Єврейське місто

Текст є спробою поглянути на Львів через призму його єврейської історії і зрозуміти, як єврейська громада та простір міста взаємовпливали одне на одного.

Історія єврейської громади була пошуком балансу поміж автономією і включеністю в політичні, економічні та культурні структури неєврейського міста. Протягом століть цей баланс і межі можливої інтеграції розширювалися, а єврейська громада ставала складнішим та неодноріднішим утворенням. Текст оглядає ці зміни у різних сферах — місце євреїв у просторі міста, стосунки з владою, релігійні трансформації, освіта, а також намагається показати соціальну структуру єврейської громади і їхнє місце. Неодмінною частиною історії євреїв Львова є насильство, яке відбувалося в різних масштабах протягом історії і кульмінацією якого стало майже повне винищення громади під час Голокосту. Пам’ять про давню єврейську громаду серед сучасних єврейських і неєврейських мешканців міста є окремою важливою темою.

Розповідь побудовано навколо інтерактивної мапи міста в рамках проєкту "Інтерактивний Львів". Прочитання тексту є своєрідним путівником та запрошенням до подальшого дослідження мапи. 

 Хронологія   Громада у просторі   Влада і політична мобілізації   Релігія і її трансформації   Освіта   Заможність, пауперизація і соціальна відповідальність   Насильство і євреї   Споживання, культура і вільний час   Пам'ять про єврейське місто   Пов'язані особи   Джерела та література 

Ключові етапи в житті єврейської громади Львова

[ Нагору ]

Життя єврейської громади, яка стала вагомою частиною населення Львова з часів пізнього Середньовіччя, формували і визначали просторові поділи, встановлені зовнішньою владою. Для самих євреїв життя поза межами Палестини визначав термін "галут", який означає "розсіяння" або ж "діаспора". Єврейська громада у корпоративних суспільствах середньовічної і ранньомодерної Європи була автономною, втім її стосунки з владою постійно змінювалися. Автономність єврейських громад дозволяла їм дотримуватися своїх релігійних норм, мати власне судочинство і жити у своєму культурному середовищі, але не передбачала повного відокремлення від суспільства. Керівництво єврейської громади взаємодіяло зі світською і церковною владами, євреї були включені в різні типи міських інституцій, а крім того зустрічалися щодня на повсякденному рівні з християнами, які мешкали у місті.

Як і у середньовіччі, так і у XX столітті життя мешканців єврейських дільниць минало на вулиці. Саме там вони торгували, купували, їхні діти гралися під будинками. Єврейські простори можна було ідентифікувати євреям і неєвреям ззовні, наприклад через певні релігійні приписи. На одвірках була прибита мезуза — футляр з молитвою "Шма Ісраель". Мезуза також була символічною межею між публічним і приватним просторами. Святкування свята Сукот передбачало виділення окремого простору назовні для сукки — намету, у якому повинні були мешкати родини під час свята. Інколи мешканці облаштовували для цього спеціальні місця на балконах чи терасах. Єврейські крамниці можна було помітити завдяки написам їдишем на вивісках чи стінах.

В орієнталістському дискурсі ХІХ століття єврейські місця були відокремлені через чуттєві атрибути — звуки, запахи, фізичну тисняву. Австрійські, польські, українські автори з відразою описували запах цибулі, галас крамарів, гуркіт візків, брак гігієни і тисняву єврейського "ґетта". Для них його проблема полягала в самій етнічній приналежності мешканців, тому нові дільниці, де євреї почали мешкати після 1868 року, описували в тих самих категоріях, як і старе єврейське "ґетто". Так було у випадку з вулицею св. Анни (сучасною Городоцькою) (Prokopovych, 2009, 102). І австрійський реформатор Йозеф Рьорер, і львів'янин польський історик Станіслав Шнюр-Пепловський бачили проблему міста в підприємливості євреїв, які, мовляв, масово забудовували місто низькоякісними кам’яницями тощо, і проєктували на них усі негаразди з інфраструктурою. Містопланувальники вважали, що занедбані єврейські квартали псують образ міста, але скеровували свої зусилля щодо покращення зовнішнього вигляду та інфраструктур на інші, більш репрезентаційні частини (Prokopovych, 2009, 34).

На початку XX століття єврейський квартал середмістя виглядав бідним і недоглянутим. Історик Маєр Балабан у вступі до своєї книги про історію єврейської дільниці описував руйнування деяких будинків у дільниці Середмістя, а також поганий стан єврейського кладовища, цінні надгробки якого руйнувалися і розпадалися. Така занедбаність матеріальної спадщини була характерною для багатьох міст і містечок Галичини, але Львів як одне з головних міст був особливо примітним прикладом. Крім того, саме тут мешкала єврейська інтелігенція, яка переймалася питаннями матеріальної культури. Письменниця Дебора Фоґель мала схожі враження від кварталу Жовківської дільниці. Вулиця Жовківська для неї — це безлика і банальна, напівпровінційна, напіввеликоміська вулиця (Vogel, 1935).

Освіченість та емансипація, які стали складовими модернізаційного процесу, звільнили євреїв від просторового ґетта, але з розпадом Австро-Угорської імперії і появою національної держави Другої Речі Посполитої посилилося їхнє відокремлення як етнічної меншини. У міжвоєнний період, зокрема в другій половині 1930-х років, поширювалися антисемітизм і економічний націоналізм. Заклики національних політичних рухів не купувати у єврейських магазинах ізолювали їх від загального середовища і погіршували економічне становище дрібних крамарів. В іншому значенні термін "лавкове ґетто" вживався на позначення дискримінаційної практики в міжвоєнних польських університетах, коли єврейські студенти не могли сідати, а мали стояти під час лекції. З'явився також numerus clausus — обмеження на кількість єврейських студентів. Під час заворушень, наприклад спалаху антиєврейського насильства в 1932 році, центральні вулиці Львова, Університет, єврейські будівлі, а також транспорт могли ставати небезпечними для євреїв, яких могли фізично атакувати молодіжні групи ендеків чи й непов'язані з політикою люди.

[ Нагору ]

Після першого поділу Речі Посполитої у 1772 році Львів став частиною нової провінції —  Галичини, а єврейські спільноти опинилися в новій системі стосунків з владою, тепер австрійською. Для династії Габсбурґів, яка досі не мала досвіду з такою великою групою євреїв, було важливо зрозуміти їх, а згодом інтегрувати. Одним з важливих способів такої інтеграції були німецькомовні школи, наприклад школи Герца Гомберґа, які, однак, євреї сприймали як насильство.

Одним з перших моментів залучення євреїв у політику стала  революція 1848  року, коли, зокрема, ортодоксальні євреї організували великі мітинги. Переломним моментом у становищі євреїв стала емансипація 1867 року, яка ліквідувала численні обмеження, а зокрема допомогла євреям увійти в політичне життя на рівні з іншими. Протягом другої половини XIX століття ми можемо спостерігати творення політичних організацій, появу нових політичних лідерів, масову мобілізацію населення і утворення коаліцій з неєврейськими партіями. Єврейські діячі Галичини використовували ті ж інструменти політичної мобілізації, що й інші — організації, публічні лекції, пресу, листівки. Це відрізнялося від Російської імперії, де повноцінна участь в політичному житті для євреїв стала можливою значно пізніше.

З другої половини XIX століття громадський простір став повноправним актором політики. Львів став осередком декількох організацій, які мали вирішальний вплив на становище та орієнтації єврейської громади. Німецька акультураційна опція була представлена організацією Шомер Ізраель, яку заснували в 1868 році і яка видавала німецькомовну газету "Der Israelit". У 1876 році за ініціативою Шомер Ізраель львівський кагал прийняв новий статут, який фаворизував членів спільноти зі світською освітою. Шомер Ізраель була присутня у публічному просторі не лише віртуально — вони організували клуб з бібліотекою і читальнею, де можна було збиратися, а також організовувати лекції. Певний час такий клуб, який ще називали "касино", діяв на вулиці Сикстуській, 10 (сучасна вулиця Дорошенка), але загалом адреси часто змінювалися. Це було характерно для більшості організацій, які залежно від фінансової ситуації винаймали більші чи менші приміщення і часто мандрували.

Як реакція на Шомер Ізраель утворилася ортодоксальна організація Махзікей ГаДат, яка боролася з секуляризацією спільноти і видавала однойменну газету. У 1883 році Махзікей ГаДат у Галичині складалася з 40 000 членів. Ортодокси намагалися утримати контроль над політикою через солідаризування з польським блоком у австрійському парламенті.

У 1882-1892 роках діяла також пропольська організація Аґудас Ахім, яка також мала своє друковане видання "Ojczyzna" ("Вітчизна") і також утримувала читальню та клуб. Також з 1903 року діяла читальня ім. Бернарда Ґольдмана пропольського товариства кола Товариства народних шкіл (Towarzystwo Szkół Ludowych), яка організовувала концерти, вистави для дітей і курси для неграмотних. Читальня розміщувалася в центрі єврейського кварталу Краківського передмістя, на вулиці Сонячній, 21 (сучасна Куліша).

В модерний час казино і читальні стали альтернативою до релігійних місць зібрання, таких як синагоги і бейт-мідраші. Євреї, втім, не завжди мали доступ до загальних клубів, які неохоче приймали їх як своїх членів чи членкинь (Вовчко, 2016, 112). Саме тому громадський простір був поділений не лише за принципом політичних орієнтацій, але також часто за етнічним поділом. Одна читальня могла мати навіть близько тисячі записаних читачів і завдяки лекціям та наявності літератури виконувала не лише соціалізуючу, але й освітню функцію. 

Всі ці організації ставали як містком для того, щоб увійти в політику, так і способом мобілізації населення. Втім, вони залишалися досить елітарними. Ці рухи часто залежали від харизматичного лідера — так, Махзікей ГаДат звузила свою діяльність після смерті лідера рабина Шимона Шрайбера у 1883 році.

З 1890-х років в Галичині набув популярності сіоністський рух, який охопив великі групи населення. Розширення виборчих прав дало можливість сіоністам зміцнити свої впливи у Галичині. Організація "Сіон", заснована у 1888 році, публікувала газету "Przyszłość" ("Майбутнє") польською мовою. Офіс організації розміщувався на площі Ринок, 17. Нові політичні рухи орієнтувалися на ширше коло прихильників.

У міжвоєнний період єврейська спільнота стала частиною нової польської держави. Серед різних політичних рухів найсильнішим став сіонізм — з 1920 року діяла Крайова сіоністська організація, органом якої була польськомовна газета "Chwila" ("Хвиля"). "Chwila" стала однією з найпопулярніших львівських газет, на рівні з українським "Ділом" чи польською "Gazeta Lwowska". Вона виходила двічі на день і мала додаткове ілюстроване видання. Набували популярності і нові сіоністські організації, зокрема Керен ГаЄсод, Керен Каємет Ізраель, молодіжна організація ГаНоар ГаЦіоні. Єврейські діячі, багато з яких почали свою політичну діяльність перед війною, стали активними учасниками міської влади. Представницьким органом євреїв Львова була єврейська релігійна громада, яка займалася релігійними та культурними питаннями. Віце-президентом Львова був єврей Віктор Хаєс. Зростала увага до єврейської матеріальної культури — синагог і старого єврейського кладовища, для чого була заснована Кураторія опіки над єврейськими пам'ятками. Міжвоєнний період був парадоксальним часом, коли переслідування євреїв поєднувалися з їхньою польською акультурацією і присутністю в житті міста.

Під час радянської окупації в 1939 абсолютна більшість організацій припинила існувати. За часів німецької окупації єврейську громаду ліквідували і інституцією, яка займалася єврейськими питаннями, був  юденрат , який проіснував до серпня 1942 року.

Після війни, наприкінці 1940-х єврейських інституцій у Львові уже майже не було — через винищення євреїв, а також через політику радянської влади. Єврейська спільнота як релігійна організація залежала від Ради в справах релігійних культів у Москві, місцевим представником якої був уповноважений у справах релігійних культів. Синагогу закрили в 1962 році під претекстом боротьби зі спекуляцією. Водночас, це стало частиною ширшої антирелігійної кампанії 1961-1962 років, коли закривали також християнські храми.

У 1989 році єврейська спільнота відновилася і осередком світського єврейського життя знову стала  синагога  на вулиці Вугільній. Основною інституцією відновленої громади стало Товариство Шолом-Алейхема. 

[ Нагору ]

Релігія була одним з найважливіших елементів, які визначали ідентичність євреїв, але релігійне життя, водночас, проходило ряд стрімких трансформацій протягом століть. У Середньовіччі ритм і життя єврейської громади визначав юдаїзм. Більшість важливих подій і явищ у житті євреїв, таких як одруження, народження дітей, освіта дітей і самоосвіта дорослих, харчування, суд, шпиталь і поховання, визначалися релігійними нормами. Життя спільноти вимагало наявності освічених людей, які вміли студіювати Тору і Талмуд та навчати цьому інших — тож єврейська релігійна освіта була необхідною частиною і невеликих громад, і таких важливих міст, як Львів. У часи Речі Посполитої Львів став відомим центром вивчення Тори, де зокрема працював рабин Давид ГаЛеві (Турей Захав). Саме на його честь назвали синагогу  Турей Захав  у середмісті, згодом більш відому як Золота Роза.

Юдаїзм передбачає постійні дискусії та запитання і в жодному разі не є застиглим і незмінним явищем. У XVI столітті у палестинському місті Цфаті з'явилося містичне вчення — Кабала, яке вплинуло на юдаїзм загалом, зокрема у Східній Європі. XVIII століття стало часом, коли єврейські громади Східної Європи зіткнулися з внутрішніми потрясіннями, а саме з харизматичними месіанськими рухами. Одним з перших серед них став рух сабатіанців, який вплинув на єврея з Поділля Якуба Франка. Численні прихильники Якуба Франка сформували осередок нового руху, який відкидав кагальну ієрархію і проголошував швидкий прихід месії. Ключові ролі в цьому русі відіграли два міста — Кам'янець Подільський і Львів, які стали місцями диспутів франкістів, або як їх називали "контраталмудистів", з "талмудистами" — традиційними євреями. Львівський диспут відбувся у  Катедральному соборі  в 1759 році, оскільки його організувала католицька Церква. Під час диспуту франкісти підтвердили міф про вживання християнської крові в ритуальних цілях і спровокували масове вихрещення євреїв.

Кабала вплинула і на наступний рух, який став значно ширшим і тривалішим за франкізм — хасидизм. Цей харизматичний рух, передбачав осягнення Бога не через навчання, а інтуїтивно. Хасидизм підважив кагальну ієрархію і був привабливим для ширшого кола людей. Наприкінці XVIII століття рух інституціоналізувався через мережу духовних лідерів — цадиків — і поступово став невід'ємною частиною єврейських громад. Кагали у містах часто противилися появі хасидів і видавали проти них акти заборони, як сталося у Львові в 1792 році, коли рабини заборонили хасидський спосіб забивання худоби. Але рух набирав сили — і вже у 1848 році хасиди у Львові збудували свою першу  синагогу  на Краківському передмісті — Якуб Ґланцер Шул. Іншою хасидською інституцією був клойз — альтернатива бейт-га-мідраша, спеціального місця, де дорослі чоловіки у вільний час могли вивчати Талмуд. Клойз став місцем молитви і вивчення святих книг, де вірні збиралися навколо відомого вченого. Навчання в клойзі могло тривати навіть цілодобово, за винятком шабату. У Львові зберігся клойз  Зіхрон ГаРав  на віддаленій від центру вулиці, але зруйновані хасидські синагоги  Аґудас Шлома  і  Ор Шемеш . Втім, важливішими для хасидів були менші містечка, де цадики закладали свої двори — у Галичині такими центрами стали Збараж, Белз, Чортків.

Хасидизм став яскравим виявом духовних змін і пошуків, які відбувалися з єврейською громадою Львова. Ще одним явищем, яке стало початком трансформацій іншого типу, була Гаскала —  єврейське просвітництво, яке зародилося у Берліні в кінці XVIII століття. Метою Гаскали була інтеграція євреїв у суспільство і раціональніший підхід до релігії. Втім, у Галичині маскіли, такі як Йозеф Перл з Тернополя чи Нахман Крохмал з Жовкви, зосередилися здебільшого на критиці хасидизму. Реформістську синагогу, яку називали  Темпель , збудували тоді ж, коли й хасидську Якуб Ґланцер Шуль, — вони розміщувалися на відстані кількадесяти метрів одна від одної на Краківському передмісті. Архітектура Темпля наслідувала віденські синагоги, а сама будівля стала найбільшою та найпомітнішою на Краківському передмісті. Темпель фінансували прихильники реформізму, які також запросили до Львова рабина з Моравії Абрагама Кона. Його перебування у Львові було коротким і викликало опір частини громади, зокрема коли австрійська влада призначила Кона головним рабином Львова. У 1848 році Абрагама Кона отруїв ортодоксальний єврей, що стало шоком для громади, адже це було одним з перших вбивств з ідеологічних мотивів.

Пам'ять про Абрагама Кона як символ реформованого юдаїзму і просвітництва продовжувала існувати у Львові, зокрема на його честь було названо єврейську школу, а також вулицю, на якій він мешкав. Реформований юдаїзм набував все більшої популярності. Аж до початку ХХ століття проповіді у Темплі відбувалися німецькою мовою (Shanes, 2014, 29).

Як противага до реформи юдаїзму творилася радикальна єврейська ортодоксія. Парадоксально, ортодоксія була модерним за своєю організацією рухом, який виступав проти введення будь-чого нового у ритуалі чи повсякденні, наприклад одягу чи молитов. Львів мав ключове значення для інституційного формування цього руху. У середині XIX століття єврейська ортодоксія уполітичнилася, коли у Львові єврейська спільнота прийняла новий ліберальніший статут і заснувала організацію "Махзікей ГаДат" (Оборонці віри). Організація швидко включилася у політичне життя і почала фінансувати кандидатів до парламентських виборів.

Різноманітність єврейської спільноти у Львові наприкінці XIX століття зумовила появу двох міських равинських посад для ортодоксів і хасидів та інших двох для маскілів.

Окрім близько сорока великих синагог, у Львові було майже дві сотні молитовних приміщень, які розміщувалися у підвалах чи на горищах у приватних будинках чи в лікарнях. Досить часто цехові чи молитовні братства не мали своєї власної синагоги, а орендували кімнатку, куток чи декілька лавок у великих синагогах, наприклад Великій міській чи Великій передміській. У XIX столітті давні цехи чи навіть професії уже не мали того значення, що раніше, втім синагоги далі мали старі назви. Так сталося з синагогою Сподкес на вулиці Фурманській, 6. "Сподками" називали шапки з соболиного хутра, попередниці штраймлів — високих шапок, які носили хасиди. У XIX столітті це була маленька і темна синагога, яку, втім, згадували у своїх спогадах історик Маєр Балабан і письменник Йозеф Марґошес. В синагозі містилася також початкова школа для хлопчиків — хедер. В XIX столітті вона вже не мала реноме цехової синагоги і молитися там могли також люди, не пов'язані з виробництвом шапок.

Втім, найбільшим зосередженням релігійних споруд — синагог, лазень, молитовних братств — на початку ХХ століття залишалася єврейська дільниця Середмістя. За словами історика львівського єврейства Маєра Балабана, ще на початку XX століття єврейська дільниця Середмістя продовжувала підпорядковуватися домодерним ритмам життя. Часами синагогальний служка стукав дерев'яним молотком у двері будинків, скликаючи вірних до молитви, а в суботу зранку вулиці були тихими і порожніми, оскільки мешканці йшли до синагог на молитву (Balaban, 1909, 12).

Освітні та бізнесові можливості євреїв і їхня інтеграція в неєврейське суспільство часто супроводжувалися секуляризацією, а в радикальних випадках навіть вихрещенням. Це стосувалося здебільшого еліт. Але більшість львівських євреїв ще у міжвоєнний період були прихильниками хасидизму чи єврейської ортодоксії. У світських школах чи гімназіях були уроки єврейської релігії, схоже як для християнських учнів — уроки християнської релігії. Синагоги, окрім місця молитви чи соціалізації, стали також приміщенням для політичних виступів і лекцій. Так, під час передвиборчої кампанії 1939 року представники Єврейського виборчого блоку виступали зранку в суботу у численних синагогах Львова.

Під час Голокосту майже усіх львівських рабинів вбили, окрім згаданого рабина Давида Кагане, якому вдалося вижити завдяки порятунку з боку очільника Греко-католицької церкви Андрея Шептицького. Рабин реформістської спільноти Єхезкел Левін після німецької окупації приходив до Шептицького, щоб повідомити про знущання над євреями і попросити підтримки. Самого Єхезкела вбили у погромі, але завдяки втручанню Греко-католицької церкви вдалося врятувати його сина Курта Левіна, який залишив спогади про Голокост у Львові. Також нацисти знищили більшість синагог, залишивши лише менш важливі, або ті, які неможливо було підірвати через близькість інших будинків.

Новим осередком життя спільноти після Голокосту стала колишня хасидська синагога на вулиці Вугільній. Вона діяла як релігійна інституція і як центр гуманітарної допомоги. На початку 1960-х років відвідуваність синагоги знизилась, а в 1962 році її ліквідували і передали будинок спортивній кафедрі Львівського поліграфічного інституту. Львівські євреї не могли легально збиратися до молитви аж до кінця 1980-х років. Ідентичність радянських євреїв все менше ґрунтувалася на їхній релігійній приналежності. Втім, залишалося почуття причетності до єврейства, що, зокрема, можемо бачити завдяки похованням на  новому єврейському цвинтарі .

З відновленням єврейської релігійної громади у 1989 році і поверненням їй майна релігійне життя відновлюється у синагозі  Цорі Ґільод . З огляду на десятиліття жорсткої секуляризаційної політики у львівській громаді не було людей, здатних взяти на себе функції рабина, тож рабини приїхали з закордону. Перший рабин Аврум Розенталь належав до белзьких хасидів, а наступний, Шломо Болд — до карлінстонерських хасидів. Також у Львові існує реформістська громада. Втім, у пострадянський час для більшості львівських євреїв релігія не є основною частиною ідентичності.

[ Нагору ]

Релігійна освіта була одним з ключових шляхів соціалізації для євреїв. В традиційній спільноті всі хлопчики мали отримати початкову освіту у хедері, починаючи з трьох або чотирьох років і мати навики читання та тлумачення Тори і Талмуду. Діти, які розмовляли вдома їдишем, у процесі навчання вивчали також іврит та арамейську. Для більшості навчання завершувалося власне хедером, але підлітки з заможних родин або ті, хто знайшов мецената, могли продовжувати його в єшивах.

Наприкінці XVIII століття, після того як Львів увійшов до складу Австрійської імперії, у місті було 83 хедери, в яких вчилися 1574 дитини (Pelczar, 2016, 18). Попри зусилля австрійської влади влаштувати світську освіту, пріоритетною для громади залишалася релігійна. Зазвичай хедери були невеликими кімнатками (слово "хедер" з івриту "кімната") у будинку вчителів — меламедів.  Йозеф Марґошес пригадував свого першого вчителя, який був шамесом і хазаном синагоги "Осе тов" на вулиці Сикстуській (сучасній Дорошенка) і мешкав у дворі синагоги. Освіту в хедерах критикували єврейські просвітники, вважаючи, що вчителі були некваліфікованими, діти вчилися у поганих умовах, страждали від фізичних покарань і не могли здобути навичок, потрібних для майбутнього життя.

Традиційне єврейське шкільництво вважали проблемою і імперські чиновники, і єврейські просвітники-маскіли. Австрійська імперія намагалася долати відсталість шкіл через створення німецькомовних шкіл для єврейських дітей. В Галичині над освітньою реформою наглядав Герц Гомберґ, тому школи стали відомі як "школи Гомберґа". В 1786 році у Львові була лише одна така школа, а в 1797 вже шість — головна в середмісті, на Краківському і Галицькому передмістях і три жіночі. Втім, через спротив місцевих спільнот в 1806 році школи замкнули. У 1842 році знову почали відкривати публічні школи з німецькою мовою викладання. Директором першої такої школи — Німецько-єврейської публічної головної школи у Львові — став реформістський проповідник Абрагам Кон. Школа була світською, але в ній викладали іврит та єврейську релігію.

Згодом попит на світські школи почав зростати і в 1856 році відкрилися ще дві трикласні тривіальні школи — міська на вулиці За Зброївнею, 3 (сучасна Арсенальна) і передміська на вулиці Сонячній, 8 (сучасна Куліша). Світські школи створювали конкуренцію хедерам, які в XIX столітті все ще залишалися важливими для освіти хлопчиків. Релігійна освіта дівчаток, натомість, не була обов'язковою, тому батьки охочіше віддавали їх до світських шкіл. Через це число дівчаток у класі зазвичай перевищувало число хлопчиків, наприклад в 1856 році у міській школі було 66 хлопців і 124 дівчинки. Єврейські діти також вчилися у міських християнських школах. Згодом така ситуація створювала дисбаланс у рівні інтеграції, адже жінки краще знали мови і світські предмети, ніж чоловіки, а також покидали спільноту через шлюби з християнами і вихрещення.

Міська тривіальна школа на вулиці за Зброївнею в 1889 році стала шестикласною жіночою  школою імені Абрагама Кона  і об'єднала міську і передміську школи. Втім, до початку ХХ століття кількість учениць у ній зменшувалася. Дослідник Мірослав Лапот пояснює це тим, що дільниця Середмістя перебудовувалася і багатші мешканці нових будинків обирали нові школи для своїх дітей. До школи Кона ходили бідніші дівчата, які мешкали на Знесінні, Клепарові і Замарстинові, і взимку їм було складно добиратися (Łapot, 2015, 490).

В кінці XIX — на початку XX століття були засновані єврейські гімназії, такі як гімназія Аделі Карп-Фуксової (1919), Йозефи Ґольдблат-Камерлінґ (1899), класична гімназія єврейського товариства народної і середньої школи (1918). Втім, єврейські діти ходили і до загальних гімназій. Для меншин саме освіта була способом досягнути соціальної мобільності і згодом здобути фах. Школи, які колись були способом соціалізації у власній спільноті, ставали містком до інтеграції у довколишнє середовище. Саме у школах формувалися нові ідентичності — громадянина імперії чи національної держави.

У міжвоєнний період єврейське шкільництво розширилося і існували школи для різного напрямку єврейських політичних рухів. Єврейські студенти були помітними в університетах, особливо в міжвоєнний період. Відсоток єврейських студентів в Університеті Яна Казимира у 1920-х роках був найвищим у всій тогочасній Польщі (1921-1922 — 46,6 %), згодом кількість знизилася. Трохи менший відсоток єврейських студентів навчався у Політехніці (Rędzinski, 582). Єврейські студенти засновували власні організації, такі як "Товариство єврейських медиків", "Товариство єврейських слухачів(-ок) права" і  "Товариство єврейських студентів-філософів".  В міжвоєнний період університет був місцем соціальної напруги. Польські студенти, які належали до "Всепольської молоді" (Młodzież Wszechpolska) — руху пов'язаного з радикальною правицею, ініціювали і підтримували дискримінуючі ініціативи на кшталт "лавкового ґетта" та numerus clausus — квоти на кількість єврейських студентів.

[ Нагору ]

Єврейська громада кінця XIX століття все більше розшаровувалася соціально та економічно і ставала все складнішою. Єврейські підприємці засновували готелі та банки, будували вілли. Це багатство було помітним у публічному просторі, наприклад у випадку  будинку Шпрехера , замовленого одним з найбагатших львівських підприємців Йоною Шпрехером, чи  готелю Гаусмана  поруч з пасажем на замовлення Єфроїма Гаусмана (сьогодні проїзд Крива Липа). Це нове багатство викликало антисемітську критику з боку неєврейських політичних кіл, які звинувачували євреїв у економічному домінуванні в містах. У міжвоєнний період єврейський середній клас будував вілли у нових престижних районах, такі як  вілла  промисловця Адольфа Фінкельштайна чи  будинок  банкіра Германа Фельдштайна на вулиці Гербуртів (сучасній Глінки). Окрім власних помешкань, вони володіли різноманітними ресторанами чи готелями на репрезентативних центральних вулицях. Втім, далі залишалися частини міста, які сприймали як "єврейські" і менш престижні.

Традиційна спільнота передбачала солідарну турботу про добробут усіх своїх членів, зокрема це було властиве анонімній єврейській громаді. У громаді існувало соціальне розшарування на багатших і бідніших, і обов'язком багатших було давати частину свого заробітку на утримання чи освіту сиріт та вдів, на шпиталь та інші інституції. У громаді існувало розшарування у доступі до освіти. Приналежність до відомого роду знавців Тори або їхус була так само важлива, як заможність. Багатші члени общини мали обов'язки для бідніших, а регулював це  кагал . У львівському середмісті залишилися будівлі, які нагадують нам про благочинну діяльність спільноти, наприклад шпиталь — гекдеш. На відміну від сучаснішого єврейського госпіталя, гекдеш був місцем, куди приходили хворіти чи помирати старші чи зубожілі члени громади. Громада утримувала Талмуд Тору — школу для дітей бідних батьків. Благодійність (івритом цдака) виявлялася у різноманітних ситуаціях, наприклад під час весілля наречена мала роздавати бідним їжу. Скринька для цдаки розташовувалась при синагогах і збереглася сьогодні у  хасидській синагозі  на вулиці Вугільній та в  синагозі Цорі Ґільод , а також у синагозі Золота Роза.

Модернізаційні процеси і суспільні зміни в Галичині у Австрійській імперії означали також зростання соціального розшарування. Старі структури більше не справлялися з функціями захисту незаможних і новими складними викликами. Тому почали з'являтися альтернативні благодійні організації, які концентрувалися на проблемах громади — освіті дітей, становищі вдів та сиріт та іншому. З XIX століття відомі благодійні товариства, на кшталт кухонь для бідних. Єврейські благодійні товариства нагадували християнські, оскільки були частиною благодійності нового типу. Часто кухні для бідних обслуговували і християн, і євреїв.

Євреї-торгівці, як і бідні, так і заможні, були найпомітнішими у міському просторі. Актор Александр Ґранах у своїх спогадах про початок XX століття, описуючи  Торгову біржу  у Торгово-Промисловій Палаті на вулиці Академічній, писав "Євреї з довгими бородами й високими циліндрами стояли на розі біржі, обговорюючи великі ґешефти".

Але водночас на вулицях міста була видимою й численна єврейська біднота. Зокрема, такими місцями були єврейський квартал у середмісті з його тісними вуличками і Краківське передмістя. Там розміщувалися синагоги, наприклад  Велика міська синагога , бет-мідраші. Вивіски чи написи їдишем на стінах також асоціювалася з бідністю, традиційністю і обмеженістю. В очах неєврейських спостерігачів історичні єврейські дільниці втілювали негатив і брак модерності. Вулиця Бляхарська (сучасна Федорова) стала осередком жебраків. Варшавський репортер Йоель Мастбойм, який відвідав Львів у 1928 році, порівнював її з варшавською вулицею Крохмальною, лише біднішою. Якщо в осередку варшавської дільниці ще можна було зустріти трохи краще одягнених жінок і чоловіків, то львівська дільниця Середмістя у міжвоєнний період видавалася зовсім бідною, а також тихою. Репортер був вражений спокійною гідністю жебраків, які не бігли за ним і не намагалися випросити грошей, а безмовно чекали на милостиню.

Наприкінці XIX століття Галичина зіткнулася з проблемою торгівлі жінками. Зростала загроза, що молодих дівчат завербують і нелегально вивезуть у інші країни. Антисемітська пропаганда зображала євреїв як торговців живим товаром. Після суду 1892 у Львові над групою з двадцяти семи єврейських торговців живим товаром антисемітські асоціації посилилися. Часто саме єврейські дівчата ставали жертвами. Однією з причин було те, що євреї часто уникали офіційної реєстрації шлюбу, а одружувалися лише в релігійний спосіб, у присутності рабина. Тому торговці одружувалися з дівчатами, забирали їх з рідного міста, але потім виявлялося, що ніякого шлюбу не було (Wingfield, 176). Проблема була міжнародною і через це привертала увагу численних благодійних організацій, які намагалися зрозуміти, як врятувати жінок від проституції. Однією з таких благодійниць була віденська діячка Берта Паппенгайм, яка на початку XX століття відвідувала Галичину і співпрацювала з місцевими організаціями. В 1903 році у Львові заснували єврейське товариство, яке боролося саме з втягуванням до проституції єврейських дівчат. Уже в міжвоєнний період створене Товариство єврейських жінок імені Ружі Мельцер.  Цецилія Клафтен  організувала школу для дівчат, де навчали рукоділлю, шиттю, веденню домашнього господарства. Саме єврейська фундація заснувала новий  шпиталь , обладнаний технічним обладнанням згідно з новими уявленнями про здоров'я.

Благодійна діяльність у XX столітті посилилася через руйнування Першої світової війни, що змінили масштаби і стратегії допомоги. Це було загальне явище, але єврейська ситуація була особливо складною. Становище євреїв Галичини, які страждали від атак російського війська, економічної розрухи і необхідності покидати свій дім, було відоме міжнародним благодійним організаціям. Деякі з них, зокрема російська ЕПОКО (єврейський комітет допомоги жертвам війни) чи американський Joint (Американський єврейський об'єднаний розподільчий комітет), з'явилися власне через потреби воєнного часу. Письменник Шимон Ан-ський під час візиту до Львова у 1915 році згадував про існування сорока п'яти супових кухонь, п'ять з яких були кошерними.

Єврейські еліти усвідомлювали соціальні проблеми, а також те, що старі методи не допоможуть їх подолати. Благодійність у новий час ставила собі нові цілі і була організована навколо фундацій доброчинців. Їхньою метою було не лише безпосередньо допомагати бідним, але й створювати нові умови для освіти чи праці. Фундації організовували притулки для безпритульних, наприклад Притулок і їдальня для бездомних на вулиці Мулярській.

[ Нагору ]

Місто часто було простором з високим ризиком насильства щодо євреїв. Воно могло бути зумовленим побутовими конфліктами, які відбувалися і серед представників інших груп. Але часто це насильство було скеровано на євреїв як на меншину і типового "іншого". Громада середмістя у давньому Львові мала виділений квартал, який зачиняла єврейська брамка (Porta Judaeorum) на розі сучасних вулиць Руської і Федорова. Входи в єврейську дільницю зачиняли, так само як і міські брами, щоб убезпечитися від нападників — шляхти, посполитих, військових, а найбільше студентів-єзуїтів. У XVII-XVIII століттях напади були регулярними настільки, що деколи брамку доводилося зачиняти також протягом дня. Складнішою була ситуація євреїв Краківського передмістя, особливо в часи існування міста в мурах, адже вони повинні були шукати прихистку саме там. Одним з найстрашніших став напад студентів на євреїв дільниці Краківського передмістя в 1619 році, під час якого вбили 129 осіб і понищили  синагоги . Пам'ять про вбитих зберігалася і пізніше, зокрема список їхніх імен розміщувався в синагозі Золота Роза.

Конфлікти модерного періоду — війни і епізоди бездержавності — створювали нові загрози. В період Австро-Угорської імперії у Галичині не було значних міжетнічних конфліктів — до літа 1898 року, коли трапилась низка погромів у Західній Галичині. Втім, поліція зупиняла вуличне насильство і воно не переростало у масштабне. Однією з перших масових трагедій став початок Першої світової війни і переслідування євреїв під час російської окупації міста, інспіровані російською армією. Під час першого погрому вбили вісімнадцять євреїв, а інші замкнули синагогу і відчинили лише коли губернатор поставив біля неї охорону (An-sky, Tragedia, 138). Одним з інших прикладів дискримінації, зокрема, було обмеження на рух поміж районами в 1915 році, коли євреям не дозволяли їздити поїздами чи навіть наближатися до  вокзалу , що паралізувало економічне життя громади.

У листопаді 1918 року, після польсько-української війни польське військо інспірувало погром у єврейській дільниці. Претекстом була нейтральність єврейських діячів під час польсько-української війни. Погромники підпалили синагоги, зокрема збереглася фотодокументація пошкоджень синагоги  Хасидим Шуль  у Краківській дільниці.

У міжвоєнній Польщі насильство могло відбуватися також через обмеження чи дискримінацію в різних сферах. Таким відомим прикладом стали дискримінаційні закони, наприклад лавкове ґетто в університеті, коли єврейських студентів змушували під час занять стояти. Українські та польські націоналістичні організації та активісти виступали проти єврейських магазинів, закликаючи до їх бойкоту. Часто це закінчувалося розбитими вікнами чи понищеним майном. Людвік Штокель, який був студентом Університету Яна Казимира, згадував, як постійні демонстрації ендеків створювали атмосферу загрози на вулицях: "Відвідування лекцій чи просто перебування в університеті у такій напруженій атмосфері навряд чи було приємним досвідом" (Shandler, 2002, 188). Під час періодичних сплесків насильства заняття в університеті припиняли, оскільки в цьому місці зосереджувалася значна частина нападів. Прикладом такої ескалації були п'ять днів у листопаді 1932 року після смерті  польського студента  під час бійки у барі, коли академічна молодь почала нападати на вулицях на євреїв. Насильницькі дії були демонстративними і відбувалися на центральних вулицях — таких як Академічна, Легіонів чи Гетьманські Вали. Нападники зривали вивіски з єврейських крамниць і розбивали вікна, а також забігали групами у кав'ярні. Жертвами ставали пасажири трамваїв, яких викидали з транспорту або ж били. Також небезпечним місцем став вокзал.

Німецька окупація під час Другої світової війни стала апогеєм насильства над львівськими євреями, яке зрештою завершилося їх майже цілковитим винищенням. Часто це були неприкриті акти агресії з  залученням місцевого населення , зокрема під час  Львівського погрому  1941 року. Згодом євреїв ізолювали у ґетто, звідки відправляли у табори смерті Белжець, Собібор, а також у  Янівський концтабір  у Львові. Одним з найбільш дискутивних питань є участь чи байдужість місцевих мешканців під час окупації. Деякі дослідники, як наприклад Тімоті Снайдер, пояснюють нормалізованість масових злочинів під час Другої світової війни попередніми хвилями насильства з 1939 року.

Голокост передбачав не лише вбивство людей, але також знищення пам'яті про них, ліквідацію єврейської присутності з міста. Нацисти, з залученням місцевої допоміжної міліції, підірвали синагоги, зокрема головні —  Темпель ,  Золоту Розу ,  Велику міську  і  Велику Передміську синагогу , синагогу Хасидим Шуль. Також вони почали руйнування  Старого єврейського кладовища .

Після війни насильство перейшло у символічне витирання слідів єврейської і польської присутності з вулиць Львова. Нова радянська влада спершу дозволила існування синагоги, однак згодом ліквідувала єврейські назви вулиць, продовжила руйнування кладовища, на місці якого збудували базар, і не дозволяла комеморації трагічних подій Голокосту.

До 1962 року основним осередком єврейського життя була  синагога на вулиці Вугільній , в якій відбувалися молитви і де євреї отримували гуманітарну допомогу. Синагога стала центром соціалізації тих євреїв, котрі приїхали з евакуації і не були місцевими, а також тих, хто вижив у Львові. В червні 1945 року містом поширилася чутка, що євреї вбивають дітей. На синагогу рушив натовп людей, який зупинила міліція. В 1962 році останню львівську синагогу закрили.

[ Нагору ]

Поява поняття вільного часу у індустріальному суспільстві означала появу цілої низки просторів, які були призначені для відпочинку, спорту, соціалізації. Пришвидшена модернізація євреїв вплинула також на їхню залученість у практики відпочинку. Досить часто місця відпочинку — парки, кіно, театри, кафе і дансинги — не передбачали поділів за етнічною ознакою. У XX столітті посилився процес акультурації і євреї також спілкувалися польською мовою та користалися тими самими пропозиціями, що й решта мешканців. Кристина Хіґер, яка народилася у Львові в 1935 році, згадувала походи в кінотеатр на діснеївський мультфільм "Білосніжка і сім гномів". Однак були і місця, і способи відпочинку, окремі для різних етнічних громад. Однією з найпопулярніших розваг був єврейський їдишський театр. В невеличких театрах ставили вистави, часто з музикою і піснями. Найвідомішим з них був театр  Ґімпеля , який діяв з 1889 року. Єврейський театр був явищем, яке долало соціальні обмеження — туди приходили як робітники чи ремісники, так іпредставники вищого середнього класу. На межі століть він не мав своєї адреси, винаймаючи різні приміщення, зокрема приміщення на вулиці Яґелонській, 11 (сучасна Гнатюка) чи будівлю театру і кіно  "Колізей" . В театрі виступали театральні трупи з інших міст Галичини, а також з Російської імперії. У 1939 році у Львові збудували  новий єврейський театр  — одну з найяскравіших будівель модернізму у місті, однак вистави у ній не встигли відбутися, оскільки почалася Друга світова війна.

Ось як згадував свій перший досвід перебування у театрі Ґімпля актор Александр Ґранах: "Згодом пролунало тривале, заманливе дзеленчання дзвіночка, і всі слухняно почали заходити до будинку. На дверях стояли чоловіки, яким треба було показувати квитки, вони допомагали глядачам знайти свої місця, що були навіть пронумеровані. Будинок тонув у світлі яскравих ламп. Ми сиділи в тринадцятому ряду. Перед нами люди, позаду нас люди. Зала була повніська, але люди все йшли, сміючись, вітаючись, киваючи один одному. Дзвіночок задзвенів удруге. В будинку стало ще гамірніше —  зачиняли двері. Багато хто ще стояв, бесідуючи із сусідами. І ось дзвіночок задзвенів утретє. Стало тихіше. Зовсім спереду, перед першим рядом на завісі був намальований оповитий шкурою чоловік, що грав на пастушій сопілці, а майже оголена повна жінка, груди якої лише ледь прикривало волосся, наслухала його гру. Аж тут залунав удар ґонґа, світильники згасли, в залі стало темно. Завіса внизу раптом спалахнула світлом. Ґонґ ударив удруге — звідкись долинала музика, в залі стало зовсім тихо, третій удар ґонґа — й моє серце ледь не вистрибнуло з грудей від очікування!" (Ґранах, 2012, 145-146).

Торгівля досить часто відбувалася на вулиці, що описували спостерігачі. Письменник Йозеф Рот у своєму репортажі 1934 року згадував: "Біля великої синагоги процвітає вуличний гендель. Гендлярі підпирають плечима її стіни", вважаючи це "онародненням" сакральних просторів міста (Рот, 1995). Описи єврейського Львова ХІХ-ХХ століття — це значною мірою описи маленьких крамничок та інших місць торгівлі. Письменниця Дебора Фоґель у своєму есе про єврейські квартали Львова згадувала зовсім бідних продавців, які з рук продавали дешеві дрібнички, на кшталт шпильок до волосся, булавок чи носовичків. Історик Маєр Балабан залишив спогади про вулицю Широку (сучасна Городоцька), на якій він виростав і яка в другій половині ХІХ століття стала одним з осередків єврейського життя. Історик описував повсякденне життя, наприклад "магазинчик Вебера з содовою водою і кошерною ковбасою, щось на кшталт малої кав'яренки, куди сходилися суб'єкти з дільниці, а спізнені перехожі завше отримували холодну склянку содової води і гарячу склянку чаю" (Balaban, Z wczorajszego Lwowa, Chwila, № 2281, S.4).

На сусідній площі Берґерів, якої сьогодні не існує, відбувалися різні розваги: "…площу винаймали для різних імпрез, наприклад американських гойдалок (Altalena americana), панорам, анатомічних музеїв з "кабінетами для дорослих", а навіть на менажерії (звіринці — В.М.), перед якими громадилися натовпи роззяв, що поважно дослухалися до слів викликача, фальшивих тонів катеринок і пищання дівчат, яких піднімали гойдалки чи катала карусель" (Balaban, Z wczorajszego Lwowa, Chwila, № 2281, S.4). Такі розваги, так само як мандрівні звіринці чи цирки, були популярними серед мешканців бідніших і занедбаніших дільниць, таких як Жовківське і Краківське передмістя.

З кінця XIX століття у Львові з'явилися також нові елегантні споживацькі простори, такі як торговельні пасажі. Вони зосереджували в собі магазини, кав'ярні, кінотеатри, деколи офіси різних організацій. Оскільки пасажі мали дах, у них можна було сховатися від холоду та дощу. Пасажі творили нові практики проведення вільного часу, які об'єднували різні суспільні групи. Хоча крамниці і кав'ярні ставали місцями дозвілля середнього і вищого класу, завдяки схожості на вулицю у пасажах могли проводити час і незаможні містяни. В пасажах також проводилися лекції, демонстрації та страйки. Багато львівських пасажів були у власності євреїв, зокрема  пасаж Гаусмана  та однойменний готель,  пасаж Ґрюнерів , неіснуючий зараз пасаж братів Ґрьодлів на площі біля костелу св. Ельжбети. Можна припустити, що це був зручний спосіб вкладання коштів у нерухомість.

У міському просторі революція споживання вплинула, зокрема, на появу кафе, які ставали важливим простором соціалізації. У кінці XIX-XX століття різні кафе ставали місцем зустрічі для різних професійних і суспільних груп — журналістів, підприємців, української чи польської інтелігенції. В путівнику Мєчислава Орловіча по Львову згадується, що у кав'ярні Ґранд Кафе на  вулиці Легіонів, 11  збиралися сіоністи.

Іншим новим явищем кінця XIX — початку XX століття був спорт, який, окрім розважального, мав також політичний вимір, адже розвивався в час розквіту польських, українських та єврейських національних рухів. У сіонізмі, як і в націоналізмі, спорт і розвиток тіла загалом мали особливе значення, оскільки вони мали на меті творення нового типу єврея — фізично сильного і здатного до важкої праці, зокрема в умовах майбутнього переселення у Палестину. Важливим спорт був і для жінок. Єврейські спортивні клуби, які почали створюватися на початку XX століття і набули розквіту в міжвоєнний період, мали стосунок до різних партій, найчастіше сіоністських. Найвідомішим клубом був "Гасмонея". Одним з найпопулярніших видів спорту був футбол, але в клубі також займалися гімнастикою і настільним тенісом. Клуб "Гасмонея" побудував  стадіон  на вулиці Золотій в 1920 році, і до початку війни там відбувалися футбольні матчі.

Єврейська культура освоювала нові медіа, зокрема радіо. Єврейські письменники і письменниці, наприклад Дебора Фоґель, читали лекції в ефірі. Іншим виміром зацікавлення єврейською культурою був дует персонажів Апрікосенкранца і Унтенбаума (Мєчислава Мондерера і Адольфа Фляйшена) у передачі "Весела львівська хвиля" на  львівському радіо . Цей дует був радше виявом стереотипних уявлень оточення про єврейську культуру.

У міжвоєнний період зріс інтерес до матеріальної єврейської культури, яка часто перебувала у не дуже доброму стані. З ініціативи колекціонера  Максиміліана Ґольдштейна  в 1934 році відкрили  єврейський музей  на вулиці Бернштейна, 12 (сучасна Шолом-Алейхема), і організували Товариство друзів єврейського музею. Музей розмістився у громадському домі, призначеному для правління єврейської громади і містив різні приклади єврейського мистецтва —  ритуальне срібло і тканини з синагоги, ритуальну і світську кераміку, кетуби, картини та інше. Відвідування музею було безкоштовним. Після війни колекції єврейського музею розділили між декількома львівськими музеями.

[ Нагору ]

Історія єврейського Львова не завершилася разом з Голокостом, але кардинально змінилася. Тяглість довоєнної єврейської спільноти перервала війна, єврейських мешканців винищили, інституції ліквідували, архітектуру зруйнували. Єврейські мешканці Львова, які приїхали після війни, здебільшого походили з територій Радянського Союзу і культурно відрізнялися від місцевих євреїв. Вони почали формувати свою власну спільноту і поступово переймали історичну пам'ять про минуле Львова. Це перейняття пам'яті характерне не лише для єврейської громади, адже у післявоєнний час населення Львова змінилося майже цілком.

Втім, процес повернення пам'яті про довоєнну спільноту був складним і відзначався браком тяглості та перервами. Переломним моментом стало відновлення єврейської спільноти в 1989 році. Одним з перших кроків було відкриття  пам'ятника жертвам львівського ґетта , який встановили в 1992 році на місці одного з входів до ґетта. Авторкою пам'ятника була львівська скульпторка Луїза Штеренштейн. Спорудження пам'ятника фінансово підтримали різні львівські підприємства, які діяли у місті на початку 1990-х років. 

З початком 2000-х років у Львові почали з'являтися інституції, які зберігали пам'ять про євреїв Львова і Галичини. Таким місцем став музей "Слідами галицьких євреїв" при благодійній організації "Хесед-Ар'є". В 2012 році на вулиці Староєврейській у давньому єврейському кварталі відкрили філію Музею історії релігії, присвячену євреям з виставкою про праведників світу. В Музеї етнографії та Львівському історичному музеї періодично відбуваються виставки артефактів з довоєнних колекцій.

Значною мірою на формування пам'яті про євреїв Львова впливає туристична індустрія, яка використовує елементи історії з комерційною метою. Часом це призводить до творення "віртуального єврейства" — явища, яке описала дослідниця Рут Елен Ґрубер і яке означає заміщення реальної пам'яті про євреїв стереотипізованим уявленням про них. Прикладом такого довгий час був ресторан "Золота Роза" біля руїн синагоги "Турей загав", який подавав їжу у єврейському стилі і використовував стереотипи про начебто скупість євреїв. Втім, навіть комерційний підхід до спадщини може бути корисним для інформування про єврейський Львів. В останні роки львівські туристичні бюро пропонують екскурсії єврейськими місцями.

Є різні середовища, зацікавлені у збереженні історичної єврейської спадщини — це єврейська спільнота Львова, спільноти вихідців зі Львова, які зараз мешкають в інших країнах, наукова спільнота, митці. Кожна з цих груп по-іншому усвідомлює свою відповідальність за історію єврейської спільноти. Для сучасних євреїв Львова —  це почуття релігійної та етнічної причетності до колишніх мешканців. Вихідці зі Львова цікавляться історією своїх предків. Наукова спільнота намагається включати єврейську історію у історію України, що, зокрема, відбувається на програмі Єврейських студій Українського католицького університету. Для митців однією з важливих тем є забуття і пригадування єврейської історії Львова, що виявилося у проєктах Джейсона Франціско, Рейчел Стівенс, Асі Ґефтер, Андрія Боярова, Крістіана Германа та інших. З'явилося декілька фільмів про сучасну львівську спільноту Львова, зокрема " Boris Dorfman a Mentsh " (2014), знятий їдишем Ґабріеллою фон Зельтман і Уве фон Зельтманом, чи "Der Synagogeretter" (2021). Ці фільми намагаються зрозуміти, як сучасна громада шукає своє місце у Львові та сучасній Україні. Одним з найвідоміших у світі прикладів є книжка "Східно-Західна вулиця" (2016 рік)  Філіпа Сендса , яка розповідає історію двох єврейських правників, пов'язаних зі Львовом, які допомогли сформулювати концепції геноциду та злочину проти людяності. Характерно, що всі ці проєкти показують важливість єврейського Львова для репрезентації України у міжнародній спільноті.

Досі залишається багато місць, пам'ять про які затерта чи зникає. На місці колишнього старого єврейського кладовища побудований Краківський ринок і через брак ознакування мало хто з відвідувачів знає про колишнє значення місця. Кладовище було зруйноване, а рештки мацев, які в радянські часи використовували замість будматеріалів, досі знаходять у різних місцях Львова. Територія колишнього Янівського концтабору досі невпорядкована і на її місці нема меморіалу чи достатньої інформації про трагічну історію цього місця. Одна з декількох збережених львівських синагог Якуб Ґланцер Шул досі не до кінця відремонтована через брак коштів і її береже від знищення волонтерська організація. Також періодично пам'ятки і меморіали стають об'єктами антисемітського вандалізму. Інколи пошкодження настільки сильні, що їх неможливо видалити з таблиць чи будинків.

Водночас є місцеві ініціативи, скеровані на популяризацію уявлень про єврейську історію і культуру загалом, а також на пам'ять про місцевих євреїв. Львів став місцем для фестивалів на єврейську тематику, таких як Lviv KlezFest чи "Дні їдишу на Кракідалах", і авдиторія цих заходів не обмежується єврейською спільнотою. Актуалізація питання збереження спадщини виявилася, зокрема, у відновленні чи переосмисленні колишніх значущих місць для єврейської спільноти. У 2014 і 2021 році у середмісті облаштували  Простір Синагог  і криницю у  колишньому єврейському кварталі . 

[ Нагору ]

Лєшек Аллерганд (Leszek Allerhand), роки життя 1931-2018 — пережив Голокост у Львові. Видав книгу "Спогади з Іншого світу", де  переплетені  щоденник про Голокост у Львові його дідуся Мауриція Аллерганда та спогади самого Лєшека.

Маєр Балабан (Majer Bałaban), роки життя 1877-1942 — львівський історик, досліджував історію польських й галицьких євреїв.

Шломо Болд — з 1993 року головний рабин Львова та Західної України.

Леон Велс (Leon Weliczker Wells), роки життя 1925-2009 — пережив Голокост у Львові. Залишив  спогади  про цей період у місті.

Єфроїм Гаусман (Efraim Hausmann) — власник Гранд-готелю, пасажу "Гаусмана".

Давид ГаЛеві (Турей Захав), роки життя 1587-1667 — рабин синагоги, один з найвідоміших коментаторів ритуального кодексу Йозефа Каро (Yozef Caro), автор відомої праці "Турей Загав".

Максиміліан Ґольдштейн (Maksymilian Goldstein), роки життя 1880-1942 —  колекціонер , мистецтвознавець, один із ініціаторів створення Єврейського музею у Львові.

Александр Ґранах  (Alexander Granach) , роки життя 1890-1945 — єврейський актор німецьких театрів та американського кінематографу.

Давид Кагане  (Dawid Kahane) , роки життя 1903-1998 — рабин прогресистської синагоги "Асей Тов".

Цецилія Клафтен  (Cecylja Klaftenowa) , роки життя 1881-після 1939 — педагогиня, відома львівська громадська діячка.

Абрагам Кон (Abraham Kohn), роки життя 1806-1848 — рабин прогресистської синагоги Темпль у Львові, один з ідеологів реформ у єврейській громаді.  У 1848 році — член Центральної Ради Народової та Байрату, наближений до губернатора. Вбитий у Львові 16 вересня 1848 року.

Єхезкел Левін (Jecheskel Lewin), роки життя 1897-1941 — рабин у Катовіцах, батько Курта Левіна.

Курт Левін  (Kurt Lewin) , роки життя 1925-2014 — американський економіст, син рабина Єхезкелa Рабина, врятувався в часі Голокосту завдяки опіці митрополита УГКЦ Андрея Шептицького.

Станіслав Лем (Stanisław Lem), роки життя 1921-2006 — письменник-фантаст,  "Місто Лема. Простори травм та (не)пам'яті" .

Соломон Ляйнберг, роки життя 1891-1938 — військовий, поручник Української Галицької Армії.

Йозеф Марґошес (Yoysef Margoshes), роки життя 1866-1955 — письменник та дослідник, у 1898 році емігрував до Америки, залишив спогади про життя євреїв у Галичині в ХІХ столітті.

Роза Мельцер (Róża Melcerowa), роки життя 1880-1934 — феміністка, перша єврейська депутатка Сейму у 1922 по 1927 роках.

Мєчислав Мондерер (Mieczysław Monderer) — озвучував одного з персонажів (Aprikosenkranz) в радіопередачі "Весела львівська хвиля".

Борис Орач, роки життя 1921-2011 — знавець історії галицького єврейства, вчитель математики. Створив карту-путівники  "Єврейський Львів. Сто адрес" .

Аврум Розенталь (Awrum Rozental) — рабин синагоги "Цорі Ґільод" з Ізраїлю.

Герман Фельдштайн (Herman Władysław Feldstein), роки життя 1863–1935 — львівський банкір, директор Кредитного земського товариства, один із керівників кінотеатру "Кінетофон Едісона", член львівської міської ради, громадський діяч, перший власник вілли на вул. Глінки 7.

Адольф Фляйшен (Adolf Fleischer) — озвучував одного з персонажів (Untenbaum) у радіопередачі "Весела львівська хвиля".

Дебора Фоґель (Debora Vogel), роки життя 1902-1942 — львівська поетка,  письменниця , філософиня, літературна критикиня.

Віктор Хаєс (Wiktor Chajes), роки життя 1875-1940 — банкір, віце-президент Львова у 1930-1939 роках.

Кристина Хіґер (Krystyna Chiger) — донька Іґанція та Пауліни Хіґерів, сім’я дівчинки під час Голокосту  переховувалася у львівській каналізації , співаторка спогадів про Голокост у Львові "Дівчинка у зеленому светрику".

Шолом-Алейхем (справжнє ім’я Соломон Рабинович), роки життя 1859-1916 —єврейський письменник, драматург.

Йона Шпрехер (Jojne Sprecher), роки життя 1861-1943 — єврейський підприємець, власник "будинку Шпрехера" на пл. Міцкевича 8.

Шимон Шрайбер (Szymon Schreiber), роки життя 1820-1883 — ортодокс, рабин.

[ Нагору ]

1. Szymon An-ski, Tragedia Żydów Galicyjskich w czasie I Wojny Światowej: wrażenia i refleksje z podróży po kraju (Przemyśl: Południowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyślu, 2010).
2. Majer Bałaban, "Z wczorajszego Lwowa", Chwila, 1925, № 2281, S. 4. 
3. Majer Bałaban, Dzielnica żydowska, jej dzieje i zabytki (Lwów: Towarzystwo Miłośników Przeszłośći Lwowa, 1909).
4. Israel Bartal, The Jews of Eastern Europe, 1772-1881 (University of Pennsylvania Press, 2006).
5. Mirosław Łapot, "Edukacja dziewcząt żydowskich w Szkole Ludowej im. Abrahama Kohna we Lwowie (1844-1914)", Prace Naukowe Akademii Im. Jana Długosza w Częstochowie. Pedagogika, 2015, № 24, 483–503. https://doi.org/10.16926/p.2015.24.38
6. Joseph Margoshes, A world apart: A memoir of Jewish life in Nineteenth Century Galicia (Academic Studies Press, 2010).
7. Yoel Mastboym, Galitsiye (Varshe, 1928).
8. Kondrat Matyjaszek, Produkcja przestrzeni żydowskiej w dawnej i współczesnej Polsce (Kraków: Towarzystwo Autorów i Wydawców Prac Naukowych Universitas, 2019).
9. Roman Pelczar, "Sieć Szkół Niemiecko-żydowskich w Galicji w Latach 1774–1873" Uwarunkowania i Dynamika Rozwoju. Kultura-Przemiany-Edukacja, 2016, T. 4, 13–40. https://doi.org/10.15584/kpe.2016.4.2 
10. Markian Prokopovych, Habsburg Lemberg: Architecture, public space, and politics in the Galician Capital: 1772-1914 (Purdue University Press, 2009).
11. Kazimierz Redziński, "Studenci żydowscy we Lwowie w latach 1918–1939", Prace Naukowe Akademii im. Jana Długosza w Częstochowie. Pedagogika, 2016, T. XXV, 581–601.
12. Jeffrey Shandler, ed., Awakening lives: Autobiographies of Jewish Youth in Poland before the Holocaust (Yale University Press, 2002).
13. Joshua Shanes, Diaspora Nationalism and Jewish Identity in Habsburg Galicia (Cambridge University Press, 2014).
14. Debora Vogel, "Lwowska Juderia. Lwów's Jewish Quarter " (1935), trans. by Jordan Lee Schnee. In Geveb. A Journal of Yiddish Studies: https://ingeveb.org/texts-and-translations/lwóws-jewish-quarter 
15. Nancy M. Wingfield, The World of Prostitution in Late Imperial Austria. Oxford University Press, 2017. 
16. Орися Віра, Гліб Солоджук, Інтерактивна картографія: назви у давньому Львові, доступ: https://map.humaniora.ucu.edu.ua 
17. Марія Вовчко, Асиміляційні процеси єврейського населення Галичини у другій половині ХІХ —  на початку ХХ ст., дисертація (Львівський національний університет ім. І. Франка, 2016).
18. Александр Ґранах, Ось іде людина. Автобіографічний роман, пер. з нім. Галина Петросаняк (Київ: Видавництво Жупанського, 2012). 
19. Йозеф Рот, Мандрівка по Галичині: Лемберґ, місто, доступ: http://www.ji.lviv.ua/n6texts/roth2.htm