Мєчислав Потоцький

Польський шляхтич Мєчислав Потоцький (1810-1878) не був ученим, не мав історичної чи мистецької освіти, однак у 1863-1878 роках став першим діяльним охоронцем старовинних пам'яток у Східній Галичині та Львові. Його широку і багатолітню діяльність можна охарактеризувати радше як організаторську, аніж експертну і наукову, та як доволі несистематичну. Довгий час мистецтвознавчі дослідження розглядали його лише побіжно, якщо взагалі помічали. У ХХІ столітті інтерес до його особи лише зростає, про нього вийшли і виходять наукові статті та монографії (напр. Gronek, 2021; Łopatkiewicz, 2022).

У Львові збереглася велика частина кореспонденції Мєчислава Потоцького як консерватора пам'яток. За нею можна побачити людину, для якої охорона старовини стала життєвим покликанням, радше аніж професією; шляхтича, для якого понад усе потрібно було зберегти сліди ліквідованої Речі Посполитої, які можуть зникнути з лиця землі через агресивну політику Російської імперії чи через людську байдужість. Потоцький організовував акції порятунку будівель як умів, намагаючись залучати до справ усіх, кого вдасться. Його способи не завжди оцінювали, однак ніхто не заперечував його завзятості. Попри те, що його призначила консерватором придворна Центральна комісія охорони пам'яток у Відні, вона мало контролювала його діяльність.

Мєчислав Потоцький народився у Львові, проте понад два десятиліття жив на окраїні Галичини, у селі Коцюбинчики на березі річки Збруч. Лише на останні шість років свого життя він переїхав до Львова, де мешкав на вулиці Охронек, 8 (сучасна Кониського), у віллі, яка сьогодні не існує.

Можливо, Мєчислав Потоцький ніколи б не зайнявся старовиною, якби не випадковість. У серпні 1848 року з річки Збруч у селі Личківцях, поруч з його маєтком, видобули високу незвичну статую. "Божище" потрапило до рук Потоцького, і він вирішив встановити його на видному місці у своєму селі Коцюбинчиках. Однак місцеві селяни пригрозили в такому разі розбити статую як ідола. Невдовзі до його рук потрапила відозва Наукового товариства у Кракові, що діяло при Яґеллонському університеті, про заснування там історико-археологічної секції. Відозва у тому числі закликала зголошувати до неї подібні старовинні знахідки. У листопаді 1850 року Мєчислав Потоцький відправив листа, в якому ретельно описав обставини знахідки, вигляд статуї та виклав свої міркування про неї. Ознайомившись з літописом Нестора та працею польського історика Адама Нарушевича, він ідентифікував статую як зображення слов'янського бога Світовида, якого шанували в дохристиянські часи, а отже, за його підрахунками, вона пролежала у намулі ріки принаймні дев’ять століть.

Описана Потоцьким статуя зробила сенсацію у Кракові. У квітні 1851 року до Коцюбинчиків прибув делегат Наукового товариства Теофіль Жебравський (Teofil Żebrawski). Він оглянув статую та кілька днів вивчав довколишні подільські околиці. Він розпорядився перевезти її до Кракова, де невдовзі вона зайняла видне місце в Яґеллонському університеті.

Вдячне Наукове товариство прийняло Мєчислава Потоцького у свої лави як кореспондента (немісцевого члена). Після Світовида він час-від-часу повідомляв через листування про інші знахідки з Поділля, надсилав предмети та тексти. У Львові на межі 1840  і 1850-х років не було інституцій, аналогічних до Наукового товариства, тож Світовид у той час не мав шансів опинитися у Львові. Цей випадок, ймовірно, пізніше став ключовою причиною, чому Мєчиславу Потоцькому вдалося стати офіційним консерватором пам'яток старовини.

Мєчислав Потоцький народився у Львові в 1810 році, вивчав право у Варшавському університеті. Там він взяв участь у Січневому повстанні, був офіцером у битві під Остролукою, був нагороджений золотим орденом Virtuti Militari. Після провалу повстання, емігрував на захід і повернувся до Галичини у 1840-х. Тут він підтвердив своє шляхетство та отримав найнижче аристократичне звання лицаря (Poczet szlachty, 1857, 203). Надалі він здебільшого підписувався як Mieczysław Ritter von Potok-Potocki, "лицар з Потока". Звання дозволяло йому брати участь в діяльності дорадчого Станового сейму у Львові, однак невідомо щоб він до нього долучався.

У 1846 році Потоцький продав батьківське село Віцин на Золочівщині (сучасна Смереківка) та придбав Коцюбинчики. Можливо, він здійснив цей переїзд, щоб мешкати ближче до родини своєї дружини Клотильди з Городиських. Тут, біля річки Збруч, він прожив більшу частину решти свого життя, а після смерті Потоцького у 1878 році село успадкував син Владислав. За даними 1870 року, у Коцюбинчиках мешкали 1090 осіб (Orzechowski, 1872), серед яких греко-католики вп'ятеро перевищували кількість римо-католиків. Мєчислав Потоцький вступив до Господарського товариства та Кредитного земського товариства, брав участь в діяльності їхніх філій у Гусятині. Як повідомляла Gazeta Lwowska, він піклувався про "моральне виховання своїх давніх підданих", зобов'язуючись подарувати громаді села ділянку на будівництво школи, виділити кошти на будівельні матеріали, матеріально підтримувати вчителя, а найстараннішим учням дарувати одяг або корисні книги (GL, 1858, Nr. 104, s. 413).

Мєчислав Потоцький міг прожити життя звичайного дрібного землевласника у далекій провінції, однак йому цього стало недостатньо. Дізнавшись про заснування Центральної комісії охорони пам'яток, він неодмінно захотів долучитися до її діяльності. Однак чи був він готовим до того, що означало стати консерватором?

Заснована у 1850 році ц.к. Центральна комісія з дослідження та опіки архітектурними пам'ятками (k.k. Central-Commission für Erforschung und Erhaltung der Baudenkmale) розпочала свою діяльність у 1853 році. Її головною ідеєю стала охорона пам'яток старовини на території усієї імперії Габсбурґів, початково лише архітектурних. Інституція діяла під патронатом імператора Франца-Йосифа та підпорядковувалася спершу Міністерству торгівлі, промислів та публічного будівництва. Діяти вона мала через консерваторів, призначених у різних містах імперії. На консерваторів покладалися зобов'язання вишуковувати старовинні пам'ятки у приписаних їм територіях, документувати об'єкти згідно з наданим формуляром, слідкувати за тим, щоб їх не пошкоджували і не зносили, в окремих випадках могло йтися про організацію реставрації об'єктів. Консерватори повинні були стати посередниками між Центральною комісією у Відні та інституціями й особами на місцях, співпрацювати з пресою, всіляко "розбуджувати" зацікавлення старовиною серед населення. Передбачалося, що все це консерватори робитимуть безоплатно, з власного ентузіазму.

Про Центральну комісію Мєчислав Потоцький дізнався через рік після її появи. 22 лютого 1854 року він отримав листа від Еміля Дворжака, заступника начальника Чортківського округу (Czortkower Kreisbehörde), з пропозицією номінувати його консерватором цього округу (ЦДІАЛ 616/1/1:1). Чортківський округ був тоді одним з дванадцяти, що підпорядковувалися Львову, допоки цього не змінив новий адміністративний поділ краю у 1867 році. Потоцький ідеєю запалився, однак призначення не отримав — ідею у Намісництві (звідки номінацію мали б передати до Центральної комісї) не підтримали або проігнорували. У 1856 році у Львові висунули кандидатуру іншої людини — Францішека Стронського, професора філософії і керівника бібліотеки Францисканського університету. За охорону пам'яток останній так і не взявся.

Вакансія консерватора відкрилася 1860-го року після формального звільнення Францішека Стронського, який виїхав зі Львова. Однак, поки Потоцький нарешті отримав бажане звання, минуло ще кілька років. У 1861-му він вже сам звернувся до Намісництва, пояснюючи своє незмінне від 1854 року бажання стати консерватором. Через два роки його таки номінували, за поданням тодішнього намісника Галичини Александра фон Менсдорфа-Пуаї (ЦДІАЛ 616/1/1:12).

За процедурою, після такої номінації Центральна комісія мала рекомендувати кандидата міністерству. У той рік цим завідувало Міністерство стану (внутрішніх справ). Однак Мєчислав Потоцький отримав звання не консерватора, а кореспондента, і цей факт його збентежив, адже він не розумів його значення і просив пояснень (ЦДІАЛ 616/1/1:15). Центральна комісія задумувала кореспондентів як допоміжну силу для консерваторів, які до того ж не обтяжувалися обов'язками, а мали тільки права — збирати матеріали про пам'ятки і надсилати їх консерватору чи до Комісії. Можливо, Центральна комісія вирішила дати йому своєрідний випробувальний термін.

Мєчислава Потоцького затвердили консерватором у квітні наступного 1864 року. Свій номінаційний диплом та урядову печатку він отримав із ще однією затримкою — на початку вересня. Цим він був гірко розчарований, про що свідчать його слова, адресовані Намісництву:

(...) Цей диплом залишиться назавжди у моїй родині як дуже мила і почесна пам’ятка (...) мушу з жалем визнати, що спосіб його вручення взагалі не відповідає ані висоті достоїнства, якому цей диплом відповідає, ані видатної честі, якою мене наділено. Я вважав, що документ (...) якнайменше, мав вручити мені особисто Пан Начальник округу, але сталося інакше — мені його приніс просто-напросто урядовий слуга разом з іншими урядовими паперами, які перед тим, як дістатися до мене, пройшли через декілька рук. Що більше, Пан Начальник, немовби хотів і цей момент приємності приправити мені гіркотою, як посланця відправив того самого слугу, який зробив раніше авантюру в моєму домі — у цій справі я був недавно змушений вносити скаргу до Високого ц. к. Намісництва.

Лист залишився невідправленим. Проте він дає уявлення, як Мєчислав Потоцький розумів для себе консерваторство — для нього це був обов'язок його суспільного стану, себто аристократії. Центральна комісія у своїх програмних текстах стверджувала, що охорона пам'яток повинна стати патріотичним обов'язком усіх освічених громадян. Лібералізація, що відбувалася в Австрійській імперії у 1860-х, коли до влади приходило все більше містян (Bürger-Regierung), відсувала аристократію на другий план. Тож призначення на консерваторство Мєчислава Потоцького сталося у динамічний перехідний період. Будучи представником шляхти з галицького Поділля, Потоцький вбачав свою роль у збереженні пам'яті про Річ Посполиту, її славетне минуле та "доавстрійську" історію рідного краю. Східну Галичину, свій консерваторський округ, він йменував виключно "східною частиною нашого краю", уникаючи запровадженої габсбургами назви. Згідно з поглядами Центральної комісії, це було цілком санкціоноване висловлення локального патріотизму. Консерватор у своїх листах часто підкреслював вдячність монархові, завдяки чиїй волі шанування своєї історії стало можливим — іноді протиставляючи це становищу мешканців Королівства Польського, підданих російського царя.

Як зауважує Метью Ремплі, у свій ранній період Центральна комісія часто призначала консерваторів на підставі радше очікуваної політичної надійності, аніж професіоналізму. Мєчислав Потоцький, з його підкресленою лояльністю до влади, ілюструє цю тенденцію. Організаторські здібності теж не раз цінували в Комісії вище, аніж наукові знання з історії мистецтв — дослідник наводить приклад особи першого президента Комісії Карла фон Чьорніґа (Karl von Czoernig), бюрократа, багатолітнього очільника урядової Статистичної комісії (Rampley, 2015, 188-189, 194)

Згідно з інструкцією, яку у 1853 році Центральна комісія затвердила, навіть за відсутності в якомусь місці консерватора його роль мали виконувати інженери, працівники Окружних адміністрацій (Kreis-Ingenieure). У Східній Галичині на той час це — 12 осіб. Ці політичні адміністрації підпорядковувалися Намісництву та Податковій  адміністрації у Львові і були владою середньої ланки, що мали наглядову та адміністративну функцію, збирали податки. Їхні будівельні відділи, що складалися з інженера і кількох помічників, слідкували за всіма видами будівництва в окрузі, видавали дозволи, слідкували за виконанням приписів, а у випадку споруджень за урядові кошти виготовляли проєкти та вели будівництво (Allerhöchste Bestimmungen, 14 September 1852). Дуже часто вони, однак, не були фахівцями у сфері архітектури, а розумілися насамперед на будівництві доріг — так, зокрема, пояснювали Мєчиславу Потоцькому у листі з галицького Крайового виділу на початку 1870-х років (ЛННБУ 26/1/1:50). З одного боку, це було пов'язано з освітою — Технічна академія, що діяла у Львові з 1844 року, мала загальнотехнічний факультет, який лише побіжно включав архітектуру, а більшість студентів орієнтувалися на працевлаштування на залізницях. З іншого боку, попит на архітектуру в середині ХІХ століття в Східній Галичині не був значним, у випадках масштабних коштовних будівництв запрошували знаних архітекторів із заходу, зокрема з Відня.

Отже Центральна комісія, через Міністерство торгівлі, промислів та публічного будівництва, поставила окружним інженерам дещо нереалістичні вимоги. Вона поклала на них обов'язок шукати і документувати старовинні будівлі так, щоб це не шкодило їхній основній роботі, тобто, фактично, у позаробочий час і безоплатно (Instruction für Baubeamten, 24/04/1853). Комісія ретельно проінструктувала їх, як правильно рисувати будівлі та креслити їхні плани, фасади та деталі, однак інженери здебільшого не виявляли бажання братися за понаднормову працю, і консерватор відтак не міг на них покластися.

Мєчислав Потоцький наполегливо звертався до всіх Окружних адміністрацій з проханням надсилати йому дані про присутність у них старовинних об'єктів, сподіваючись на їхню співпрацю. Попри те, що Намісництво розсилало їм додаткові розпорядження і нагадування про їхній обов'язок співпрацювати з консерватором, вони часто обирали їх ігнорувати. Потоцький неодноразово скаржився Намісництву, а потім і Центральній комісії, що чинна система недієва і потребує змін. Згідно з інструкцією для консерваторів, він мав право пропонувати покращення — що він і робив, та до його думки у Відні не прислухались, про що свідчить його кореспонденція з президентом Центральної комісії Йозефом Александром бароном фон Гельфертом (напр. ЦДІАЛ 616/1/2:13-16, 616/1/2:68-69).

У 1860-х роках були загальновідомими лише декілька старовинних об'єктів в Галичині і потрібно було безпосередньо мандрувати і їх вишукувати. Залізниця від Відня досягла Львова у 1861 році, а до більшості місцевостей можна було дістатися лише кіньми. Центральна комісія пропонувала відшкодовувати кошти, витрачені на інспекційні мандрівки, post factum. Потоцький підкреслював невигідність цього підходу, адже кореспонденція могла йти від найближчого поштового пункту в Гусятині до Відня і назад тижнями, а консерватор не міг бути упевненим, що його витрати визнають вартими відшкодування. Він стверджував, що не мав можливості мандрувати сам, і просив виділяти кошти наперед, щоб могти користуватися поштовими кіньми. Йому відмовили.

Перші будівлі, які Потоцький запропонував Центральній комісії як визначні пам'ятки Галичини, були відомі йому раніше. Наприклад, бароковий костел у Городенці, який у середині XVIII століття збудував магнат Микола Потоцький. Також він зголосив недавно знищений пожежею василіянський монастир у селі Віцин, що належало раніше його батькові і про який раніше він склав опис і звіт для Наукового товариства у Кракові. Іншим об'єктом, який він намагався вберегти ще до свого консерваторства (з 1859 року), були руїни фортеці в селі Окопи (т. зв. Окопи святої Трійці). Однак ці та інші будівлі Центральна комісія не вважала вартими своєї уваги. Першим об'єктом, що запропонував Потоцький і реставрацію якого нарешті підтримали в Комісії, став готичний костел у містечку Кросно, що на півдорозі між Львовом та Краковом. У 1860-х роках це була територія Східної Галичини.  

З одного боку, Мєчислав Потоцький дійсно не був знавцем історії та мистецтв, чого й не приховував. З іншого боку, він не знав або недооцінював той факт, що Центральна комісія була найперше зацікавлена у пам'ятках середньовіччя. Офіційні документи Центральної комісії, її статут та інструкції для консерваторів, кореспондентів та будівельних службовців вказували на єдине обмеження — старовиною могли вважатися об'єкти, споруджені не пізніше середини XVIII століття. Проте на практиці було інакше. Серед паперів Намісництва (ЦДІАЛ 146/68/1946) зберігся текст Ґустава Гайдера, Рудольфа Айтельберґера та Йозефа Гізера під назвою "Проспект. Середньовічні пам'ятки мистецтва Австрійської імперії", який надіслали до Львова 1856 року і який потрапив до рук першого консерватора Францішека Стронського. Цей текст визначав пріоритет пам'яток середньовіччя у діяльності Центральної комісії. Наскільки з ним був ознайомлений Потоцький, невідомо.

Згідно з цим "Проспектом", у Відні хотіли скласти вичерпну картину пам'яток середньовіччя по всій території Габсбурзької імперії, тож кожен коронний край повинен був долучитися. З перспективи Центральної комісії, Австрія була відсталою у порівнянні з Німеччиною та Францією, які вже віддавна документували свою середньовічну спадщину, і цю відсталість було необхідно надолужити (Eitelberger, 1856, №1, s.1-2).

Слід підозрювати, що рідкісність середньовічної архітектури в східній частині Галичини і у Львові зокрема і посприяли незацікавленості Центральної комісії до Галичини у 1850-х і 1860-х роках. В свою чергу, Мєчислав Потоцький почав повсякчас повторювати тезу про бідність регіону на пам'ятки, підкреслювати та красномовно пояснювати спустошеність цих земель від війн внаслідок монгольських, татарських нападів. Не всі погоджувалися з таким трактуванням: його полюбляв спростовувати, наприклад, львівський краєзнавець Антоній Шнайдер. Тим не менше, такий погляд на речі залишався впливовим. І серед наступників консерватора не раз зустрічаються тези про "бідність" чи "обділеність" регіону.

Центральна комісія оголошувала свої цілі та видавала коротко сформульовані інструкції, які Потоцький (з його правничою освітою) в обговоренні їх з колегою Каролем Роґавським, засуджував як неконкретні, розпливчасті. Комісія не пропонувала навчання для консерваторів, ані для виконавців-реставраторів — архітекторів, скульпторів, малярів. Детальнішу практичну інформацію Мєчислав Потоцький міг зачерпнути у брошурі краківського Наукового товариства від 1850 року. Окрім короткої відозви, за якою він зголосив знахідку Світовида, вона містила майже 30 сторінок пояснень, на які об'єкти слід звертати увагу, як їх розпізнавати та що описувати. Проста мова викладу без усяких теоретизувань свідчить, що Наукове товариство орієнтувалося на письменних і зацікавлених у старовині людей, які не були фахівцями.

Центральна комісія, хоч і заснувала інститут консерватора пам'яток, мала лише мінімальний вплив на те, чим і як займався Мєчислав Потоцький. Вона створила ситуацію, але не підтримувала його ідей, не фінансувала проєктів (за винятком Кросна) і мало слідкувала за його роботою. Показово, що між 1869 і 1874 роком Потоцький взагалі Комісії не звітував, а вона, в свою чергу, про звіти й не нагадувала. Тож, попри декларовану лояльність консерватора, в реальності між ним і Центральною комісією довгий час контакти були лише мінімальні. Потоцький вибирав пам'ятки на свій розсуд керуючись ідеями Наукового товариства та людей з Оссолінеуму.

Мєчислав Потоцький став єдиним консерватором великого округу і скласти список старовинних пам'яток було непідйомним завданням — пізніше Ґроно консерваторів, що складатиметься з понад десятка людей, буде не в силах почати інвентаризацію у 1890-х, 1900-х і 1910-х роках. Йому була потрібна допомога. Він шукав її в  Національному інституті імені Оссолінських  у Львові, серед численних учасників Господарського товариства, звертався до співгромадян через газети. У краківських інституцій він допомоги не просив.

У час, коли Потоцький починав консерваторську діяльність, у Львові не було інституції, яка б займалася питаннями старовинних пам'яток. Важлива акція, однак, відбулася тут у 1861 році. Національний інститут імені Оссолінських, під керівництвом історика Авґуста Бєльовського, організував тоді  виставку старожитностей . Над нею працювали здебільшого польські вчені, які одразу орієнтувалися на застосування наукових методів в дослідженнях і на творення національної історії. Взоруючись на подібні виставки у Варшаві (1856) та Кракові (1858), вони значною мірою ставили собі за мету включити Львів і територію так званої Червоної Русі до спільного наративу польської історії. Внаслідок виставки в Оссолінеумі з'явився невеликий музей старовинних об'єктів.

Загалом, Оссолінеум був чи не єдиним майданчиком для наукових дискусій у тогочасному Львові. Сюди приходили не лише історики чи філологи, а й математики чи природники, долучалися й вчені-русини. У 1856 році віце-куратор Маврицій Дідушицький (Maurycy Dzieduszycki), звітуючи про діяльність Інституту, назвав Мєчислава Потоцького "одним з найзавзятіших наших приятелів" (Dodatek tygodniowy do GL, 1856, Nr. 42), а з директором Оссолінеуму Потоцький спілкувався на "Ти". Попри цей тісний зв'язок, Дідушицький зовсім не розглядав Потоцького як потенційного охоронця пам'яток. Будучи працівником Намісництва, у 1856 році він був призначений референтом у справі пошуку консерватора, і завдяки йому у Львові призначили Францішека Стронського (ЦДІАЛ 148/68/1946). Слід підозрювати, що причина полягала у тому, що Мєчислав Потоцький не був вченим, тоді як Стронський був професором філософії та працював у бібліотеці, в тому числі з давніми рукописами і стародруками.

Саме на базі Оссолінеуму відбувалися перші дискусії про потребу інституційної охорони пам'яток у Львові. Тут Мєчислав Потоцький зав'язав співпрацю з  Вінцентом Полем  та  о. Іваном Ступницьким . За його проханням Центральна комісія затвердила обох кореспондентами для Львова у 1865 році і разом з ними Потоцький розпочав перші реставраційні проєкти у місті. Афілійованими з Оссолінеумом були і пізніші його кореспонденти — Казімєж Стадніцький та Антоній Шнайдер. 

У жовтні 1865 року в стінах Оссолінеуму Мєчислав Потоцький прочитав публічну доповідь про свої перші досягнення як консерватора пам'яток. Влітку 1864 та 1865 років він мандрував Галичиною, оглядав села та містечка, збирав інформацію про пам'ятки. У плануванні мандрівок йому частково допомогли відомості, які надіслали йому кілька осіб з кола Господарського товариства. У липні 1864 року він попросив його керівництво розіслати відозву до своїх членів з запитаннями про наявність у їхніх землеволодіннях старовинних об'єктів.

Основним напрямом діяльності Господарського товариства був розвиток сільського господарства, а після 1848 року — подолання наслідків скасування панщини, і аж ніяк не дослідження старовини. Проте Потоцький звертався до представників шляхти як кола подібних собі людей, сподіваючись на їхнє розуміння, освіченість та почуття обов'язку щодо зберігання пам'яті про минулі століття і давню Річ Посполиту. Також він реферував до Січневого повстання, яке продовжувало тоді тривати у формі партизанської війни і яке жорстоко придушувала російська армія.  

Шановний комітете! В той час, коли сп'янілий своїм тріумфом ворог винищує нашу національність і нищить усі пам'ятки нашого минулого з усією затятістю і варварством у братніх нам землях, я з правдивою приємністю отримав повідомлення, що Високе ц.к. Міністерство внутрішніх справ призначило мене Консерватором будівель та старожитних пам'яток у східній частині нашого краю. [...] Кожний з нас аж занадто добре знає і відчуває, що це є нашим священним обов'язком, утримати і зберегти ці шановані рештки нашого минулого для наступних поколінь.

Відозва містила запитання про наявність старовинних будівель на території маєтків членів товариства; короткий питальник передрукувала львівська Gazeta Narodowa від 4 березня 1865 року та деякі інші. Найпопулярніша тогочасна львівська газета виражала цінності польських землевласників у краї. Через неї Потоцький пізніше не раз звертався з оголошеннями до співкраян.

Мєчислава Потоцького, однак, спіткало розчарування, адже попри наявність сотень членів товариства, він отримав лише близько десятка відповідей. Кілька осіб, які зголосили йому пам'ятки, на запрошення подальшої співпраці не пристали. Таким був Генрик Скшинський, латинський парох в селі Устробна, який тим не менше ангажувався у справу реставрацій у Кросні. Кандидатури інших, наприклад Міхала Олексінського, літнього власника Тартакова під Сокалем, не затвердила Центральна комісія, хоча Потоцький хвалив його як старанного аматора старовини, який надав "детальні історичні описи" пам'яток у Жовківському окрузі. Прочитавши відозву, передруковану в краківській газеті Czas, до Мєчислава Потоцького відгукнувся адвокат з Перемишля  Юзеф Сермак , що започаткувало тривалу співпрацю між ними у 1865-1874 роках.

У 1867 році Потоцький залучив як кореспондента  Леонарда Городиського , ймовірно свого родича і давнього колегу. Такий крок можна розглядати як наслідок розчарування від малого відгуку на відозву і гостру необхідність мати помічників. Попри усі труднощі та негаразди Мєчислава Потоцького як консерватора пам'яток у Східній Галичині, він не планував зупинятись. Як він пояснював іншому аристократові та політику Каролю Роґавському, своєму колезі-консерватору в Західній Галичині:

... у нашому становищі потрібно самим собі прокладати шлях, якщо хочемо щось робити, треба здобувати собі повагу. … Мені видається, що ніколи і за жодних обставин не можна відмовлятися від можливостей, якщо можна щось доброго зробити для краю. — Коли уряд відкриває для нас вузьке поле для діяльності у цьому напрямку, то слід не відмовлятися, а докладати всіх зусиль, щоб його розширювати… треба подану нам ниточку вхопити і повільно щоразу міцніше її скручувати, щоб стала мотузкою, яку вже так легко не розірвати.

Після реорганізації Центральної комісії, яку реалізували 1873 року, консерваторів почали призначати у трьох секціях: 1) архівів, 2) архітектури, 3) археології. Ще за життя Мєчислава Потоцького відповідальними за архіви Східної Галичини Центральна комісія призначила двох осіб — о. Антона Петрушевича та проф. Ксаверія Ліске. Цей поділ був одною з небагатьох поступок Комісії у справі багатоетнічності краю: архіви, через мову документів, розділили, і до кінця існування Центральної комісії у 1918 році посаду консерватора руських (українських) архівів неодмінно займав українець. Однак тісної комунікації Петрушевича і Ліске з Потоцьким не відбувалось.

У кінці 1860-х років у Галичині наростала критика Центральної комісії і того, як мало уваги вона приділяє краю. Найартикульованіше її висловив  Вінцент Поль . Польський поет і вчений-географ ще за життя був визнаний національним пророком, наступником Адама Міцкєвича, був одним з найбільш читаних польськомовних авторів. На відміну від консерватора, свого однолітка, він був справжньою знаменитістю та користувався суспільним впливом.

Мєчислав Потоцький цінував знання і досвід Вінцента Поля, проте їхні погляди розійшлися. Поль ратував за заснування пам'яткоохоронної інституції, зокрема на своєму публічному виступі в Оссолінеумі в жовтні 1864 року. Тоді Поль вважав, що інституції пасувало б бути муніципальною, як Міський архів. Попрацювавши заодно з Потоцьким, він відчув на собі незалученість Центральної комісії, її постійні відмови фінансувати проєкти, зокрема видати Пам'ятковий альбом Львова з фотографіями та історичними описами, який він сам запропонував.

У 1868 році Вінцент Поль був уже переконаний, що Галичині потрібна окрема від Відня крайова інституція. У березні цього року він прочитав публічну лекцію у Кракові під егідою Археологічної секції Наукового товариства, якої він був співзасновником у 1850 році. Обширна доповідь стосувалася різноманітних аспектів охорони пам'яток. Він закликав краківське середовище, а насамперед особисто Павела Попєля, політика-консерватиста та найвпливовішу особу серед тамтешніх пам'яткоохоронців, скликати з'їзд та помислити заснування альтернативної інституції охорони пам'яток. Завдяки автономії Галичини відкривалася перспектива заснувати тут крайову, а не державну інституцію. Наукове товариство включилося відтак до розробки проєкту такої інституції, яка діяла б під егідою Крайового виділу та фінансувалася б з крайового бюджету.

Мєчислав Потоцький, однак, був противником такого шляху. Він свідомо займав консервативну позицію, вважаючи, що поступ слід виборювати повільно і обережно — про це свідчать його листи як до Кароля Роґавського з 1865 року, так  і його звіт до Центральної комісії з 1874 року (AGAD 1/388/0/-/177). Розчарований революціонер Листопадового повстання, Потоцький зберігав страх до імперій та абсолютизму. Навіть у 1876 році, коли його запросили вступити до Археологічного товариства, яке тоді засновували у Львові, Потоцький відклав членство до отримання офіційного дозволу в Центральної комісії, хоча у цьому не було жодної потреби (ЛННБУ 26/1/1:68). Тобто він підкреслював свою лояльність до влади.

У 1867 році, з проголошенням компромісу, що перетворив Австрійську імперію в дуалістичну Австро-Угорщину та з автономією Галичини, Мєчислав Потоцький започаткував співпрацю з галицьким Крайовим виділом, виконавчою гілкою регіональної влади. Крайовий виділ запропонував виділяти кошти на охорону пам'яток в межах бюджету Галичини, однак це означало, що безсистемна праця консерватора мала перетворитися в упорядковану і передбачувану, до чого Потоцький не був готовий. Крім того, було необхідно вказати список того, що вважається пам'ятками. Він обережно повідомив про це Центральну комісію, остерігаючись її заборони на таке самоуправство, однак барон Гельферт відповів, що створення такого фонду "є не лише дозволеним, але й бажаним". Потоцький не проявляв охоти просувати ідею далі і не хотів брати участі в заснуванні крайової служби охорони пам'яток. Він покладався далі на самого себе і на вузьке коло своїх кількох кореспондентів.

В результаті, можна говорити про "перемогу" ідеї Мєчислава Потоцького: проєкт крайової інституції відклали, коли Центральна комісія оголосила власну реорганізацію на початку 1870-х років. Ідею однак не покинули — вона стала знов актуальною через двадцять років, коли заснували Ґрона консерваторів у Львові та Кракові; а потім ще раз напередодні Першої світової війни, коли Центральна комісія взялася за докорінну реорганізацію сфери.

Наприкінці свого життя Мєчислав Потоцький ще встиг долучитися до Археологічного товариства у 1877 році, першої громадської організації у Львові, яка мала на меті досліджувати і популяризувати історичну спадщину. Товариство розмістило на своїй емблемі зображення статуї Світовида, підкреслюючи важливість знахідки Потоцького та його роль першопрохідця. 1 листопада 1877 році консерватора обрали очільником секції Археології та доісторичної антропології. Однак Потоцький раптово помер у січні 1878 року, так нічого й не почавши. Пошук наступного консерватора затягнувся майже на два роки, ним став шляхтич з Єзуполя граф Войцєх Дідушицький. Останній об'єднав діяльність консерватора і очільника Археологічного товариства, офіційна посада та товариство мали стати взаємодоповнюваними.

Потоцький неодноразово повторював фрази на кшталт "наше провінційне місто Львів є дуже убогим на пам'ятки нашого минулого". Це твердження можна розглядати і як вираження глибинного переконання консерватора, але також і як риторичний прийом. Вивчення історії концепцій неодмінно пов'язане з аналізом контекстів, у яких концепції застосовували. Оскільки це твердження зустрічається насамперед в письмових проханнях консерватора до власників будівель і об'єктів зберігати їх без змін, його можна розглядати як аргумент, що мав посилити винятковість об'єкта. Так Мєчислав Потоцький, наприклад, закликав князя Калікста Понінського не змінювати історичного вигляду " Королівської кам'яниці " при ремонті, про який він дізнався з газети (ЦДІАЛ 616/1/2:58). Це була перша житлова будівля у Львові, що привернула увагу консерватора ще влітку 1864 року, і подальші консерватори продовжували вважати її найціннішою кам'яницею в місті завдяки тому, що у ній свого часу мешкав король Ян ІІІ Собєський. 

Влітку 1864 року Мєчислав Потоцький спробував встановити контакт з львівським магістратом. Прочитавши у газеті про заплановані ремонтні роботи на  церкві святого Миколая , він представив свої міркування про цінність будівлі, яку, за його даними, звели коштом князя Лева у ХІІІ столітті та попросив у майбутньому узгоджувати всі подібні проєкти з ним. Магістрат співпрацювати погодився, хоч і назвав будівлю "убогим" та "недолугим" зразком "візантійського стилю", берегти який особливої потреби немає (ЦДІАЛ 616/1/2:41, 54).

Першим реставраційним проєктом у Львові вважається акція журналіста Іполіта Ступніцького (Hipolit Stupnicki), який знайшов занедбану статую гетьмана  Станіслава Яблоновського  у 1858 році та організував її реставрацію та встановлення на вулиці (Charewiczowa, 1938, 44). Подія викликала резонанс, в честь статуї вулицю Карла Людвіґа вищу перейменували на Гетьманські вали (тепер це проспект Свободи). Мєчислав Потоцький з 1864 року діяв аналогічно, намагаючись витягнути із забуття порівняно невеликі об'єкти. Надгробні пам'ятники і статуї, вважав він, слід переносити із закутків та підземель на видні місця в костелах і церквах, на вулицях і площах. Вибрати об'єкти Потоцькому допоміг список пам'яток Львова, який раніше склав Вінцент Поль. Такий підхід, вважав консерватор, дозволив би "оздобити" Львів "кількома дуже цінними пам'ятниками минулого, яких [місто] загалом так мало має" (ЦДІАЛ 616/1/5:51-52).

Потоцький сам підбирав місця для об'єктів, переконував відповідні інституції та людей реалізовувати його задум, шукав джерела фінансування. Центральна комісія охорони пам'яток цих проєктів не підтримувала, а власники пам'яток лише обмежено були готові вкладатися до цих проєктів. Попри усі труднощі та відмови, відсутність коштів чи провальну акцію їх збору, Мєчислав Потоцький ніколи не сумнівався у правильності своїх рішень і був налаштований будь-що довести початі справи до кінця. Реалізовувати проєкти йому допомагали практично усі його кореспонденти:  Вінцент Поль  та  Іван Ступницький , поки Потоцький мешкав у Коцюбинчиках і приїздив до Львова лише зрідка. Пізніше сумлінним виконавцем доручень консерватора став  Юзеф Сермак , свій вклад зробив також Казімєж Стадніцький та Антоній Шнайдер. У 1872 році Потоцький переїхав до Львова і взявся за ці справи більш безпосередньо.

Всі ці проєкти були довготривалими та виснажливими, викликали непорозуміння та обурення, дискусії і суперечки. Від моменту, коли консерватор звернув увагу магістрату на статую Архистратига Михаїла у 1864 році, і до її встановлення на Гетьманських валах (проспекті Свободи) минуло 9 років, з яких 6 років ушкоджена скульптура пролежала на магістратському складі. Проєкт реставрації надгробних пам'ятників — статуй лицарів у підземеллях  домініканського костелу  також тривав роками. Процес супроводжували конфлікти з настоятелем монастиря отцем Францішеком Яжембінським та зі скульптором  Парисом Філіппі , постійна нестача коштів та особисті фінансові втрати Юзефа Сермака і навіть публічна полеміка на тему, хто є насправді ініціатором усієї справи і хто вклав найбільше зусиль, щоб проєкт таки реалізувати.

Пізніше ці проєкти першопрохідця затьмарилися новими реставраціями. Про них, однак, збереглась і критична згадка Александра Чоловського з міжвоєнного періоду, історика і багатолітнього консерватора. Коментуючи ширше ситуацію з охороною пам'яток у середині ХІХ століття, Чоловський писав:

"У Львові направду нарікали над знищенням слідів минулого. Нарікав на початку ХІХ століття вчений василіянин о. Компанєвич, нарікав Вінцент Поль, Антоній Шнайдер, Мєчислав Потоцький, Станіслав Кунасєвич, Кароль Відман та інші, але ті нарікання — це сьогодні лише матеріал. Матеріал до сумної монографії про часи і людей, які знищили рештки Казимирівського Високого замку, які св. Михайла, красиву роботу львівського ливарства встановили над Полтвою, лоренцовичівського Лева виволокли на Курган, рештками скульптур старої ратуші прикрасили криниці, а з фрагментів старої архітектури і скульптури збудували фундаменти нових кам'яниць і склепіння каналів."

Певну роль Мєчислав Потоцький відіграв у низці інших справ. Він неуспішно намагався вберегти Високий замок від насипання  Кургану Люблінської унії , адже не мав важелів впливу на впливого політика, яким був ініціатор акції Францішек Смолька. Однак, коли з'явилася ідея реставрації і розбудови  костелу святого Івана Хрестителя  з надбудовою купола, цю ідею йому вдалося зупинити. Він доклався до реставрації  церкви святої Параскеви П'ятниці  та низки інших об'єктів, допомагаючи організаторам отримати фінансову підтримку з крайового бюджету. За ініціативою Антонія Шнайдера він домовився з князем Адамом Сапєгою розмістити на залізничному мості над вулицею Замарстинівською мармурову таблицю, щоб вшанувати місце, яке вважали полем битви 1675 року проти татарського війська (ЦДІАЛ 616/1/6:118-119), та інше.

Вже з 1864 року Потоцький включався до справ реорганізації Актів гродських і земських, що перебували у віданні Міністерства справедливості (т.зв. бернардинський архів у Львові). Доступ до документів для дослідників був ускладнений; великий спадок на нього записав перед смертю граф Александр Стадніцький, щоб удоступнювати матеріали, що там зберігалися, проте роками цього заповіту не могли реалізувати. Консерватор шукав не лише способів перетворити архів з державного на крайовий та полегшити роботу істориків, а й відремонтувати приміщення. 

Вплив Мєчислава Потоцького, як і будь-якого іншого консерватора пам'яток у габсбурзький період, був обмеженим, оскільки в імперії не було закону про охорону пам'яток. Консерватори могли лише просити власників / адміністраторів будівель чи інших пам'яток не нищити їх і не мали права нічого у них вимагати. На рівні Львова будівництво регулювалося Будівельним статутом з 1855 року, виданим декретом Намісництва. Жодних пунктів про охорону спадщину у ньому не було — і не з'явилося у новому статуті з 1885 року, попри зусилля середовища архітекторів та інженерів їх впровадити.

Попри це Мєчислав Потоцький встиг долучитися до багатьох справ у Львові і поза ним. На багато об'єктів, які стали відомими вже пізніше — наприклад Богородчанський іконостас, який наступний консерватор Войцєх Дідушицький називав своєю знахідкою та вважав найголовнішою історичною і мистецькою пам'яткою Східної Галичини — вперше  звернув увагу ще Потоцький. Поза Львовом Мєчислав Потоцький часто брав участь у встановленні пам'ятних знаків по Галичині, насамперед королеві Яну ІІІ Собєському. У Ляйпцигу організував реставрацію пам'ятника польському полководцю Юзефу Понятовському, де той загинув у битві проти Наполеонівських військ 1813 року — тут він застосував схожий підхід, як до пам'ятників у Львові, а справу профінансував галицький Крайовий виділ.

Консерватор і надалі продовжував мандрівки Галичиною для виявлення пам’яток та заглиблювався у розуміння давнього будівництва та мистецтва. Однак він до кінця був переконаний у думці, що західне мистецтво має вищість над східним і в такому ключі трактував руські (українські) пам'ятки, вважаючи, що цінні зразки серед них з'явилися виключно через сильніший вплив заходу.

***

Мєчислав Потоцький є прикладом аристократа та дилетанта у справі охорони пам'яток. Першопрохідець, він покладався насамперед на себе та найближче коло соратників, яких він шукав у Національному інституті імені Оссолінських, через Господарське товариство і через польські газети. Він започаткував тенденції, що тривали довго після його смерті, зокрема не довіряти і не покладатися на Центральну комісію охорони пам'яток у Відні, самостійно вирішувати про цінність чи нецінність об'єктів старовини та шукати способів їх зберегти та реставрувати. Потоцький уявляв довірений собі округ уламком Речі Посполитої, а збереження пам'яті вважав насамперед обов'язком шляхти; тоді як пам'ятки, пов'язані більше з місцевими русинами (українцями) та євреями, він визнавав, проте вважав їх меншовартісними, серед яких лише зрідка і під сильнішим впливом заходу з'являлися видатні твори. Хоча його наступник Войцєх Дідушицький був протилежної думки, ініціював співпрацю руських і польських дослідників, популяризував дерев'яну архітектуру українських церков, погляди Потоцького були притаманні подальшим консерваторам пам'яток і безслідно не зникли.

1. Archiwum Główne Akt Dawnych, 1/388/0/-/177
2. ЛННБУ ім. Стефаника, Відділ рукописів, Ф. 26 спр. 1 — журнал консерваторської кореспонденції Мєчислава Потоцького за 1866-1878.
3. Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАЛ), 616/1/1.
4. ЦДІАЛ, 616/1/2.
5. ЦДІАЛ, 616/1/3.
6. ЦДІАЛ, 616/1/4.
7. ЦДІАЛ, 616/1/5.
8. ЦДІАЛ, 616/1/6.
9. Józef Majer, "Zdanie sprawy z czynności Tow. nauk. Z Uniw. Jagiell. Złączonego dokonanych w r. 1850-1851", Rocznik Towarzystwa naukowego z Uniwersytetem Jagiellońskim złączonego Oddział Nauk Moralnych, t. I. (Kraków: Z drukarni Uniwersytetu, 1852), 1-48.
10. Adam Fischer, Zakład Narodowy imienia Ossolińskich 1817-1917, (Lwów, 1917), 85.
11. Mieczysław Potocki, "Sprawozdanie Mieczysława Potockiego, konserwatora budowli i pomników wschodniej Galicyi", Biblioteka Ossolińskich, T. 8 (Lwów: W drukarni Zakładu Narod. im. Ossolińskich, 1866), 342-377.
12. Mieczysław Potocki, Sprawozdanie z czynności konserwatorskich co do utrzymania i restauracyi dawnych pomników w części Wschodniej Galicyi za czas 1870-1874 (Lwów: Z drukarni E. Winiarza, 1874).
13. "Wiadomość o bożyszczu słowiańskiem znalezionem w Zbruczu r. 1848", Rocznik Towarzystwa naukowego z Uniwersytetem Jagiellońskim złączonego, t. 8, Oddziału sztuk i archeologii z. I  (Kraków: Z drukarni Uniwersytetu, 1852).
14. Wincenty Pol, "Przemówienie Wincentego Pola na posiedzeniu w zakładzie nar. im. Ossolińskich dnia 12 października 1864 roku", Biblioteka Ossolińskich, 1865, t. 7, 389-396.
15. Wincenty Pol, O potrzebie zachowania pomników z przeszłości i znaczeniu ich w czasie dzisiejszym (Kraków: Czas, 1868).
16. Mowa St. Kunasiewicza miana na Walnem Zgromadzeniu Towarzystwa naukowo-literackiego dnia 30. Listopada 1869 (Lwów: Piller, 1869).
17. Stanisława Kunasiewicza przechadzki archeologiczne po Lwowie, z. 2 i 3 (Lwów: I Związkowa drukarnia, 1876).
18. Łucja Charewiczowa, Historiografia i miłośnictwo Lwowa (Lwów, 1938).
19. Gazeta Narodowa, 1865-1878.
20. Mittheilungen der c.k. Central-Commission für Erforschung und Erhaltung der Kunst- und historischen Denkmale, 1874. 
21. Janusz Cieślik, "Światowid ze Zbrucza. Wokół sporu o autentyczność zabytku", Od Bachórza do Światowida ze Zbrucza. Tworzenie się słowiańskiej Europy w ujęciu źródłoznawczym. Księga jubileuszowa Profesora Michała Parczewskiego, red. B. Chudzińska, M. Wojenka, M. Wołoszyn (Kraków-Rzeszów: 2016), 353-372.
22. Agnieszka Gronek, Działanie c. k. konserwatora Galicji Wschodniej Mieczysława Potockiego na rzecz restauracji cerkwi p.w. Pokrowy Matki Boskiej w Buczaczu.
23. Tadeusz Łopatkiewicz, Najwcześniejsze relacje konserwatorskie o zabytkach Krosna i powiatu oraz ich autor Ludwik Mieczysław Lubicz Potocki (1810-1878), (Krosno: Biblioteka Pigoniana, 2022).
24. Matthew Rampley, The Vienna School of Art History, (Penn State University Press, 2013).
25. Наталя Булик, "Археологічні осередки Львова (1875-1914): наукові пошуки та польові здобутки", Археологічні дослідження Львівського університету, 2008, Вип. 11, 209-237.
26. Ігор Саламаха, Охорона пам’яток історії та культури Східної Галичини у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.: організаційні засади, законодавство, фінансування, Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук (Львів, 2015).