака) отримали широкий розголос по всій Польщі. 

Варто наголосити, що велика економічна криза торкнулася не лише безробітних та звільнених працівників, а й власників відомих львівських компаній. Це явище було помітним, наприклад, у сфері торгівлі. Багато власників великих комерційних підприємств збанкрутували; натомість зросла кількість дрібних крамарів. У 1929-1930 роках у Львові діяло понад 8 тисяч купецьких підприємств різних категорій, але вже у 1932 році їх кількість зменшилася до 7213. У 1934 році спостерігалося зростання кількості торгівельних підприємств, однак наприкінці 1930-х років таких підприємств у місті було 7049, тобто значно менше, ніж до вибуху кризи (Bezsmertnyi, 2015: 3-19). Подібні тенденції спостерігалися протягом 1930-х років в інших секторах економіки. 

У 1932 році економічна криза в Польщі досягла найвищої точки, а в 1933 році Польща увійшла в період післякризової депресії. У 1934–1935 роках рівень виробництва повільно зростав, але, незважаючи на це, не досяг докризового рівня. Після Великої депресії економіка не повернулася до рівня до 1929 року. Станом на 1935 рік промислове виробництво в Польщі становило лише 76% від рівня 1926 року. Гірші темпи промислового виробництва у цей час мали хіба що Нідерланди (Landau, 1982: 34-36).

1. Державний Архів Львівської Області (далі — ДАЛО) 2/26/673.
2. ДАЛО 1/18/1685: 14.
3. ДАЛО 107/4/14: 1-3.
4. ДАЛО 107/4/15: 2-2зв.
5. ДАЛО 47/1/543: 2, 5, 9, 11, 13, 15-17.
6. "Akcja zredukowanych aktorów lwowskich", Dziennik Ludowy, 1930, nr. 175.
7. "Antyspołeczna gospodarka w browarach lwowskich", Dziennik Ludowy, 1932, nr. 190.
8. "Bezrobocie nieujawnione liczbowo", Dziennik Ludowy, 1933, nr. 31.
9. "Bezrobocie w zawodzie drukarskim", Dziennik Ludowy, 1933, nr. 53.
10. "Bezrobotni w sklepie masarskim", Dziennik Ludowy, 1933, nr. 60.
11. "Delegacja przedstawicieli dwudziestu sześciu związków zawodowych pod przewodnictwem tow. Posła Hausnera u Pana Wojewody Gołuchowskiego. Praca we Lwowie zamarła, sześć tysięcy siedemset dwudziestu pięciu bezrobotnych", Dziennik Ludowy, 1930, nr. 145.
12. Drugi Powszechny Spis Ludności z dn. 9 XII 1931 r. Mieszkania i gospodarstwa domowe. Ludność. Stosunki zawodowe. Miasto Lwów (Warszawa 1937).  https://mbc.cyfrowemazowsze.pl/dlibra/publication/16927/edition/14189/content?format_id=2  
13. Maria Duża, Wywiady, Lwów przedwojenny.  http://lwowprzedwojenny.eu/maria-duza.html .
14. Gazeta Lwowska, 1935, nr. 126.
15. "Jeszcze o stosunkach w Lwow. Tow. Akc. Brow", Dziennik Ludowy, 1933, nr. 29.
16. Ludwik Krzywicki, "Wstęp", Pamiętniki bezrobotnych, Warszawa 1933, s. XVII-XXI.
17. "Nowe redukcje w browarach lwowskich", Dziennik Ludowy, 1932, nr. 189.
18. "O pracę dla bezrobotnych", Gazeta Lwowska, 1934, nr. 214.
19. "Odezwa Instytutu Gospodarstwa Społecznego w sprawie konkursu na pamiętnik bezrobotnego ogłoszona w grudniu 1931 roku", Pamiętniki bezrobotnych, Warszawa 1933.
20. "Oszukiwanie bezrobotnych", Dziennik Ludowy, 1932, nr. 222.
21. "P. prezydent Drojanowski grozi! Fiasko konferencji prezydium miasta z przedstawicielami tramwajarzy", Dziennik Ludowy, 1932, nr. 168.
22. "Pracownicy gminni rozpoczęli walkę o swoje słuszne prawa", Dziennik Ludowy, 1932, nr. 176.
23. "Rozruchy głodowe bezrobotnych we Lwowie", Dziennik Ludowy, 1932, nr. 77.
24. "Rozruchy głodowe we Lwowie", Dziennik Ludowy, 1932, nr. 129.
25. "Rugi w teatrach lwowskich. Zredukowani apelują do opinii publicznej", Dziennik Ludowy, 1930, nr. 141.
26. "Szakal", "Dziennik Ludowy", nr 79 (1933), s. 7.
27. "Tow. poseł Diamand o gospodarce komunalnej. Posiedzenie Rady Miejskiej — Przemówienie tow. Temnyckiego", Dziennik Ludowy, 1930, nr 151.
28. "Wzburzenie wśród pracowników gminnych. Rezultaty fatalnej gospodarki komisarycznej", Dziennik Ludowy, 1930, nr. 90.
29. "Z życia robotniczego. Nieobywatelskie postępowanie lwowskiego towarzystwa akcyjnego browaru!", Dziennik Ludowy, 1933, nr. 25.
30. "Ukrócić samowolę pokątnych pośredników", Dziennik Ludowy, 1932, nr. 214.
31. Ustawa z 21 października 1921 r. o zarobkowym pośrednictwie pracy, Dz. U. 1921.88.647.
32. "Zasiłki dla bezrobotnych", Dziennik Ludowy, 1934, nr 3.
33. "Допомога безробітним і вбогим", Діло, 1932, ч. 29.
34. Історія Львова в документах і матеріалах (Київ 1986).
35. "80. rocznica "Krwawego czwartku" we Lwowie", Historia mniej znana i zapomniana. URL:  https://historiamniejznanaizapomniana.wordpress.com/2016/04/14/80-rocznica-krwawego-czwartku-we-lwowie/ 
36. Andriy Bezsmertnyi, "Handel lwowski w okresie międzywojennym", Dzieje Najnowsze, R. 47 (2015), s. 3-19.
37. Agnieszka Biedrzycka, Kalendarium Lwowa 1918-1939 (Kraków 2012).
38. Piotr Cichoracki, Joanna Dufrat, Janusz Mierzwa, Oblicza buntu społecznego w II Rzeczypospolitej doby wielkiego kryzysu (1930-1935). Uwarunkowania, skala, konsekwencje (Kraków 2019).
39. Urszula Glensk, Historia słabych. Reportaż i życie w dwudziestoleciu (1918-1939) (Kraków 2014).
40. "Fundusz Bezrobocia", Sztetl. URL: https://sztetl.org.pl/pl/slownik/fundusz-bezrobocia Access: 19.01.2024.
41. Zbigniew Landau, Jerzy Tomaszewski, Gospodarka Polski międzywojennej 1918-1939, T.3: Wielki kryzys 1930-1935 (Warszawa 1967).
42. Stepan Makarczuk, "Ludzie z nizin społecznych Lwowa w okresie międzywojennym", Lwów: Miasto-społeczeństwo-kultura. T. II: Studia z dziejów Lwowa pod red. H. W. Żalińskiego i K. Karolczaka (Kraków 1998).
43. Назар Кісь,  "Похорон Владислава Козака, вбитого поліцією під час робітничої демонстрації у квітні 1936 року" , Інтерактивний Львів, Центр міської історії (2010).
44. Оксана Пасіцька, Львів і Львів'яни. Український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття) (Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2014).